Лекція 11 Дисидентський рух в урср (кінця 50-х – початку 80-х рр.)

Ключові слова: українська інтелігенція, десталінізація, „відлига”, лібералізація, „шістдесятники”, культурництво, самвидав, інакомислення, „генеральний погром”, В.Чорновіл, І.Дзюба, В.Мороз, Л.Танюк, Л.Лук’яненко, Л.Костенко, Українська Гельсінкська Спілка, М.Руденко, правозахисний рух.

Мета і завдання лекції

 показати причини й сутність „відлиги”, проаналізувати етапи розвитку дисидентського руху;

 формувати навички роботи з публіцистичними й історичними творами (статті дисидентів, твори самвидаву);

 дати інформацію про течії, діячів дисидентського руху, форми боротьби з дисидентами й форми опору дисидентів радянській владі.

Методичні рекомендації до вивчення матеріалу лекції

 випишіть основні організації дисидентів, які діяли в Україні, прізвища їх лідерів;

 порівняйте завдання дисидентських організацій, які належали до різних течій;

 законспектуйте статті І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація” та В.Мороза „Замість останнього слова”.

Зміст лекції

„Відлига” і українська інтелігенція. Зародження дисидентського руху в УРСР. „Відлига”. Шістдесятництво.

Культурництво. Клуб студентської молоді. Інакомислення. Дисиденство. Л.Лук’яненко. Українська робітничо-селянська спілка.

Самвидав. „Український вісник”. „Лихо з розуму” В.Чорновола. „Інтернаціоналізм чи русифікація” І.Дзюби. В.Мороз. „Генеральний погром”.

Українська ініціативна група сприяння виконанню гельсінських угод (УГГ). М.Руденко. Правозахисний рух.

„Відлига” і українська інтелігенція. Зародження дисидентського руху в УРСР. Шістдесятництво. На межі 19401950-х років ХХ ст. українська інтелігенція не уявляла з себе єдиного організму. Умовно на даний період можна виділити декілька її категорій. Перша – частина інтелігенції старої генерації, що дивом збереглася, бо перебувала на засланні чи у таборах під час війни. Це були переважно останні представники “розстріляного відродження”, засуджені до тривалих строків ув’язнення у 2030-і роки ХХ ст. Друга частина – західноукраїнська інтелігенція, що активно діяла під час війни, але змушена була, рятуючи своє життя, емігрувати за кордон. Третя категорія – власне “радянська” інтелігенція, яка, хоча і залишалася лояльною до радянського уряду, але була достатньо потривожена “ждановщиною”.

І ось, нарешті, наступив період “відлиги”, яка створила умови для становлення інтелектуального і творчого обличчя нового покоління інтелігенції, який припав на другу половину 1950  початок 60-х років, тобто період найбільшої свободи в рамках радянської системи.

Як і в епоху “українізації” важливою “подією “відлиги” стало народження цілого покоління інтелігенції, яке уособлювало в собі одночасно суспільне явище, течію і духовний феномен, який отримав назву „шістдесятництво”. Даний термін уживався вже на початку 1960-х років. Навіяний аналогіями з шістдесятниками ХІХ ст., він був не тільки формальною ознакою, символом, скільки частиною морального і життєвого кредо цієї частини інтелігенції”.

Нову генерацію відрізняли такі риси, як духовна розкутість, творча індивідуальність, людська гідність. Саме ця інтелігенція і стала основою духовного бунту проти ідеологічного диктату й заангажованості.

Поява нової генерації, яка очолить пізніше рух інакомислячих, не була випадковою, а стала закономірною, бо з’явилася завдяки самій радянській системі та в її середині. Цікаву думку щодо причин народження нової інтелігенції й відчуження її від радянської системи висловлює канадський дослідник Б.Кравченко, який пов’язує таку форму опору з причинами соціально-економічного характеру та говорить про своєрідне суперництво між російською та українською інтелігенцією за “місце під сонцем”.

Традиційно духовне піднесення почалось у сфері літератури та мистецтва. Знову ж таки за традицією та завдяки конкретно-історичним умовам існування української культури головним річищем українського руху в роки “відлиги” стало річище культурницьке.

Культурництво. Першим, хто закликав митців і письменників у 1955 році “розширювати творчі рамки соціалістичного реалізму”, був Олександр Довженко.

