Лекція 10 Національний рух під час Другої світової війни. Відновлення Української держави

Ключові слова: радянізація, ОУН, ОУН(б), ОУН(М), ПУН, Поліська Січ, Т.Бульба-Боровець, С.Бандера, А.Мельник, УГВР, Р.Шухевич, Український Національний Комітет, Українська Національна Рада.

Мета і завдання лекції

 розкрити сутність „українського питання” напередодні Другої світової війни;

 надати інформацію про існуючі політичні течії українського національного руху опору;

 формування навичок роботи з документами.

Методичні рекомендації до вивчення матеріалу лекції

 проаналізуйте сутність політики радянізації в західноукраїнських землях;

 визначте причини розколу ОУН, особливості діяльності ОУН(м) та ОУН(б);

 ознайомтеся з програмовими документами Українського Національного Комітету, Української Головної Визвольної Ради, Української Національної Ради, постановою ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН(б), проаналізуйте їх зміст.

 зверніть увагу на причини поразки українського націоналістичного руху у Другій світовій війні.

Зміст лекції

Приєднання західноукраїнських земель до УРСР. Політика „радянізації”.

Розкол ОУН. ОУН(р). ПУН. Націоналістичний рух під час Другої світової війни. Український Національний Комітет (УНК). Спроба відновлення Української держави.

Діяльність ОУН-М. Українська Національна Рада (УНР). Культурні осередки мельниківців. О.Теліга. О.Ольжич.

Поліська Січ Т.Бульби-Боровця. Створення УПА.

ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Створення УГВР. Закордонне Представництво УГВР. Український Національний Комітет (УНК). Українська Національна Рада (У.Н.Р.).

Приєднання західноукраїнських земель до УРСР. Політика „радянізації”. Возз’єднання західноукраїнських земель у складі УРСР 1939 року неоднозначно позначилося на долі місцевого населення, зокрема, західноукраїнської інтелігенції. Щойно розпочатий там процес “радянізації” був позитивно сприйнятий мешканцями даних територій (особливо завдяки змінам у соціально-економічній сфері). З одного боку, він сприяв позитивним зрушенням у національно-культурному житті, адже проявився у повсюдному запровадженні української мови, українського репертуару у театрах, збільшенні кількості українських шкіл, переведенні преси і видавництв на українську мову, пропагуванні українського фольклору хоровими, драматичними, хореографічними студіями тощо. Але ж, з іншого боку, процес радянської культурної революції в західноукраїнських землях мав лише українську обгортку, ідеологічне наповнення його було іншим. Його сутність надто сильно нагадувала процес формування “свідомості радянської людини” 2030-х років на інших територіях України і радянських республік. Традиційними були як методи, так і об’єкти дії.

Прийшовши в Західну Україну в ролі “визволителів”, більшовики не могли і не хотіли обмежуватися лише заходами для покращення матеріального стану місцевого населення та репресіями проти незгодних на шляху насадження нової радянської культури. Радянська влада вимагала допомоги інтелігенції, використовуючи її, перш за все, з агітаційною метою. Так, “відповідальні партійні працівники та письменники і журналісти у Львові склали спеціальну групу ЦК КП(б)У з 19 осіб, до якої увійшли Лисенко, Чеканюк, Бажан, Павленко, Проскунов, Желєзнов, Мевзнер та інші літературні працівники, яких залучали до “редагування матеріалів Українських Народних Зборів”, яке полягало у написанні виступів депутатам. Підписували агітаційні звернення змушені були і поважні вчені, наприклад, члени “Наукового Товариства ім. Шевченка”. До речі, у 1940 році це товариство було розпущено. Науковці та митці, щоб зберегти посаду й можливість викладати у вищих навчальних закладах, змушені були пройти переатестацію, для чого треба було підтвердити свою лояльність режимові.

Відбулися зміни і в галузі освіти. 1939 року в західноукраїнських землях почалося традиційне для радянської системи “перевиховування” учителів. Для них були організовані курси з вивчення основ марксизму-ленінізму, а з другого півріччя 1939/1940 навчального року здійснився перехід на радянські навчальні програми. За даними тодішнього наркома освіти УРСР Б.М.Бухала, влітку 1940 року було перепідготовлено ще 5.841 учителя для початкової школи, 3.072 – для старших класів, а також 786 директорів та завучів шкіл.

