Лекція 9 Радянська „українізація” 20-х рр. Хх ст. І культурне піднесення в Україні. Український національний рух у західноукраїнських землях у міжвоєнний період

Ключові слова: „коренізація”, „українізація”, культурно-мистецькі організації, репресії, інтелігенція, антирелігійна політика, „розстріляне відродження”, УВО, ОУН, Д.Донцов, Є.Коновалець, інтегральний націоналізм, Карпатська Україна, А.Волошин, Карпатська Січ.

Мета і завдання лекції

 формування навичок роботи з документальними джерелами;

 формування вмінь і навичок порівняльного аналізу;

 дати уявлення про концепцію українського інтегрального націоналізму;

 висвітлити особливості культурницького й суспільно-політичного життя в УСРР та в західноукраїнських землях у міжвоєнний період.

Методичні рекомендації до вивчення матеріалу лекції

 прочитайте текст лекції й визначте особливості розвитку української культури: а) в УСРР в 20-і та в 30-і роки; б) в УСРР та в західноукраїнських землях у міжвоєнний період;

 ознайомтеся з текстом робіт Д.Донцова („Націоналізм”, „Дух нашої давнини”, „Підстави нашої політики”) та визначте основні догмати українського інтегрального націоналізму.

Зміст лекції

Радянська „українізація” 20-х рр. ХХ ст. і її вплив на соціокультурне життя УСРР. Культурне піднесення в Україні. ВУСПП. „Гарт”. „Забой”. „ Жовтень”. Неокласики. „Аспис”. Вільна Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ). „Молодняк”.

Репресії проти інтелігенції та духовенства 30-х рр. „Розстріляне відродження”.

Український національний рух у західноукраїнських землях у міжвоєнний період. Діяльність українських політичних партій у Польщі. ОУН. Ідеологія українського інтегрального націоналізму. Д.Донцов. Є.Коновалець.

Татарбунарське повстання. Українські землі у складі Румунії в 20 30-і роки ХХ ст.

Громадсько-політичне життя закарпатських українців Чехословаччини. Проголошення Карпатської України. А.Волошин. Карпатська Січ.

Радянська „українізація” 20-х рр. ХХ ст. і її вплив на соціокультурне життя УСРР. З початком непу радянське керівництво змінило методи своєї соціальної політики, але не зреклося ідеї культурної революції. Процес розбудови нової радянської культури з початком непу активізувався і ускладнився, набувши різноманітних форм. Радянська влада прекрасно бачила таку тенденцію непу, як “народження і зміцнення нової буржуазії” і потяг до неї “частини старої і нової інтелігенції”, і, щоб переломити її та ідеологічно перетягнути на свій бік цю частину інтелігенції, вона розпочала теоретичну і практичну діяльність по запровадженню в життя політики українізації.

Ця, розпочата радянською владою, політика українізації істотно вплинула на процес утворення нової культури в УСРР протягом 20-х років.

Проведення українізації відбувалося в межах політики так званої “коренізації”, розпочатої в першій половині 20-х рр. ХХ ст. Як доводять автори колективної монографії „Українізація” 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки”, сам термін “українізація” “як популярний у період державотворення був запозичений і використаний більшовиками для зміцнення своєї влади в Україні в 20-ті роки”, а поворот до цієї політики відбувся ще у 1920 році, коли в Україні було прийнято ряд законодавчих актів, що зміцнювали статус української мови.

О

Олександр Шумський

фіційні підстави для повороту до цієї політики містила написана Леніним резолюція “Про радянську владу на Україні”, прийнята пленумом ЦК РКП(б) у листопаді 1919 року, Постанова ВУЦВК від 21 лютого 1920 року “Про вживання в усіх установах української мови нарівні з російською” та Постанова Раднаркому України від 21 вересня 1920 року про впровадження української мови у школах і радянських установах. 15 лютого 1921 року Політбюро ЦК компартії України прийняло рішення “Про українську мову”.

Українізації підлягали усі сфери життя: державний і партійний апарат, система профспілок, сфера культури і народної освіти, військова справа. Найбільшу увагу було приділено українізації сфери партійного апарату, що було зумовлено політикою самої радянської влади і пояснювалося нею таким чином: “Оскільки увага і енергія в галузі українізації були спрямовані, головним чином, на українізацію державного апарату, а вся громадсько-політична і культурна робота партії провадилась російською мовою, національна політика партії мала ухил в бік апаратної українізації. Відставання українізації партії загрожує ослабленням ролі партії, як керівника мас і їх самодіяльності, відривом радянського апарату від партії…”.

Особливу увагу приділяла радянська влада українізації державних установ. На державну службу приймали лише тих, хто володів українською та російською мовами. Для осіб, що вже перебували на державній службі, але не володіли українською мовою, необхідною умовою продовження служби визначався 6-місячний строк вивчення української мови. Для таких держслужбовців організовувалися короткотермінові чи довгострокові курси. Партійцям і держслужбовцям, що вільно володіли українською мовою, на хвилі українізації було надано широкі можливості кар’єрного зростання.