На заміну старим письменникам прийшла нова генерація. “Духовна розкутість, творча індивідуальність, непересічна обдарованість, прагнення відродити людську гідність, певний романтичний ідеалізм, індивідуалізм  ці риси вирізняли нову генерацію. Вона стала основою такого унікального явища, як шістдесятництво, цього духовного бунту проти офіціозу, ідеологічного диктату, заангажованості й тотального пристосуванства”,  писав про шістдесятників історик Г.Касьянов.

Творча молодь тривко увійшла в літературу. Вона виступала проти фальшу, єлейності в зображенні радянської дійсності, прагнула зламати шаблони й знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу.

Новий струмінь в українську літературу внесла плеяда молодих письменників-шістдесятників, серед яких були поети В.Симоненко, Л.Костенко, І.Драч, Д.Павличко, М.Вінграновський, В.Коротич, Б.Олійник, І.Калинець, В.Стус, прозаїки Г.Тютюнник, В.Шевчук, Є.Гуцало, Р.Іваничук, В.Чорновіл.

Адекватним явищем “відлиги” стали реабілітаційні процеси та повернення в українську літературу несправедливо забутих або репресованих діячів культури: Василя Чумака, Василя Еллан-Блакитного, Мирослава Ірчана, Василя Бобинського, Олеся Досвітнього, Григорія Косинки, Дмитра Фальківського, Миколи Куліша та багатьох інших.

У вересні 1956 року були поновлені у членстві в Спілці письменників Н.Забіла, Б.Коваленко, Г.Овчаров, Е.Шехтман, З.Тулуб, Є.Шабліовський. Поновлені посмертно: Олександр Сорока, Володимир Гжицький, Григорій Епіка, Валер’ян Поліщук, Гнат Хоткевич.

Після довгих років репресій повернулися в 1957 році до літератури Марко Андрущенко, Микита Годованець, Мечислав Гаско, Михайло Доленко, Олена Журлива, Микола Марфієвич. Були видані нові твори: “Байки” М.Годованця (1958), збірка “Поезій” О.Журливої (1958), “Поезії” М.Гаско (1958), “Вибрані твори” О.Досвітнього (1959) та інші.

Шістдесятники відродили інтерес до раніше заборонених і напівзаборонених історико-культурних сюжетів та імен. Вони організовували шевченківські свята, концерти хору ім. Верьовки, автобусні мандрівки-екскурсії по Україні. Під час цих подорожей, безпосереднього ознайомлення зі станом пам’яток було підготовлено низку документів про злиденний стан історико-культурних пам’яток. Відбулося кілька туристичних походів Карпатами. Було поновлено традицію колядок. Великою компанією їздили в Ірпінь, до реабілітованого перекладача Григорія Кочури та в Житомир до реабілітованого прозаїка Євгена Концевича.

Емблематичними заходами були вечори, присвячені Іванові Франку, Лесі Українці, Тарасові Шевченку, Лесю Курбасу. Офіційна частина могла поступово перерости в неофіційну, поети читали незаплановані вірші. Після вечорів тривали довгі обговорення.

Шістдесятництво сприяло відновленню зв’язку поколінь. У Києві зустрічали вояків УПА та колишніх членів КПЗУ, які повертались з таборів. М.Брайчевський читав лекції з історії України. Було зроблено спробу з’ясувати обставини масових поховань у Биківні, встановити контроль за руйнацією пам’яток архітектури. Знайомство з працями М.Грушевського, М.Костомарова повертало до роздумів про історичну долю української нації та держави.

Не менш важливим для формування позицій молодого покоління української інтелігенції був вплив західної культури. Різними шляхами, здебільшого через переклади, в Україні з’явилися твори Е.Хемінгуея, Антуана де Сент-Екзюпері, Е.М.Ремарка, А.Камю, Ф.Кафки та інших. Художники заново відкривали Ван-Гога, Модільяні, модерністів, мексиканський монументальний живопис і скульптуру.