Використавши мистецьку і літературну інтелігенцію, радянська влада почала застосовувати методів тиску на інтелігенцію духовну. Політика репресій проти духовенства була розпочата з податкового тиску. Розмір податку, що встановлювався для священиків, перетворився на фарс, бо часто він був удесятеро більший за весь прибуток священика. Окрім того, священики не діставали карток на харчові продукти, через що нова влада хотіла голодом примусити священика залишити духовний сан. З початком війни репресії проти духівництва набули відкритих форм. Священики заарештовувались, часто зникали без вісті. Так абсолютно точно відомо, що органами радянської влади були замучені на смерть о. д-р Конрад Микола (професор Богословської Академії), о. д-р Іщак Андрій, о. д-р Сарока Станіслав, о.Ярослав Чемеринський, о.Олекса Боднар, чернець-василіянин Йоахим Федюк. Православна церква Волині вже у 1940 році перейшла під керівництво єпископа Миколи Ярушевича, якого Московська патріархія призначила екзархом на новоприєднаних землях.

Розкол ОУН. ОУН(р). ПУН. З приходом німців у західноукраїнські землі у політична ситуація у краї суттєво змінилася. Ще у передвоєні часи свою активність у цих землях посилила Організація Українських націоналістів – ОУН. Але в 1939 році на ІІ зборі ОУН організація розкололась на дві групи, які мали однакову ціль – досягнення незалежності Української держави, але при цьому наголошували на різних способах досягнення цієї мети.

П

Андрій Мельник

ісля розколу ОУН оформилося дві окремі течії: ОУН-Б (або ОУН (р)  революційна) під проводом С.Бандери і ПУН (або ОУНМ) під проводом А.Мельника. Їх погляди на тактику й методи відродження Української держави істотно відрізнялися.

Група, яку очолив А.Мельник, розраховувала на суттєву допомогу німців у вирішенні українського питання, група, очолена С.Бандерою, вважала, що Українська держава має постати внаслідок національної революції, в ході якої можна розраховувати лише на власні сили. Так виникло дві концепції боротьби – політика “непередрішеності” ОУН-М і “політика доконаних фактів” ОУН-Б.

З цих двох військово-політичних організацій функції інтелектуальної та культурно-національної розбудови з метою піднесення української національної самосвідомості перебрав на себе ПУН, що і складався переважно з представників творчої інтелігенції. Серед його діячів було багато дуже відомих діячів культури, представників празької поетичної школи, зокрема, такі поети як О.Теліга, О.Ольжич, Л.Мосендз, І.Ірлявський та інші. Ставлення ОУН(р) до інтелігенції було дещо іншим, незважаючи на те, що в її лавах воювало чимало творчих інтелектуалів (наприклад, поети-упісти), без культурної діяльності яких обійтися було також неможливо, бо саме вони піднімали силу духу, при відсутності якої воювати неможливо. Наприклад, та ж Олена Теліга засуджувала з цього приводу бандерівців, які “не люблять інтелігенції, а без інтелігенції немислима ніяка поважна робота”.

Націоналістичний рух під час Другої світової війни. Український Національний Комітет (УНК). Спроба відновлення Української держави. З наближенням нападу Гітлера на СРСР, незважаючи на відмінності у стратегії націоналістичних груп, обидві течії зробили ставку на Німеччину.

За допомогою німецького командування ОУН-Б утворила “Легіон українських націоналістів”, який складався з підрозділів “Нахтигаль” і “Роланд” (чисельністю 600 осіб). С.Бандера вбачав у них ядро майбутньої української армії, німці ж використовували їх для каральних акцій і охорони на окупованих територіях.

Уже в перший день німецько-радянської війни у Кракові зібрався з’їзд української політичної еміграції, на якому було створено Український національний комітет (УНК). До його складу ввійшли представники багатьох політичних партій, за винятком мельниківців, які відмовилися від участі у з’їзді, оскільки вважали себе „єдиними носіями і представниками української політики”. УНК був проголошений „виявом організованої волі української еміграції до часу відновлення діяльності Української держави в Києві”.

З початком бойових дій бандерівці перейшли до рішучих акцій. При підтримці Легіону, що першим увійшов до Львову, в окупованому німцями місті, вони провели Національні збори. Збори відбулися у будинку товариства „Просвіта” у складі 100 представників українського громадянства. У той же день вони ухвалили Акт про відновлення Української державності.