“Лояльне ставлення” до радянської влади мало велике значення для просування по службовій драбині, адже то був реальний шанс для української інтелігенції вирватися з тенет безробіття, соціальної занедбаності й поганих матеріальних умов існування, змінивши при цьому свій соціальний статус і прилучившись до лав нової партійної еліти.

Не обминула українізація сферу народної і вищої освіти. Статистичні дані свідчать про результативність українізації цієї сфери, оскільки вже у 1922 році викладання українською та українсько-російською мовою велося у 67% трудових шкіл УСРР, а до 1927 року трудові школи в Україні майже цілковито були переведені на рідну мову їх учнів. Однак досягнення профшкіл та технікумів у цьому відношенні були значно меншими: на 1926/26 навчальний рік було українізовано лише на 51,9% профшколи і на 54% технікуми.

Проблемна ситуація з упровадженням української мови склалася у вищих навчальних закладах, де велика кількість професорів, особливо у східних регіонах України, були росіянами за походженням чи російськомовними. Проблема українізації вищих навчальних закладів вирішувалася традиційним шляхом змушення викладачів вивчати українську мову в разі її незнання, та по можливості переходу на українську мову викладання.

Надзвичайно важливою справою державне керівництво вважало українізацію культурної сфери. Українізація повинна була зачепити такі ланки культурної діяльності, як кіномистецтво, література, театр, бібліотечну справу тощо.

23 вересня 1926 року на засіданні комісії Політбюро ЦК КП(б)У з українізації було ухвалено: “доручити партійним, радянським, профспілковим органам робітничих райкомів вжити всіх заходів до нормального існування й поліпшення українського радянського театру в робітничих масах. Особливо звернути на це увагу окремих робітничих районів, як Катеринослав, Миколаїв, Луганськ, Сталіне”.

У жовтні 1925 року вийшла постанова ЦК КП(б)У “Про українізацію преси УСРР”. У ній повідомлялося, що сітка місцевих газет “передбачає українізацію 7 газет на змішаній мові і відкриття нових селянських газет виключно на українській мові”. На ці заходи виділялося два місяці. Переважна кількість газет до 1926 року була переведена на українську мову, на 1930 рік, за підрахунками деяких вчених, російською мовою з великих газет в Україні виходили лише „Вечерние известия” у Одесі, “Луганская правда” у Луганську, газети у Сталіно та Маріуполі.

У результаті здійснення українізації друку, за даними Політбюро ЦК КП(б)У, на 1926 рік продукція української книжки також істотно зросла: за 19241926 рр. було видано українською мовою 50% усієї книжкової продукції, що виходила різними мовами. І хоча загальна кількість книжкової продукції в цілому по Україні значно зросла, книг і підручників українською мовою для шкіл, бібліотек, сільбудів і хат-читалень все одно катастрофічно не вистачало.

Незважаючи на відставання Південно-Східної України в реалізації справи українізації в житті українського радянського суспільства, у резолюції Пленуму ЦК КП(б)У, що відбувся 26 червня 1926 року, констатувалась наявність “величезних досягнень в галузі українізації”. У документі були наведені підсумки українізації на 1926 рік, які ілюструвалися наступними кількісними показниками: державний апарат українізований на 65%, початкова школа – на 80%, преса – на 60%, партійний склад – на 47%. Однак найбільший якісний вплив справила українізація на сферу розвитку української культури, яка в 20-і роки пережила черговий період відродження.

Культурне піднесення в Україні. ВУСПП. „Гарт”. „Забой”. „Жовтень”. Неокласики. „Аспис”. За період українізації українській інтелігенції вдалося сильно вплинути на процес формування національної самосвідомості і розвиток національної літератури і мистецтва, а головне – створити новий тип творчої особистості.

“Новому митцю” були притаманні такі характерні риси, як неприйняття утилітарного підходу до творчості, визнання у творчості пріоритету загальнолюдського і національного над класовим і партійним, шанобливе ставлення до класичної національної і світової культури, вимога постійного навчання, пристрасна любов до життя, ствердження самобутності української національної культури.

Під великонадійним промінням українізації пожвавилася творча діяльність художньої інтелігенції, що проявилося в виникненні багатьох літературних та мистецьких об’єднань ( “Плуг”, “Гарт”, ВАПЛІТЕ та ін.). У 20-ті роки діяло близько 40 літературно-художніх організацій, які об’єднували письменників, художників, музикантів і акторів. Навіть частина представників західноукраїнської інтелігенції переїхала в Наддніпрянщину, щоб сприяти національному відродженню.

Однією з літературних угрупувань творчої інтелігенції стала організація „Гарт”, утворена у 1923 року в Харкові. Очолив цю організацію письменник В.Еллан (Блакитний). Членами „Гарту” були: К.Гордієнко, О.Довженко, П.Тичина, М.Хвильовий, В.Сосюра, І.Кулик та інші. У статуті „Гарту” проголошувалось, що її члени прагнуть до “створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури, користуючись українською мовою як знаряддям творчості, поширення комуністичної ідеології та переборювання буржуазної, міщанської, власницької ідеології”. „Гарт” мав філії у Києві, Одесі, Дніпропетровську, Кам’янці та за океаном. Спілка саморозпустилася у 1925 році, після чого частина письменників на чолі з М.Хвильовим утворила ВАПЛІТЕ.