Широкий відгук одержала дискусія навколо проблеми рідної мови, яку викликав новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 року й прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 року. Він надавав право батькам обирати мову навчання для своїх дітей і завдав відчутного удару по українському шкільництву. Проти закону рішуче виступили представники творчої інтелігенції, які бачили в цьому інструмент національного нівелювання. У листі М.Рильського і М.Бажана, опублікованому в “Правді”, наголошувалось: “...єдино правильним розв’язанням питання про вивчення мов у середній школі є рішення (якщо говорити, зокрема, про школи Української РСР) про обов’язкове і рівноправне вивчення і української, і російської мов у всіх школах УРСР”. До цього закликали і такі письменники, як Микита Шумило, Любомир Дмитренко, Натан Рибак.

Першого тиску культурництво зазнало у 1958 році, коли компартія, “не застосовуючи поки що ані фізичного терору, ані адміністративного тиску, почала вимагати від письменників, щоб вони дотримувались партійної лінії й методу соціалістичного реалізму в літературі, засуджуючи і залякуючи сміливих діячів, особливо молодь”. Таким чином, керівництво зробило відповідний хід, наступний  був за його опозицією.

Будь-яка культурницька діяльність, якщо вона намагалася дійти реальних коренів українського буття, неодмінно набувала характеру “політики”. І ті, хто послідовно займався культурницькою працею, логікою життя ставилися перед дилемою: або обмежити свої пошуки, або піти на конфронтацію з владою.

Клуб студентської молоді. Настав момент, коли “раннє” шістдесятництво досягло критичної точки і оформилось організаційно: виник клуб творчої молоді “Сучасник”, один з найяскравіших проявів українського шістдесятництва. Клуб був утворений в останні дні 1959 року групою студентів театрального інституту та консерваторії, а остаточно оформився з приходом до нього групи художників  В.Кушніра, А.Горської, Д.Семикіної, В.Зарецького, М.Стороженка. Було прийнято статут, який “погоджувався” у комсомольських інстанціях, обрано керівні органи.

Емблемою клуба стало сонце-соняшник, взяте із назви вірша поета І.Драча “Балада про соняшник”. Президентом клубу було обрано українського драматурга Леся Танюка. При клубі організувалися секції “за інтересами”: кіно, театральна, письменницька, художня, музична.

Театральна секція, що перетворилася на неофіційний український театр, займалася постановками напівзаборонених М.Куліша та Б.Брехта, інших письменників і драматургів, репресованих у 30-і роки. Алла Горська, Віктор Зарецький, Панас Заливаха влаштовували вистави, “експонати” яких зовсім не відповідали вимогам і запитам партійного керівництва. Історики М.Брайчевський та О.Апанович читали лекції з історії України, зміст яких відрізнявся від офіційного курсу історії. Вечори поезії молодих поетів Івана Драча, Ліни Костенко, Бориса Мамайсури, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Василя Симоненка збирали все більші аудиторії творчої інтелігенції. Діяльності клубу творчої молоді належать і перші випуски самвидаву.

Налагоджувалися контакти між Києвом і Львовом. М.Вінграновський та І.Драч виступали у Львові, театр ім. М.Заньковецької приїздив на гастролі до Києва. У 1962 році у Львові виник подібний до „Сучасника” клуб „Пролісок” на чолі з М.Косівим. Встановлювалися дружні стосунки між шістдесятницькими групами по всьому СРСР, контакти із західноукраїнською діаспорою.

Аналіз біографічних даних шістдесятників свідчить, що здебільшого це були лояльні радянські громадяни, які мали для молодих людей досить високий соціальний статус  члени творчих спілок, аспіранти, науковці; їхні твори виставлялись та друкувались. Серед них не було відвертих противників режиму, вони прагнули удосконалити існуючий режим. І діяли вони в рамках системи.

Шістдесятники відновили суму соціально-психологічних і етичних якостей інтелігенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до природних етичних норм.

Однак цей період відносного благополуччя не був тривалим. Зіткнення з системою було неминуче. Певні естетичні новації вимагали відповідних громадських. У результаті фахові новації переростали в позаофіційну суспільну діяльність, орієнтацію на захист національної культури. Їх увагу, перш за все, привертали проблеми рідної мови і літератури, їх популяризація, відновлення української історії, етнографії.

На початку 60-х років у середовищі шістдесятників відбулася певна диференціація. Частина шістдесятників вважала за необхідне обмежитись суто мистецькими справами і залишилася на позиціях культурництва, інша  поширила свою діяльність за рахунок соціальних і політичних аспектів, перейшовши у царину інакомислення.