П

Ярослав Стецько

ісля прийняття Акту було обрано Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. Йому було доручено сформувати Крайове правління. Утворене Українське державне правління розглядалося як перехідний, тимчасовий орган. Плюралізм влади забезпечувався тим, що з 26 міністерських портфелів 11 отримали безпартійні, 11  члени ОУН-Б і решту  представники партій соціал-радикалів. Українська громадськість, що стояла на позиціях національного відродження, визнала Акт 30 червня. Його підтримали і митрополити обох українських церков А.Шептицький і Полікарп. Повсюдно в Західній Україні відбулися святкові маніфестації, на місцях скликалися урочисті повітові та обласні збори. На теренах Галичини почали формуватися місцеві адміністративні органи влади, створювалися загони народної міліції.

Мельниківці від цієї акції відмежувалися. Керівництво ОУН-Б розраховувало на підтримку німців, одночасно ставлячи їх уже перед здійсненим, доконаним фактом. Проте бандерівці помилилися. Невдовзі німці арештували Я.Стецька, С.Бандеру та інших оунівських лідерів (усього 300 осіб, з яких 15 розстріляли). Після відмови відкликати Акт про незалежність Української держави Бандера півтора роки провів у берлінській в’язниці, а потім до 1944 року  у концтаборах.

25 жовтня 1941 року гестапо отримало директиву, за якою наказувалося заарештовувати і розстрілювати бандерівців під виглядом звинувачень у грабунках і бандитизмі. Внаслідок репресій ОУН-Б втратила 80% керівних кадрів і пішла в підпілля, очолена М.Лебедем. У вересні вона провела нову конференцію, на якій було вирішено відкрити новий фронт – проти німців.

Діяльність ОУН-М. Українська Національна Рада (УНР). Культурні осередки мельниківців. О.Теліга. О.Ольжич. Від самого початку німецько-радянської війни мельниківці відкрито підтримували німців і навіть сформували з українських добровольців дивізію СС „Галичина”. І хоча німці дали згоду на створення цього з’єднання лише після Сталінградської битви, лояльність мельниківці була помічена у Третьому рейху, і вони дістали повну свободу дій.

На відміну від бандерівців мельниківці вели систематичну, послідовну культурно-освітню роботу не тільки в західноукраїнських землях. Концентруючи свої сили у великих містах, передовсім у Києві, ОУН-М формувала органи місцевого самоврядування, допоміжну поліцію, сприяла утворенню громадських організацій. Завдяки її зусиллям навіть Київ та Харків воєнної доби мали центри, які своєю культурною роботою сприяли появі національно-визвольних прагнень в українського населення.

5 жовтня 1941 року в Києві було утворено Українську Національну Раду (УНР) на чолі з професором Київського політехнічного інституту, економістом М.В.Величківським. Секретарями стали І.Дубина та О.Бойдуник. Уважаючи себе представницьким органом українського народу, Рада розпочала підготовку до формування національного уряду. За її ініціативою відкривалися українські школи, відновили роботу гімназії, Київський університет і Політехнічний інститут, Українська академія наук. Рада сприяла випуску української преси (усього в містах і райцентрах виходило 100 газет). На президії УНР було розглянуто і схвалено статути Всеукраїнської кооперативної спілки, Союзу українського жіноцтва та українського Червоного Хреста.

Найкращі представники західноукраїнської інтелігенції їхали до інших областей України, щоб розбудовувати там культурні осередки: видавати українські газети і журнали, засновувати культурно-просвітницькі організації, клуби, гуртки, організовувати творчі вечори, вести агітаційну, іноді благодійну діяльність. Вони їхали, не зважаючи на заборону влади, на небезпеку, пов’язану з воєнними діями, на відсутність елементарних побутових умов для життя, нелегально переходили кордони і лінії фронту, щоб врешті-решт потрапити “з вогню у полум’я”, під контроль німецьких окупантів, ризикуючи бути в будь-який момент заарештованими або вбитими.

Цим представникам інтелігенції – мельниківцям прийшлося у війні чи не важче за всіх. Бо пояснювати ставлення до них радянської влади нема потреби, а що стосується планів німців відносно інтелігенції, то ще розпочинаючи війну проти Радянського Союзу і вказуючи головні напрямки політики на окупованих землях, А.Гітлер говорив: „Ідеться про війну на знищення... Нові держави мають бути державами соціалістичними, але без власної інтелігенції. Мусимо запобігти тому, щоб утворилась нова інтелігенція. Тут вистачить примітивної соціалістичної інтелігенції”. Як бачимо, Гітлер прекрасно розумів роль інтелігенції в суспільстві вирішальної, критичної доби.