Іншою спілкою пролетарських письменників був “Жовтень”, заснований у Києві на базі “Асоціації комункульту”. Його платформа полягала у розбудові пролетарської культури, літератури та мистецтва і виявилася суголосною маніфестам авангардистів, “Гарту” й “Плугу”, яких представники „Жовтня” критикували у газеті “Пролетарська правда”. До складу спілки входили: В.Тесняк, І.Лє, Я.Савченко, Ф.Якубовський, Ю.Яновський. Після розпаду „Жовтня” у 1926 році більшість членів перейшла до ВАПЛІТЕ, менша частина – до ВУСППу.

Відомим літературним угрупуванням Донеччини (19251932) став „Забой”, спочатку керований російськими письменниками на чолі з критиком О.Селівановським. За період “українізації” при підтримці наркому освіти УРСР М.Скрипника українські творчі сили (Г.Баглюк, К.Герасименко, Б.Павловський, В.Іванів-Краматорський, Ф.Ковалевський, Д.Ткач, І.Ткаченко та ін.) спромоглися вивільнитися з-під російської опіки, яка гальмувала розвиток українського письменництва. До складу „Забою” входили переважно не професійні письменники і літератори, а робітники й шахтарі, які паралельно з основною професійною діяльністю займалися літературною творчістю. Значна частина цих представників робітництва в майбутньому завдяки „Забою” стала професійно займатися літературною діяльністю. З членів забою вийшли й відомі літератори  П.Безпощадний, Б.Горбатов, І.Лє та інші Угрупування мало свій однойменний журнал, який друкувався спочатку російською мовою при газеті “Кочегарка” (з 1922 року виходив у Бахмуті), а з 1932 року став називатися “Літературний Донбас”. Негативно позначилося на долі “Забою” підпорядкування спілки ВУСПП у 1927 році.

Селянські письменники в Україні мали свою спілку  „Плуг”, засновану в 1922 році у Харкові. Ця літературна організація мала свої філії у Києві, Полтаві, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Сумах, Лубнах, Прилуках ті інших містах УСРР. Серед найбільш активних членів „Плугу”  С.Пилипенко, А.Панів, І.Сенченко, І.Шевченко, Г.Коляда, С.Божко, А.Головко, Н.Забіла, П.Ксенко та ін. Члени „Плугу” декларували бажання творити нову культуру, зображати життя нового села у дусі настанов компартії. На початку 1931 року „Плуг” був перейменований на Спілку пролетарсько-колгоспних письменників, а в 1932 році припинив своє існування.

Паралельно з цими творчими об’єднаннями, митцями селянського і пролетарського напряму, активно діяли в царині літератури неокласики, які конкретної організації створювали. На відміну від інших груп, неокласики не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925 1928 років. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М.Зеров, М.Драй-Хмара, М.Рильський, П.Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. Неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва. Вони позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму.

У 19231924 роках у Києві діяло літературне угрупування „Аспис” (Асоціація письменників), до якої входили і неокласики, яка, однак, не мала окресленої творчої програми. З переходом В. Підмогильного, Є.Плужника, Б.Антоненка-Давидовича та Г.Косинки у літературну групу „Ланка” це літературне угруповання перестало існувати.

Вільна Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ). „Молодняк”. У 1926 році М.Хвильовий створив нову письменницьку організацію  „Вільну Академію Пролетарської Літератури”, провідником якої він і став. До проводу організації увійшли також: перший президент Михайло Яловий (Юліан Шпол), другий президент Микола Куліш, секретар Аркадій Любченко. Членами стали майже всі провідні поети і письменники того часу: Олесь Досвітній, Василь Вражливий, Олекса Слісаренко, Петро Панч, Юрій Яновський, Павло Тичина, Микала Бажан, Іван Дніпровський, Михайло Йогансен, Іван Сенченко, Юрій Смолич, Григорій Епік, Гордій Коцюба, Олександр Копиленко, Павло Іванів, Михайло Майський.

Організація нібито приймала загальні вимоги комуністичної партії до мистецьких угрупувань, але в справах літератури займала цілком незалежне становище. Вона вважала, що творити нову українську літературу здатні лише високоталановиті поети і письменники, які весь час працюють над своїм мистецьким зростанням, невпинно стежать за творчим розвитком західноєвропейської літератури і засвоюють її кращі здобутки та досягнення. Отже, оскільки творцями нового письменництва буде небагато кваліфікованих майстрів слова, організація не визнавала масовізму пролетарських літературних угрупувань, які підтримувала комуністична партія.