Інакомислення. Дисиденство. Л.Лук’яненко. Українська робітничо-селянська спілка. До стадії відкритої політичної опозиції режиму культурницькі групи перейшли в середині 60-х років, з кінцем “відлиги”. Виникнення політичного дисидентства мало низку передумов.

По-перше, відкрилась частина правди про сталінізм, стало можливим (хоча і частково) теоретичне осмислення нових явищ суспільного життя; були реабілітовані деякі діячі епохи “українізації”, які загинули в таборах ГУЛАГу.

По-друге, Радянський Союз став більш відкритим зовнішньому світові, з країн Європи почали проникати демократичні ідеї.

По-третє, брежнєвський режим сам прискорив політизацію українського руху опору. Чи не вперше за часів радянського режиму протест набув організованих форм.

Валентин Мороз визначає, що прелюдією до дисидентства 60-х років були своєрідні “перехідні групи”, творцями яких ставали переважно свідомі галицькі українці молодшого покоління. Так, у 1958 році в Івано-Франківську була викрита група української молоді (складалася переважно з робітників і студентів), яка створила нелегальну організацію “Об’єднана партія визволення України” й діяла відповідно до принципів ОУН. Вісім її членів були засуджені.

У 1961 році у Львові судили організацію “Український національний комітет”, яка складалася з робітників львівських підприємств і займалась поширенням нелегальної літератури. Було засуджено 20 членів групи: двох розстріляли, інші отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. В.Мороз зазначає, що таких груп було багато, і в таборах Мордовії він бачив людей з ходорівської, коломийської, стрийської груп.

Найбільш значними перехідними групами були дві групи: “Українська робітничо-селянська спілка” (УРСС) на чолі з Л.Лук’яненко, І.Кандибою, С.Віруном, В.Луцьківим, Й.Боровицькии, І.Кіпишем, О.Лібовичем, утворена в 1959 році, і “Український національний фронт” на чолі з Д.Квецько, З.Красівським, М.Дяком, М.Меленем.

Уже згаданий дисидент, історик і публіцист В.Мороз наголошує, що ці групи, з одного боку, “були організовані за принципом старого підпілля”, “цілком виховані й сформовані на традиції ОУН-УПА”, з іншого боку – “вони вже репрезентували нову реальність”. Дослідник Г.Касьянов вважає, що не слід пов’язувати ці опозиційні групи з новим етапом визвольної боротьби, бо вони, на його думку, були “відлунням попередніх часів”.

Група Л.Лук’яненка практично однією з перших поставила на порядок денний питання про ненасильницький конституційний шлях здобуття незалежності, державності України на підставі відповідних статей Конституцій СРСР і УРСР. Проект програми УРСС був демократичним за змістом і побудованим на засадах марксистської ідеології. У ньому, зокрема, вказувалося: “...мета цього першого етапу нашої боротьби полягає в завоюванні демократичних свобод, необхідних для організації всього українського народу на боротьбу за утвердження незалежної національної держави. Методи досягнення цієї мети мирні, конституційні”.

Пізніше, в умовах таборів, усі члени “групи Лук’яненка” відійшли від марксистських позицій. І це був характерний процес: більшість радянських дисидентів, що починали з марксистських позицій, як правило, переростали їх потім.

До перехідних груп належали також Об’єднана партія визволення України (19531959), Український національний фронт (19641967), Союз української молоді Галичини (СУМГ), Демократичний союз соціалістів в Одеській області.

І ось настав 1964 рік. “Відлига” закінчувалася. М.Хрущов у московському Манежі громив художників-формалістів. Заходились шукати таких і в Україні, заборонили виставу за поемою Івана Драча “Ніж у сонці”, п’єсу М.Куліша “Отак загинув Гуска”, “Правду і кривду” М.Стельмаха в Одеському драмтеатрі з ескізами декорацій Алли Горської; розгромили Шевченківський вітраж в університеті – твір А.Горської, Н.Семикіної, П.Заливахи та Г.Севрюк. Тричі побили В.Симоненка, переслідували Леся Танюка та Аллу Горську. В 1964 році був закритий Клуб творчої молоді у Києві.

24 травня 1964 року, під час Шевченківських свят була підпалена найбільша серед українських бібліотек  Публічна бібліотека АН УРСР. Під час пожежі згоріло саме те приміщення, у якому знаходилась україніка  історична пам’ять, джерела духовності, національна спадщина.