Отже, дуже швидко німці змінили своє ставлення щодо українських націоналістів, оскільки їх дії, спрямовані на відновлення української державності, суперечили планам гітлерівців. Наприкінці 1941 року УНР була заборонена і до 1943 року діяла нелегально. У грудні розпочалися репресії проти мельниківці. Нацисти розстріляли більшість членів Бухарестського проводу ОУН, екзекутиву ОУН у Житомирі, Полтаві, Миколаєві, Чернігові. У лютому 1942 року в Києві після відмови співпрацювати з німцями і закрити газету була заарештована і розстріляна у Бабиному Яру поетеса О.Теліга разом із своїм чоловіком інженером М.Телігою, журналістом В.Коником, поетом І.Ірлявським. У 19421943 роках німці також розстріляли поета Є.Фоміна і М.Пронченко, драматурга К.Гупала. У 1941 році в німецькій катівні був убитий активний член ОУН-М, письменник О.Ольжич, у 1944 році загинув у бою в лавах УПА відомий поет і письменник, лікар Ю.Липа, зник без вісті у 1944 році поет Герась Соколенко.

Поліська Січ Т.Бульби-Боровця. Створення УПА. Репресії нацистів проти цивільного населення й, зокрема, проти українських національних сил підштовхнули останніх до збройного опору окупантам, тим більш, що для утворення власних збройних формувань існували певні передумови. Ще навесні 1939 року, після розгрому Карпатської України, колишні старшини петлюрівської армії, які служили в польському війську, виробили проект партизанської армії. В основу цього проекту лягла концепція місцевого українського діяча Тараса Боровця, згідно з якою передбачалося розташування повстанської бази в поліських лісах. 20 червня 1940 року на таємному засіданні у Варшаві президент УНР в екзилі Андрій Левицький затвердив план Боровця. Початок радянсько-німецької війни прискорив процес його реалізації. Уже в липні 1941 року Т.Боровець утворив військове формування під назвою „Поліська Січ УПА”, штаб якого розмістився в містечку Олевську на Житомирщині. Німці вирішили знищити Поліську Січ і зайняли „Олевську республіку”, після чого УПА Бульби (псевдонім Боровця) пішла у підпілля.

“Поліська Січ” Бульби-Боровця діяла на теренах Полісся і Волині. Вона захищала соціально-економічні інтереси місцевого населення, забезпечуючи базу визвольного руху. Після створення УПА бандерівців у 1943 році УПА „Поліська Січ” була перейменована на Українську національно-революційну армію (УНРА). Згодом її окремі загони були підпорядковані УПА, інші були роззброєні.

У жовні 1942 року бандерівці створили свої військові підрозділи. Перший загін оунівців був сформований С.Качинським на Поліссі. Навесні 1943 році військові формування ОУН-Б об’єдналися в УПА (Українську Повстанську Армію), яку очолив Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Її загони діяли у трьох напрямках: УПА-Північ (Полісся, Волинь), УПА-Захід (західноукраїнські землі і Закарпаття) і УПА-Південь (Поділля). Боролися загони УПА і з німцями, і з р

Роман Шухевич

адянськими партизанами, і з бульбівцями. Чисельність УПА сягала, за деякими даними, 100 тис. чол.

Згодом армія УПА стала набирати національні загони з представників різних націй – вірменів, грузинів, татар та інших.

ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Створення УГВР. Закордонне Представництво УГВР. Зростання лав УПА, поповнення загонів представниками різних національностей та політичних поглядів обумовили необхідність суттєвого перегляду ідеології та політики ОУН-Б. Тому у серпні 1943 року був скликаний ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН-Б, який не тільки проголосив курс на боротьбу проти „московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову Української самостійної соборної держави”, а й виробив соціально-економічну й політичну платформи організації. В основу програмних положень щодо соціально-економічної сфери було покладено принципи багатоукладності економіки, соціальної справедливості, державного захисту найменш забезпечених верств населення. Суттєвим зрушенням у політичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнання права на існування інших політичних течій і партій. Загальній демократизації національного руху мали сприяти декларовані свобода друку, слова, віри, світогляду, рівність усіх громадян України, незалежно від національної незалежності, право національних меншин розвивати свою мову і культуру.