Образотворче мистецтво 20-х років також характеризувалося різноманітністю форм, жанрів, мистецьких напрямів, серед яких найбільш масовими були реалізм (представлений Асоціацією художників Червоної України  АХЧУ) та авангардизмом (представлений Асоціацією революційного мистецтва України (АРМУ) і Асоціацією панфутуристів). У рамках цих об’єднань плідно працювали видатні українські художники М.Бойчук, В.Сідляр, М.Семененко, О.Богомазов та інші. Музичне мистецтво 20-х років було представлено соціалістичним, модерністським, народним напрямом.

Б

Лесь Курбас

урхливі зміни відбулися в театральному житті, представленому двома основними напрямами  реалізмом і авангардом. У рамках авангарду Лесем Курбасом був утворений театр „Березіль”, активно діяв Український експериментальний театр під керівництвом М.Терещенка. Загалом на середину 20-х років в УСРР нараховувалося 45 професійних театрів.

Звичайно, що подібні на „Березіль” чи ВАПЛІТЕ національні культурні новоутворення, не передбачені радянським урядом, не відповідали намірам правлячої партії і “підривали основи колоніальних тенденцій більшовиків”. Митці доби українського ренесансу зробили недозволене  почали будити національну свідомість українців, а таке завжди вважалося тяжким злочином в Росії, бо заважало використовувати українську етнічну масу як донора матеріальних і духовних сил гноблячої нації. Тому радянська влада негайно розпочала діяти, встановлюючи тотальну диктатуру пролетарської ідеології в галузі духовної культури, а до усіх незгодних – застосовувати відповідних методів тиску чи навіть нищення.

Для боротьби з ВАПЛІТЕ та неокласиками за вказівками партії і уряду утворились нові організації письменників. Першою з них була заснована наприкінці 1926 року спілка молодих письменників „Молодняк” (19261932), до якої увійшли Олександр Корнійчук, Олесь Донченко, Іван Гончаренко, Олекса Кундзіч, Андрій Клоччя, Павло Усенко, Леонід Первомайський, Божена Коваленко, , Микола Шеремет, Анатолій Шиян та інші. Філії організації в Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших містах, видавався однойменний журнал. „Молоднякові” оголосили себе „бойовим загоном пролетарського фронту”. Тут не обійшлося без вульгаризації мистецтва: ідеологічно витримане римоване гасло ставилося вище ліричного вірша; романтика оголошувалася чужою і ворожою пролетаріату. Статті молодих критиків відзначалися ортодоксальністю, брутальною розправою з інакодумцями. Цьому угрупуванню можна протиставити об’єднання МАРС. І організація, і журнал чимало зробили для активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів, в той час своєю агресивною ортодоксальністю та брутальними наскоками на інакодумців організація сприяла деморалізації українського письменства.

З цією ж метою було утворено Всеукраїнську Спілку Пролетарських Письменників (ВУСПП), яка була заснована за ініціативою компартії на Всеукраїнському з’їзді пролетарських письменників (Харків, 2528 січня 1927 року). Членами ВУСПП були: Іван Кулик, Іван Микитенко, Іван Кириленко, Іван Лє (Мойся), Володимир Кузьмич, Дмитро Загул, Володимир Сосюра, Яків Качура, Наталя Забіла, Леонід Первомайський (Гуревич), Сава Голованівський, Михайло Доленго (Крюков), Микола Терещенко, критики Володимир Коряк, Самійло Щупак, Борис Коваленко, Євген Гірчак, Григорій Овчаров, Микола Новицький. За вказівками Центрального комітету ВУСПП розпочав запеклу боротьбу проти націоналістичних ідей. 29 березня 1927 року почав виходити часопис ВУСПП „Літературна газета”. Ця організація проіснувала до 1932 року й склала ядро Спілки радянських письменників України.

Унаслідок ідеологічних переслідувань ВАПЛІТЕ об’явила про саморозпуск 28 січня 1928 року, а 23 квітня 1932 року вийшла постанова ЦК ВКП(б) про розпуск усіх літературно-мистецьких організацій і створення єдиної спілки письменників, єдиної спілки композиторів, єдиної спілки митців. Цією постановою було заборонено існування будь-яких окремих творчих письменницьких об’єднань у всіх союзних республіках.

Утворена в тому самому році Спілка радянських письменників України стала слухняним виконавцем усіх приписів, що йшли з Москви, й поширювачем гасел пролетарського реалізму й „дружби народів”.

Репресії проти інтелігенції та духовенства. „Розстріляне відродження”. Уніфікація культурного життя свідчила про початок боротьби, спрямованої проти національної інтелігенції й усього, що могло здійснювати вплив на формування національної свідомості. Спочатку ця боротьба полягала у ідеологічному цькування й моральному знищенні митців, але незабаром дійшло й до фізичної розправи.

Теоретичний розгром художньої інтелігенції було розпочато в 1925 році з прибуттям в Україну нового Л.Кагановича. У постанові ЦК РКП(б) “Про політику партії в галузі художньої літератури” (червень 1925 року) констатувалася наявність класової боротьби на літературному терені, що легалізувало штучне розмежування письменників на “пролетарських” і “попутників”. Ідеологічна боротьба посилилася після отримання спеціального листа Й.Сталіна від 26 квітня 1926 року, в якому він вимагав “оволодіти новим рухом в Україні” і боротися з “крайностями Хвильового”.