1964 рік забрав із собою останні надії на “потепління”. Новий 1965 рік позначився першим сильним й добре організованим натиском на дисидентський рух. Історик Георгій Касьянов назвав його “першим покосом”. Почалися масові арешти ненависних режиму інакомислячих “шістдесятників”.

Але визначальною рисою українського народу завжди був опір, що зростав пропорційно збільшенню тиску. У рух приходило все більше і більше людей. Чому всупереч посиленню репресій рух усе більше поширювався, члени його активізувались? У цьому і полягає феномен українського шістдесятництва, який, переважно розкрив дисидент й історик Валентин Мороз у своїй статті “Замість останнього слова”, у якій писав, звертаючись до своїх суддів: “Сталося, що ви не залякали, але зацікавили. Ви хотіли погасити та замість цього підлили масло у вогонь. Ніщо так не сприяло збудженню громадського життя на Україні, як ваші репресії. Ніщо так не приваблювало уваги людей до процесів українського відродження, як ваші суди... саме ці суди й показали широкій публіці, що на Україні знову ожило громадянське життя. Більшість активістів українського відродження була активістами саме в атмосфері збудження, викликаного вашими репресіями...

Ви внесли до сучасного етапу українського відродження те, без чого він був ще вогким і незрілим: ви внесли елемент жертовності. Віра виникає тоді, коли є мученики. І ви дали їх нам... Кожний раз, коли на українському небосхилі з’являлось щось живе, ви кидали у нього каменем. І кожного разу виходило, що то не камінь, а бумеранг. Він обов’язково повертався й вас же бив. Що відбулося? Чому репресії не дають звичайного ефекту?... Час змінився – ось й уся відповідь. У Сталіна було достатньо води, щоб загасити вогонь... Вам довелось жити в епоху, коли резерви вичерпалися... Ви взяли палку в руки, щоб розкидати багаття – але замість того тільки розворушили його. На більше не вистачає сили... І кожна нова репресія буде новим бумерангом”.

Арешти 19641966 років викликали цілу хвилю актів протесту і стали своєрідним каталізатором реакції дисидентського руху опору системі.

Першою акцією протесту став виступ І.Дзюби, В.Чорновіла та В.Стуса 4 вересня 1965 року в Києві, у кінотеатрі “Україна”, на прем’єрі фільму С.Параджанова “Тіні забутих предків”. І знову сталися звільнення з роботи, виключення з інститутів, нові заборони.

Умовно в середовищі дисидентського руху можна виділити кілька течій, у тому числі: національно-визвольну, демократичну правозахисну, релігійну (боролася за відновлення греко-католицької та автокефальної церков, свободу віросповідання), націонал-комуністичну, за соціалізм з „людським обличчям” тощо. Методи ж боротьби дисидентів за досягнення своїх завдань були наступні: 1) написання листів-протестів у керівні органи влади (т.зв. „листи підписантів”); 2) акції солідарності (на підтримку кримських татар, виступи проти арештів інтелігенції); 3) святкування шевченківських ювілеїв і річниць національних подій, проведення конференцій, літературних вечорів; 4) видання і розповсюдження самвидаву; 5) голодовки, самоспалення та інші форми індивідуального протесту; 6) створення дисидентських (пізніше  правозахисних) організацій.

Самвидав. „Український вісник”. На хвилі шістдесятництва в Україні виникла незалежна від офіційних структур позацензурна преса, яка дістала влучну назву “самвидав”. Самвидав був не просто інтелектуальним підґрунтям опору, але й чи не головнішою формою його існування. Він став єдиною найбільш структурованою формою духовної опозиції.

У

Василь Стус

нікальним явищем опозиційного руху був самвидавчий журнал “Український вісник” під редагуванням В.Чорновола. 1 січня 1970 року вийшов перший номер цього періодичного самвидавчого журналу. Ймовірно, прототипом цього видання була „Хроника текучих событий”, яка розповсюджувалась, у тому числі, в Україні, зусиллями московських інакодумців, починаючи з 1968 року.