11 липня 1944 року за ініціативою ОУН-Б неподалік від Самбора в Галичині було скликано збори представників колишніх західноукраїнських партій (окрім ОУН-М) і утворено координаційний воєнно-політичний центр  Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). УГВР стала органом політичного керівництва революційною боротьбою, який оголосив себе „верховним органом українського народу в його революційно-визвольній боротьбі”. Метою організаторів УГВР було створення ширшої суспільно-політичної бази для боротьби збройного підпілля проти німців і більшовиків та притягнення до неї кадрів з-поза ОУН, хоча остання при цьому залишалася організаційною й ідеологічною базою УГВР.

У січні 1944 року з мандату командування УПА Л.Шанковський очолив ініціативну комісію, яка встановила зв’язки з окремими представниками партій і непартійними діячами. Представники ОУН на чолі з А.Мельником не погодилися увійти до планованого керівного органу.

29 квітня 1944 року члени УНР у Львові та представники колишнього Сойму Карпатської України створили ще одну політичну організацію  Всеукраїнську Національну Раду (ВНР), яку очолив М.Величківський, а його заступниками стали митрополит А.Шептицький і А.Штефан. Спроби Всеукраїнської Національної Ради й Української Головної Визвольної Ради створити спільну платформу восени 1944 року в Братиславі не увінчалися успіхом. 1946 року ВНР припинила свою діяльність на еміграції.

Установчі збори УГВР відбулися 1115 липня 1944 року поблизу с. Недільна на Самбірщині під охороною відділів УПА. У зборах взяло участь 20 осіб, 5 погодилися прийняти мандати, але не могли прибути. Серед членів зборів більшість не належала до ОУН, 10 осіб походили з північно-західного регіону України та Наддніпрянщини. На зборах, якими керував Р.Волошин, було схвалено тимчасовий устрій, платформу та універсал УГВР до українського народу. УГВР ухвалила демократичні засади державно-політичного життя і соціально-економічну програму майбутнього устрою України.

Було обрано президію УГВР: президента  К.Осьмака з Києва, віцепрезидента В.Мудрого, а також членів І.Гриньох і І.Вовчука, генерального секретаря Р.Шухевича.

В Україні під радянською окупацією УГВР через УПА керувала збройною боротьбою та через ОУН вела політичну і пропагандистську діяльність проти радянської влади. Офіційними виданнями УГВР були „Вісник УГВР” (19441945) та „Бюлетень інформації УГВР” (вийшло 9 випусків, 19481951). Було також видано один випуск часопису „Самостійність” (1946).

Бюро інформації очолював член УГВР, публіцист П.Полтава. УГВР підтримувала Українську Греко-Католицьку Церкву, вела пропаганду серед червоноармійців у Західній Україні. У 1946 році Рада бойкотувала радянські вибори.

У жовтні 1949 року УГВР, УПА й ОУН видали „Звернення Воюючої України до всієї української еміграції” із закликом активізувати визвольну справу за кордоном. По смерті Р.Шухевича у 1950 році генеральний секретаріат очолив Ю.Коваль (справжнє прізвище В.Кук), який, однак, за радянськими джерелами, у середині 1950-х років потрапив до рук радянських органів. Більшість членів УГВР в Україні загинула або була заарештована. Тоді ж Рада в Україні практично перестала існувати.

Наприкінці 1944 року частина членів УГВР виїхала за кордон, де оформила Закордонне Представництво (ЗП УГВР), головою якого став о. І.Гриньох. Зовнішніми зв’язками та інформацією займався генеральний секретар закордонних справ М.Лебедь, який 1945 року встановив зв’язки з альянтами в Італії. Ще на початку 1944 року представники визвольного підпілля, що діяли від імені ініціативної комісії УГВР, вели розмови та досягли деяких узгоджень (взаємний ненапад на спільній території дій) з польським підпіллям (АК) та урядовими і військовими представниками Румунії й Угорщини.

Уже в еміграції члени УГВР провели спільно з представниками екзильного уряду УНР Мирову конференцію в Парижі, організовували допомогу відділам УПА, що відправлялись на захід, вели активну інформативну діяльність через Українську Пресову Службу.

До 1948 року Закордонні Частини ОУН-Б підтримували Закордонне Представництво УГВР, але незабаром між ними виникли ідеологічні, тактичні й особисті розходження, і контакти між ними припинилися.