Розгорнулась боротьба проти „українського буржуазного націоналізму”. Не витримавши тиску, покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року М.Хвильовий, у тому ж році те саме зробив Микола Скрипник і поет Андрій Казка.

Ліквідовані були всі літературні об’єднання, зокрема, літературна організація „Західна Україна”, яка існувала з 1925 року й об’єднувала 30 письменників, вихідців з Галичини і Буковини. Серед її членів були: Дмитро Загул, Мирослав Ірчан, Василь Бобинський, Мирослава Сопілка, Володимир Гжицький, Любомир Дмитерко, Мелетій Кічура, Іван Крушельницькій, Михайло Козоріс, Мечислав Гаско, Василь Отаманок. З 1927 року вони видавали журнал „Західна Україна”, який у 1933 році був закритий. Після ліквідації організації всі її члени потрапили на заслання, і лише І.Крушельницький згодом був розстріляний. З заслання повернувся один Дмитерко, який був реабілітований перед війною.

5 листопада 1933 року Народний Комісаріат Освіти виніс постанову про засудження діяльності театру „Березіль” і зняття Леся Курбаса з посади мистецького керівника і директора театру. Через три місяці Курбас був заарештований і через дев’ять років ув’язнення 15 жовтня 1942 року помер на Соловках. Художники В.Сідляр, І.Падалка, В.Касьян, О.Павленко, Мізін були відправлені до таборів чи припинили творчу діяльність.

Наприкінці 1933 року вийшов новий український правопис, укладений Г.Левченком. У новому правописі була скасована літера „Ґ”, яка замінювалась скрізь на „Г”, і в словах латинського походження у сполученнях „ія” літера „я” замінювалась на „а”  не „соціяльний”, а „соціальний”. Новий правопис був більше наближений до російського правопису і став наступним кроком на шляху російщення України.

Але “теоретичний погром” був тільки прелюдією до найжахливішої драми творчої інтелігенції, яка отримала назву “розстріляне відродження”. ЇЇ перший акт розпочався уже в 1930 році справою СВУ (Спілки визволення України), в яку потрапили письменники М.Івченко, Л.Старицькі-Черняхівська, С.Єфремов, В.Чехівський, А.Ніковський та інші представники інтелігенції, звинувачені в “шкідницькій підривній націоналістичній діяльності, зв’язках із світовим капіталом та польською розвідкою”, і характеризувався масовим фізичним нищенням цвіту української інтелігенції.

В’язень радянських таборів С.Підгайний у своїх спогадах зазначав, що “до середини 1937 року на Соловках було зібрано весь цвіт української підсовєтської інтелігенції та українських комуністичних кіл”.

Отже, головне завдання більшовицької влади наприкінці 30-х років було виконане – більшість творчої інтелігенції була знищена чи замовкла назавжди. Питання щодо точної кількості знищених діячів літератури і мистецтва не має однозначної відповіді. Так, Касьянов зазначає, що із літературної творчості було вилучено в 30-ті роки 80% усіх українських письменників. Іноземні дослідники, підрахувавши чисельність українських письменників на початку 20-х і наприкінці 30-х років, звернули увагу на те, що 223 письменника зникли із творчої діяльності. Від радянського уряду відповіді на запитання “Де поділися ті письменники?” отримано не було. Лише пізніше стало відомо, що з 223 чоловік 17 було розстріляно, 8 покінчили самогубством, 175 заслано чи іншим способом було вилучено з літератури, 16 зникло без вісті, 7 померло своєю смертю. За підрахунками дослідника мартирології української літератури Б.Кравцової є данні, що протягом 2030-х років разом вибуло з літературної діяльності 448 письменників, з яких 89 були фізично знищені, 212 змовкли, 22 вижили і повернулися в літературу, 83 емігрували, 42 не були реабілітовані і залишились в ув’язнені або померли. Інший дослідник, Д.Соловей, пише, що перед Другою світовою війною розстріляних, засланих, репресованих і усунених від літератури було вже за неповним підрахунком 86 українських письменників і 36 критиків, літературознавців; а з тих 122 осіб: 1 покінчив самогубством, 15 розстріляно, 1 загинув у в’язниці, а доля решти невідома.

За даними відомого дослідника М.Жулинського в Україні 89 письменників було знищено фізично, 212 замовкли назавжди, 83 емігрували, 22 “перебудувались”, ставши “соцреалістами”. П.Штепа подає, що лише за п’ять років (19321937) було знищено 90% українських письменників. З 259 українських письменників, які працювали протягом 19301938 рр., друкувалися лише 36.

Дуже швидко репресії торкнулися системи освіти і науки. Перші заходи, спрямовані проти науковців, розпочалися ще на початку 20-х років. Не наважуючись стріляти вчених з міжнародним визнанням, більшовицький уряд почав висилати опозиційно налаштованих науковців за кордон. Так, уже в 1922 році з України за кордон було примусово вислано 77 осіб, у тому числі 47 працівників вузів, з яких 32  професори.