У вступі до першого випуску декларувалося: “Завданням “Вісника” буде об’єктивна інформація про приховувані процеси і явища в українському громадському житті”. У тому ж номері видавці „Вісника”, аналізуючи форми існування самвидаву, вказували три етапи його розвитку. Перший  суто літературний самвидав початку 1960-х років, здебільшого поезії, а також статті чи спогади, які стосувалися питань літератури. Другий етап  поява політичних статей, анонімної публіцистики (19631965 рр.). І, нарешті, третій  друга половина 60-х років,  це період поширення статей з авторськими підписами, публіцистики, а також документів, автори яких не приховували своєї причетності до них. Журнал публікував узагальнені дані про події в русі опору.

До 1972 року, тобто до арешту В.Чорновола, у Львові вийшло шість випусків журналу накладом близько 100 примірників кожний. Після масових арештів 1972 року діяльність “Українського вісника” зупинилась і була поновлена лише наприкінці 1973  на початку 1974 року виданням 78 випусків і у 1975 році виходом 9-го випуску. Авторами та поширювачами відродженого журналу були: стоматолог з Львівської області С.Хмара, науковий співробітник О.Шевченко та інженер В.Шевченко з Києва.

Якщо спробувати визначити хоча б приблизно сферу поширення самвидаву на середину 60-х років, можна назвати такі групи: творча інтелігенція, викладачі вузів, академічна інтелігенція, частково  вчителі, студенти, медичні працівники. Географія обмежувалась такими містами, як Київ, Львів, Черкаси, Луцьк, Івано-Франківськ, Тернопіль, у меншій мірі  Полтава, Дніпропетровськ, Одеса.

Одним із центральних документів тогочасного політичного самвидаву була стаття „Стан і завдання українського визвольного руху” (її варіантами були статті „Про сучасне і майбутнє України” і „Думки комуніста про сучасне і майбутнє українського народу”). Автором статті був Є.Пронюк. У статті підкреслювалося, що нинішній визвольний рух в Україні є безпосереднім продовженням попереднього, підкреслювалась необхідність зміни тактики боротьби за визволення України: „Свої завдання сили визвольного руху можуть з успіхом виконати лише демократично-революційним шляхом, методом боротьби, який включає в себе такі засоби: ідейна, легальні і нелегальна, масова й індивідуальна агітація і пропаганда, організація легальних і нелегальних матеріальних чинників (кошти, товариства, демонстрації, зібрання та ін.). Пропаганда визвольних ідей в армії”.

„Лихо з розуму” В.Чорновола. „Інтернаціоналізм чи русифікація” І.Дзюби. В.Мороз. Центральними творами самвидаву, безсумнівно, були також „Інтернаціоналізм чи русифікація?” І.Дзюби та „Лихо з розуму” В.Чорновола.

Дослідник Г.Касьянов у своїй монографії „Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років” подає передісторію появи та аналіз обох цих праць.

Задум написати працю про національну політику в Україні виник у І.Дзюби ще в 1963 році. За його спогадами, на той час відчувалася нагальна інтелектуальна потреба в такому аналізі, однак з боку офіційних суспільствознавців лунали лише хвалебні коментарі на адресу „партійної лінії”.

Самвидав тим часом обмежувався суто декларативною критикою системи, не вдаючись до поглибленого аналізу її хиб. Наприкінці 1965 року І.Дзюба надіслав до ЦК КПУ листа з протестом проти арештів серед інтелігенції, в якому доводив, що ці арешти  не засіб вирішення проблем, які спонукають інтелігенцію критично оцінювати радянську дійсність. До листа був доданий об’ємний машинопис під назвою „Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Фактично автор цієї праці виступав цілком у рамках радянської системи, ні на йоту не виходячи від позицій ідеології, яка вважалася державною.

Праця І.Дзюби була побудована на серії антитез. Головна з них  протиставлення „Прогресивної” ленінської національної політики великодержавній сталінській і хрущовській. Автор доводив, що українська нація опинилася у стані кризи і робив висновок, що „ця криза постала внаслідок порушення ленінської національної політики і підміни її сталінським великодержавництвом та хрущовським прагматизмом, несумісним з науковим комунізмом”. І.Дзюба піддавав критиці низку офіціозних концепцій з національного питання, зокрема, тезу про незмінність і спадкоємність політики партії в національному питання, ідею майбутнього злиття націй при комунізмі, спростовував офіціозний міф про „цивілізаторську” місію російського народу щодо інших народів СРСР і про добровільність територіальних „возз’єднань” під егідою царської Росії; заперечував тезу про рівність становища українців і росіян у самій Україні, доводячи, що існує нерівність у правах на користь останніх. Найсильнішими місцями брошури були сюжети, присвячені русифікації і розгрому українізації, прикладам українофобії, історії російської експансії великодержавного шовінізму; вельми позитивним моментом слід вважати показ соціально-психологічних деструктивних наслідків русифікації для українського народу.