Спроби стати базою для ширшої консолідації через приєднання до Закордонного Представництва УГВР інших організацій і партій не мали успіху. З утворенням Української Національної Ради Закордонне Представництво УГВР заявило, що не претендує на те, щоб очолювати українське політичне життя в еміграції, а є лише представником революційного руху на Україні.

З 1951 року в Мюнхені Закордонне Представництво УГВР почало видавати двотижневу газету „Сучасна Україна” і місячник „Українська Літературна Газета”, на базі яких у 1961 році постав журнал „Сучасність”. У 1952 році в Нью-Йорку воно утворило дослідно-видавничу установу „Пролог”, яка протягом короткого часу (19571960) видавала однойменний журнал англійською мовою, а також місячник „Digest of Soviet Ukrainian Press” (19571977). Видавництва „Сучасність” і „Пролог” видали разом понад 100 літературних видань історичного, політичного і літературно-мистецького змісту. З 1970-х років пресове бюро Закордонного Представництва УГВР систематично публікувало матеріали „Самвидаву” та популяризувало український дисидентський рух. Головою „Прологу” до 1973 року був М.Лебедь, пізніше  М.Прокоп, заступник голови ЗП УГВР.

Український Національний Комітет (УНК). УГВР була не єдиним політичним органом, утвореним українськими націоналістичними силами. У жовтні  листопаді 1944 року в Німеччині з метою відстоювання перед німецькою владою українських інтересів був утворений політично-громадський центр, який отримав уже знайому назву Український Національний Комітет (УНК). Виникнення УНК стало можливим завдяки тактичній зміні німецької політики щодо Східної Європи і звільненню з ув’язнення українських політичних діячів (А.Мельника, С.Бандери та ін.). Активну участь у створенні УНК взяли президент УНР в екзилі А.Лівицький, Український Громадський Комітет (організація українців з Центральної і Східної Земель) й УЦК. На виникнення УНК вплинуло також утворення під проводом генерала А.Власова Комітету Визволення Народів Росії, який намагався репрезентувати всю антибільшовицьку еміграцію з СРСР.

З

Володимир Кубійович

а згодою всіх українських угруповань УНК очолив генерал П.Шандрук, заступниками голови були обрані В.Кубійович і О.Семененко, а секретарем П.Терещенко. Німецькі кола спочатку не визнавали УНК, бажаючи підпорядкувати його А.Власову, на що українці не погодилися.

12 березня 1945 року райхсміністр А.Розенберґ від імені німецького уряду все ж таки визнав УНК як єдине українське політичне представництво і погодився, щоб усі українські військові формування, які діяли у складі німецьких збройних сил (Українське Визвольне Військо, Дивізія „Галичина”), об’єдналися під проводом УНК. Президія УНК видала відозву до українського народу і призначила генерала Шандрука командиром Української Національної Армії. Шандрук прийняв присягу від вояків дивізії „Галичина” на вірність українському народові й включив її як першу Українську дивізію до Української Національної Армії. Функцію місцевих організацій УНК виконували клітини Українського Центрального Комітету, а його друкованим органом став щоденник „Український Шлях” у Відні (нова назва „Краківських Вістей”). Через воєнні події і розпад Німеччини УНК так і не зміг розгорнути широкої діяльності.

Українська Національна Рада (У.Н.Р.). Навесні 1947 року в результаті порозуміння українських партій був утворений ще один політичний орган  передпарламент державного центру Української Народної Республіки (УНР) в екзилі на чолі з А.Лівицьким як президентом УНР. Його завданням стало надання широкої політичної бази для реорганізованого державного центру.

За мету Українська Національна Рада визначила консолідацію всіх самостійницьких сил для відновлення незалежної української держави з демократичним устроєм. Передумовою створення У.Н.Р стала діяльність утвореного у 1946 році Координаційного Українського Комітету, утвореного з усіх партій на еміграції за ініціативою канадських українців. Ідея консолідації почала виразніше реалізуватися, коли А.Лівицький створив 1947 року спеціальну комісію на чолі з І.Мазепою для реорганізації державного центру й утворення У.Н.Р. Комісія разом з представниками партій опрацювала Тимчасовий закон від 10 червня 1948 року про реорганізацію Державного Центру Української Народної Республіки, оголошений головою Директорії. Цим законом проголошувалося утворення У.Н.Р.