Зміцнивши свої позиції, уряд перейшов до рішучих дій. Почали зі нищення історичної школи. Українські видатні історики, що не погоджувалися з таким становищем справ, підлягали нищенню. Уже після процесів СВУ і УНЦ було знищено майже всіх представників історичної школи академіка М.Грушевського. Серед них – В.Голубович, М.Шраг, П.Христюк, Г.Коссак. Сам Грушевський був звільнений з посад і переведений до Москви.

Через критику централістських принципів у роботі російських істориків-матеріалістів зазнала погрому історична школа М.Яворського. Було репресовано таких видатних істориків, як Н.Мірза-Авак’янц (інститут Д.Багалія), М.Равич-Черкаський, філософів Нирчука і Юринця, які були засуджені за справою “Українського троцькістсько-націоналістичного блоку”. Репресії обезкровили інститут мовознавства Академії наук, Сільськогосподарську академію, безліч науково-дослідницьких інститутів. Протягом 1933 року в науково-дослідницьких установах Наркомосвіти УСРР і університетах репресіям було піддано 270 вчених і викладачів, у педінститутах  210. За інформацією П.Штепи, Нарком освіти УРСР В.Затонський у доповіді ВУАН в 1934 році казав, що одного лише 1933 року знищено 1649 українських науковців, а серед них найбільше знавців української мови та історії. На 1932 рік працювали 10.063 українців-науковців і професорів, а до 1940 року лишилося у живих лише 5 тисяч. Велика кількість студентів зазнала долі своїх викладачів.

Дослідниця В.Шейко зазначає, що політичні чистки призвели до скорочення в окремих губерніях до 90% загальної кількості учительства, а усього було скорочено з різних чинників від 15 до 20% загальної кількості учительства України і це тільки за початок 20-х років. За підрахунками В.Даниленко і Г.Касьянова, в 30-ті роки ХХ ст. репресій зазнали приблизно 3040% учителів, тобто приблизно 4256 тисяч.

Протягом 20-30-х років ХХ ст. також було фізично винищено основну масу української інтелігенції: репресовано 2 тис. священиків (протоієрей отець Зиновій подає більш жахливу цифру – близько 20 тис.), більш ніж 200 видатних письменників і митців, десятки тисяч вчителів, науковців, літературних критиків, діячів культури.

Український національний рух у західноукраїнських землях у міжвоєнний період. Населенню західноукраїнських земель пощастило не набагато більше, ніж українцям радянської України, бо вони також опинились у складі й під міцним культурним, економічним, ідеологічним, політичним тиском трьох держав  Польщі, Румунії, Чехословаччини, що робило ілюзорними надії на національно-культурне відродження.

Однак не випадково називали тоді західноукраїнські землі “українським П’ємонтом”. Не маючи змоги самореалізуватися відкрито на національно-культурному поприщі, творча українська інтелігенція спрямовувала свої зусилля в русло громадсько-політичної діяльності, що здійснювалась через їх залучення до політичних партій, таких як УНДО, ОУН, КПЗУ (у Польщі) та інші, у залежності від власних політичних поглядів. Але й така діяльність з часом ставала все більш проблематичною, що проявилося перш за все в ліквідації КПЗУ і посиленні репресій проти західноукраїнських опонентів польською чи угорською владою. Репресії ставили в однакове становище прибічників різних політичних поглядів, бо “контакти між прихильниками ОУН і комуністами у другій половині 30-х років відбувалися хіба що в концтаборах і тюрмах”.

Д

Євген Коновалець

іяльність українських політичних партій у Польщі. ОУН. Ідеологія українського інтегрального націоналізму. Д.Донцов. Є.Коновалець. За умовами Ризького миру 1921 року і згідно з рішеннями Ради послів великих держав у 1923 році до Польщі відійшли такі етнічно українські території, як Східна Галичина, Посяння, Холмщина, Лемківщина, Західна Волинь, Полісся, Підляшшя, які складали близько третини території Польщі (причому три останніх території до І Світової війни належали до Російської імперії).

Кількість українців у Польщі становила 6 млн. чол., з яких 80% складали селяни, 8%  промислові робітники. Інтелігенція складала близько 1% працюючого населення. Зростання кількості освічених людей серед українців штучно стримувалось польським урядом. Інтелігенція могла заробляти на життя практично лише учителюванням та службою в кооперативах, оскільки служба в державних установах для українців була недоступною.

Усю політичну історію західноукраїнських земель у складі Польщі в міжвоєнний період можна поділити на три періоди:

І період (19191923) – період повоєнної стабілізації (за О.Бойко – період “невизначеності”). Українці Галичини в цей період не бажали визнавати польської влади, відстоюючи ідею української державної самостійності, й бойкотували парламентські вибори 1922 року. У відповідь на польський терор (з 1919 року на теренах Польщі існували концтабори для українців), з метою збройної боротьби за самостійність, українські національні сили створили у 1920 році Українську Військову Організацію (УВО) під керівництвом колишнього полковника Євгена Коновальця. Засобом їх боротьби став революційний терор. Інша частина українців  переважно мешканці Волині, Полісся, Підляшшя – взяли участь у виборах і обрали 25 представників до польського сейму, заявивши про парламентські методи відстоювання ідеї державної самостійності.