Концептуальна слабкість роботи І.Дзюби полягала, по-перше, у тому, що кожну з його цитат-аргументів модна було спростувати протиставленням таких же серій-цитат, проголосивши їх єдино правильними, а по-друге, у надмірній ідеалізації ленінської політики у національному питанні.

„Інтернаціоналізм чи русифікація?” негласно вважався напівлегальним твором, оскільки про факт його розповсюдження у „верхах” досить швидко стало відомо інакодумцям. У самвидаві він набув величезного розповсюдження в десятках українських міст. І.Дзюба став найпопулярнішою постаттю серед критично налаштованої інтелігенції, символом протистояння системі. Його ім’я стало відомим і за кордоном.

Однак публікація „Інтернаціоналізму чи русифікації?” за кордоном стала вирішальним моментом у початку цькування І.Дзюби, якого з 1966 по 1968 рік майже не чіпали. Після цього його викликали до КДБ, де вимагали виступити з протестом проти публікації його твору за кордоном, він відмовився. Його було звільнено з редакції, де він працював, піддано критиці у пресі й колективних листах колег, виключено (правда, на один рік) зі Спілки письменників України, його статті вилучали з уже виданих журналів.

Не менший резонанс, ніж праця І.Дзюби, викликала збірка документів, упорядкована В.Чорноволом, під назвою „Лихо з розуму (портрети двадцяти „злочинців”)”. Зібравши біографічні дані про двадцять жертв „першого покосу”, зокрема про їх перебування в таборах, матеріали, що стосувалися творчості засуджених, В.Чорновіл підготував збірку, яка стала наочним підтвердженням вражаючого беззаконня, безглуздих дій влади в переслідуванні інакомислячих.

Матеріали В.Чорновола дуже швидко з самвидаву перетворилися на тамвидав. Уже в листопаді 1967 року їх почали передавати радіостанції „Свобода”, „Голос Америки”, „Рим”, Сі-Бі-Сі (Канада), вони передруковувалися журналами „Визвольний шлях” (Лондон), „Сучасність” (Мюнхен), газетами „Вільне слово”, „Гомін України”, „Канадійський фермер” тощо.

Проти В.Чорновола, у якого на той момент закінчувався термін ув’язнення, знову почалося слідство у зв’язку з розповсюдженням „Лиха з розуму”. Однак слідчим не вдалося подовжити Чорноволу термін ув’язнення, і 3 лютого 1969 року вже вийшов на волю уже остаточно сформованим дисидентом.

У політичній публіцистиці українського самвидаву другої половини 1960-х років особливе місце належить есе В.Мороза. Уже перший його памфлет „Репортаж із заповідника імені Берії” засвідчив, що в самвидаві з’явилася нова, яскрава постать. Формально цей твір призначався для того, щоб надіслати його до вищих інстанцій як лист-протест в’язня. 1967 року він був відправлений з табору до В.Чорновола, який, у свою чергу, надіслав його депутатам Верховної Ради України. Одна з головних ідей статті  знецінення життя людини, руйнування людської індивідуальності на догану побудові імперії „гвинтиків”, виникнення феномену „порожньої людини”, спустошеної тоталітарним суспільством.

1 вересня 1969 року В.Мороз вийшов на свободу. Уже протягом січня  квітня 1970 року він написав серію есе: „Серед снігів”, „Хроніка опору”, „Мойсей і Датан”. Полемічне есе „Серед снігів” продовжує і розвиває ідеї „Репортажу...”. На думку В.Мороза, головною підвалиною Руху Опору, „яким тримається і нація, і духовність взагалі”, є інстинкт самозбереження нації, що проявляється у діях окремих індивідів.

„Генеральний погром”. 3 січня 1972 року почався новий тиск на дисидентів. Історики назвали його “генеральним погромом”, бо в результаті його більшість авторів самвидаву опинилась за ґратами, а його інфраструктуру було зруйновано повністю.