У червні 1948 року всі політичні партії, за винятком гетьманців, схвалили статут У.Н.Р., який визначав її структуру, форми праці й взаємини з екзильною президією. Як передпарламент Українська Національна Рада проголошувалася законодавчим органом, який творить Виконавчий Орган, державний контроль та обирає президію УНР в екзилі. Між сесіями частину її функцій мала здійснювати президія У.Н.Р., яка, однак, не могла змінювати основного закону та обирати президію.

До У.Н.Р. вислали своїх представників ОУН-М, ОУН-Б, УНДО, УРДП-соціалісти, УРДП, Український Національний Державний Союз, Українська Партія Соціалістів-Революціонерів (УПСР), Українська Соціал-Радикальна Партія (УСРП), Українська Соціал-Демократична Робітнича Партія (УСДРП). 1957 року до У.Н.Р. увійшли Союз Земель Соборної України  Селянська Партія, Українська Селянська Партія, а 1967 року  Організація Українських Націоналістів за кордоном.

1950 року ОУН С.Бандери вийшла з У.Н.Р. і почала боротьбу з нею. ОУН А.Мельника на деякий час (з жовтня 1957 до 1961 року) теж вийшла з У.Н.Р.

У.Н.Р. відбула 8 сесій: першу  липень 1943 року (Авґсбурґ), другу  червень 1949 року (Ляйпгайм), третю  березень 1954 року, четверту  березень 1957 року, п’яту  листопад 1961 року, шосту  березень 1967 року (всі в Мюнхені), сьому  грудень 1972 року (Лондон) і восьму  червень 1979 року (Мюнхен). Унаслідок лондонської сесії виникла криза в У.Н P., її правомочність була заперечена кількома партіями. Криза поглибилася на останній сесії.

З ініціативи В.О. У.Н.Р. 1953 року було створено Лігу визволення Народів СРСР (так званий „Паризький Блок”). Інформаційну службу виконували бюлетені Українського Інформаційного Бюра.

У квітні 1978 року М.Лівицький розпустив У.Н.Р. і односторонньо видав новий закон про її реорганізацію, включивши до неї половину ним призначених членів. На знак протесту проти цього рішення частина партій і діячів вийшла з У.Н.Р. і державного центру й утворила в 1979 році Раду прихильників УНР, що її очолювали І. Кедрин-Рудницький, а пізніше Маруся Бек.

Отже, не зважаючи на активну діяльність українських політичних закордонних організацій у післявоєнні роки, український націоналістичний рух в українських етнічних землях зазнав поразки у війні й фактично був припинений на початку 50-х років, коли були знищені останні загони ОУН-УПА в Західній Україні.

Трагічно складалася і доля українських інтелігентів, які прагнули до відновлення української державності: велика частина їх загинула воюючи у лавах УПА, решта – в боях за радянську владу, хтось з німецьких концтаборів потрапив напрямки до таборів радянських, декому вдалося вціліти, але великий відсоток серед них складають емігранти воєнної і повоєнної доби в Америці, Італії, Німеччині. Серед них було багато поетів (О.Бабій, В.Барка, Ю.Буряківець, М.Верес, В.Дубина, Й.Дудка, В.Янів, М.Щербак та інші), науковців, філософів, літературознавців (Яр.Славутич, Р.Володимир (др-р Кухар), Володимир (В.Шаян), П.Савчук), багато літераторів, перекладачів, діячів художнього мистецтва. За кордоном вони отримали змогу займатись своєю професійною працею – видавати книжки, газети, журнали, очолювати численні діаспорні культурні спілки та осередки українського культурного життя емігрантів, ставати служителями Церкви. На той час обставини війни змусили залишити Батьківщину майже 4,5 тис. вчителів, інженерів, лікарів, акторів, священиків, студентів. Їх зусиллями відкривались наукові, духовні, культурно-освітні заклади, товариства, асоціації, наукові установи. У перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії, з 1949 року вони поступово перемістилися до США та Канади.

То був дуже міцний інтелектуальний пласт, втрачений Україною, але набутий світом. Усі ті представники української інтелігенції намагалися і далі сприяти своєю діяльністю відродженню України в роки не тільки післявоєнної відбудови, а й пізніше – робили спроби контактувати з українськими дисидентами, постачали наукову літературу в роки перебудови і незалежності.