ІІ період (19231930) – період реорганізації політичних структур. У цей період були остаточно втрачені усі ілюзії українців щодо продовження війни, уряд ЗУНР в екзилі заявив про саморозпуск. Політичні сили стали вирішувати проблему участі у польських законодавчих органах. У 1925 році з різних українських політичних сил було утворено Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО) на чолі з Дмитром Левицьким. Ця ліберальна політична сила виступила за конституційну демократію, самостійність України, політику аграрних реформ і “органічного розвитку”. Вона намагалася нормалізувати україно-польські відносини. УНДО контролювало газету “Діло” і мало найбільшу кількість мандатів у сеймі. На його підтримку виступав сам митрополит УГКЦ Андрій Шептицький.

П

митрополит Андрій Шептицький

евного впливу в народі набрали у цей період й інші українські партії – Соціалістично-радикальна (лідер  Лев Бачинський), Соціал-демократична (голова  Лев Ганкевич), Українська католицька народна партія (лідер  єпископ Григорій Хомишин). Прорадянської орієнтації додержувалися нелегальна КПЗУ і легальні Українська партія праці (192730) і “Сільроб”. Завдяки їх прорадянській пропаганді багато представників інтелігенції емігрували до УРСР (де майже усі вони були знищені у 30-ті роки).

У 1929 році у Відні була створена нелегальна Організація Українських націоналістів (ОУН) – революційно-політична структура, яка базувалася на націоналістичній ідеології. Очолив її Є.Коновалець.

ІІІ період (19301939)  період боротьби між політикою “нормалізації” та революційної дії. У 1930 році польський уряд у відповідь на активізацію і популяризацію радикальних політичних сил українства взяв курс на посилення репресій. У Галичині було введено т.зв. “пацифікацію” – серія жорстких репресивних заходів проти українців силами армії і поліції. Розпочалися арешти, погроми, були ліквідовані культурні українські установи. У 1934 році у Березі-Карузькій було створено концтабір для українців, а нова конституція 1935 року суттєво обмежила права парламенту  Польща стала авторитарною державою.

У

Дмитро Донцов

цих умовах, щоб позбутись численних жертв, УНДО намагалося здійснити політику “нормалізації” відносин з польським урядом, але останній вимагав від УНДО засудити дії антиурядової опозиції й повністю розірвати з нею зв’язки. Рейтинг УНДО в народі почав падати, а репресії поляків проти українців згодом лише посилилися. З 1938 року розпочалися відкриті антиукраїнські погроми з боку польських шовіністів. Політика “нормалізації” зазнала поразки, Польща остаточно стала державою з поліцейським режимом.

Саме в цей час з’явився і набув популярності новий різновид ідеології українського націоналізму – інтегральний націоналізм Д.Донцова  і Організація українських націоналістів (ОУН), яка змогла втілити цю ідеологію у свою практичну діяльність.

„Інтегральний націоналізм” (він має також назву чинниковий, вольовий або дієвий) Дмитра Донцова протистоїть т.зв. “націоналізму занепаду” або “провансальству”. Ця ідеологія висуває низку вимог до людини, яка бажає її сприйняти, і вимагає обов’язкового дотримання цих вимог. Головними з них є: необхідність зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії; прагнення до боротьби та усвідомлення її конечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї; догматизм, ілюзіонізм; фанатизм, “аморальність”; “романтизм” як чинник поступу – синтезу раціоналізму та інтернаціоналізму; творче насильство та ініціативна меншість, як порядкуючі сили.

У цілому на даному періоді український національно-визвольний рух в регіоні набув двох форм: легальної (до неї відносились УНДО, Українська Парламентська репрезентація) і нелегальної (ОУН). Представники першої застосовували мирні, реформаторські методи, другої – революційні методи. Нелегальні форми боротьби, в свою чергу, поділялись на помірковано-революційні (їх застосовувала КПЗУ) і радикально-саботажні, терористичні (використовувались ОУН).

ОУН, окрім сотень актів саботажу, організувала більше 60 замахів і вбивств польських і радянських державних і політичних діячів (зокрема, міністра внутрішніх справ Пєрацького, радянського представника Майлова, педагога Івана Бабія тощо).

КПЗУ напередодні ІІ Світової війни майже перестала існувати, оскільки була поступово знищена ВКП(б), КП(б)У і Комінтерном. З початком придушення “українізації” в УРСР лідери КПЗУ були звинувачені в “націоналізмі” і виключені з партії, а потім проведена чистка 2/3 її складу. Викликані до Москви її лідери були знищені, а в 1938 році вийшла постанова про розпуск Компартії Польщі та її складової – КПЗУ.