Найбільш поширеними методами боротьби партійної влади з дисидентами були: арешти й засудження (за політичними чи кримінальними статтями) до ув’язнення і висилка до таборів; загрози, побиття, провокації; ізоляція в психіатричних лікарнях; звільнення з роботи, виключення з партії, творчих спілок та професійних організацій; організація громадського осуду; позбавлення радянського громадянства.

Порівнюючи репресії 19651966 і 19721973 років, можна зробити висновок, що перший натиск мав своєю метою залякування інакомислячих і отримав протилежний результат: від руху відійшли випадкові люди, він став більш агресивно та організовано діяти, його ряди поповнили новоприбулі, відбулась кристалізація ідей руху, і в кінцевому підсумку з’явилось справжнє політичне дисидентство.

У січні 1972 року пройшли наймасовіші після боротьби УНКВСВНК з ОУН-УПА арешти в Україні. Цей період можна вважати кінцем 60-х років, але не кінцем шістдесятництва.

Українська ініціативна група сприяння виконанню гельсінських угод (УГГ). М.Руденко. Правозахисний рух. Дисиденство мало своє продовження в 70-і роки у формі правозахисного руху, який був репрезентований Українською Громадською Групою сприяння виконанню Гельсінських Угод (УГС). Датою заснування УГС вважається 9 листопада 1976 року. До УГС, керованої письменником Миколою Руденком, увійшли: Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Левко Лук’яненко, Петро Григоренко, Ольга Гейко-Матусевич, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Іван Кандиба, Ніна Строката. Потім до УГС приєдналися Петро Вірнс, Віталій Калиниченко, Василь Стрільців, Василь Сичко та інші.

Свою мету й завдання члени групи визначили в кількох документах, зокрема в “Меморандумі” та “Декларації Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських Угод”, написаних М.Руденком.

У „Маніфесті Українського Правозахисного руху” члени УГГ дали таке визначення своїй організації: “Українська Правозахисна Група (Гельсінкі)  добровільна асоціація, яка, у відповідності з конституційними основами, Гельсінкськими Угодами, Загальною Декларацією Прав Людини та іншими міжнародними правовими актами, спрямовує свої зусилля до зміцнення права, а, таким чином, до посилення авторитету рідної країни у світі”.

Реакція влади на появу і діяльність УГГ виявилась негайно. Наступного дня після заснування УГГ  10 листопада 1976 року  на квартиру керівника групи, письменника М.Руденка було зроблено хуліганський напад. Одним з каменів, що летіли у вікна, було поранено 70-річну дисидентку Олену Мешко, яка знаходилася у квартирі.

5 лютого 1977 року було заарештовано керівника Групи, поета Миколу Руденка та члена Групи, учителя Олексія Тихого, без пред’явлення будь-яких звинувачень. Послідовні арешти членів УГГ протягом наступних років сприяли лише припливу нових людей. До Групи вступили О.Гейко-Матусевич, В.Овсієнко та інші. До 1980 року більша частина членів УГГ опинилась за ґратами, керівництво Групою узяв на себе В.Стус, що вже вийшов у той час на волю.

Навесні 1980 року пройшла нова хвиля арештів і повторних судів над членами УГС. У березні 1981 року був заарештований останній член Групи Іван Кандиба. Від УГГ залишилось лише її закордонне представництво на чолі з І.Світличним, Н.Строкатою, В.Караванським. Українська Гельсінкська Група практично припинила своє існування.

При аналізі результатів правозахисного руху стає очевидним, що в результаті протистояння УГГ і системи, більш результативною була діяльність останньої.

Що ж до оцінки правозахисників, то про свої “результати” в Маніфесті УГГ 1977 року вони писали так: “Що ж далі? Чого ми досягли? Нікого не звільнили, але втратили багато друзів. Те ж саме очікує інших волелюбних людей. Логіка тверезого розуму веде до відмови від безперспективної, безрезультатної боротьби. “Лобом стіну не проб’єш!”  таку девізу ми чули не раз. Проте цей критерій  досягнення якихось “видимих” результатів  ніколи ми не ставили в основу своєї діяльності. Ми одразу обрали критерій духовний. Не “що я з цього буду мати”  а “як я вестиму себе в грізній історичній ситуації”, коли у вихорі глобальних подій виз­начаються долі індивідів та народів. Віддати душу за друзів своїх  ось шлях, який ми обрали безповоротно!”.