Проблематичним був культурний розвиток західноукраїнських земель у складі Польщі через відверто колонізаторську політику останньої. Поляки розвивали, головним чином, систему початкової освіти, систематично закриваючи україномовні школи. Наприклад, в Галичині з 2.400 українських шкіл у 1912 році на 1937 рік залишилось лише 352. Середньою освітою займалася просвітницька спілка “Рідна школа”, яка до 1938 року заснувала близько 40 гімназій, ліцеїв, профшкіл. У системі вищої освіти спостерігалася дискримінація українців.

У 1920 році без дозволу польської влади у Львові був відкритий підпільний університет, який мав три факультети. Він був ліквідований поляками у 1925 році.

Культурними справами займались і так звані “Просвіти”, які видавали книжки, засновували курси, дитячі садки. Активну діяльність намагалась вести й українська греко-католицька церква, яка володіла мережею молодіжних і жіночих організацій, а в 1928 році заснувала Богословську академію, очолену Йосипом Сліпим. Права цієї церкви були захищені конкордатом між Ватиканом і польським урядом, тому поляки не відважувалися відкрито тиснути на греко-католиків. Православна церква, навпаки, зазнала переслідувань. Під час кампанії масового окатоличення було знищено 200 православних храмів, 150 передано греко-католикам. Але масового переходу в католицтво серед населення так і не відбулося.

Татарбунарське повстання. Українські землі у складі Румунії в 20-і роки ХХ ст. За Сен-Жерменським договором 1919 року між Антантою і Австро-Угорщиною Буковину було передано Румунії, а в 1920 році країни визнали захоплення Румунією Бессарабії.

Велике селянське повстання проти румунської окупаційної влади відбулось у Південній Бессарабії в 1924 році. Після анексії Румунією 1918 року українських етнічних територій у Південній Бессарабії (Акерманщина, Ізмаїльщина і Західна Одещина) на цих землях було встановлено жорстокий режим політичного терору, національного і соціального гноблення місцевого населення. Політика румунізації українського населення, грабіжницька аграрна реформа 1921 року та наслідки посухи 1924 року викликали невдоволення населення краю, яке переросло у відкритий збройний виступ проти румунських окупантів. Повстання розпочалося у ніч з 15 на 16 вересня 1924 року в с. Татарбунарах (тепер місто Одеської області), і невдовзі до нього приєдналися селяни сіл Акерманського, Ізмаїльського і частково Бендерського та Кагульського повітів. Загальна кількість учасників повстання досягла 46 тис. чол. Проти повстанців румунський уряд кинув 10 піхотних полків та артилерійські підрозділи, підтягнув військово-морські сили (Дунайську військову флотилію, кораблі Чорноморського флоту). 18 вересня основні сили повстанців були розсіяні, але в окремих районах селяни чинили збройний опір румунським підрозділам до 22 вересня 1924 року. Під час боїв з румунськими каральними підрозділами велика кількість повстанців загинула, частина потрапила у полон і без суду та слідства була розстріляна. Після придушення повстання близько 500 селян було заарештовано. У 1925 році в Кишиневі над керівниками і активними учасниками повстання проходив судовий процес, під час якого більшість із них (386 чоловік) було засуджено до тривалих термінів ув’язнення та каторжних робіт (від 1 року до довічного ув’язнення). З рішучим протестом проти розправи румунської влади над учасниками повстання виступили відомі вчені, письменники, громадські діячі  А.Айнштайн, Л.Арагон, А.Барбюс, Т.Драйзер, Р.Роллан, Б.Шоу та багато ін. Татарбунарське повстання і судовий процес над його учасниками (тривав 103 дні) привернули увагу світової громадськості до колоніального стану українських земель, загарбаних Румунією.

Однак становище українців у складі Румунії кращим не стало. У Буковині й Бессарабії була ліквідована колишня система управління, на чолі повітів тепер ставилися префекти – представники міністерства внутрішніх справ, поширилося переслідування на мовно-культурному ґрунті, державною стала румунська мова, українська була заборонена для вживання у державних і муніципальних органах; відбувалось закриття українських шкіл, гімназій, культурно-освітніх установ. Румунський патріархат підпорядкував собі православну єпархію Бессарабії та буковинську метрополію. Українські священики не допускались до вищих церковних посад, права українців обмежувались при вступі до семінарії. Діяльність політичних партій у цей період була переважно заборонена. Лише з 1927 по 1938 рік діяла Українська національна партія, схильна до компромісів з румунською владою і легальних методів боротьби.

Громадсько-політичне життя закарпатських українців Чехословаччини. Закарпаття багато століть перебувало у складі Угорщини і разом з нею опинилося в Австро-Угорській імперії. У 1919 році русини хотіли приєднатися до УНР, але після окупації України більшовиками вирішили приєднатись до Чехословаччини. Сен-Жерменський договір, підписаний у вересні 1919 року санкціонував передачу Закарпаття Чехословаччині й гарантував автономію Підкарпатській Русі.

Українці складали 3,8% населення Чехословаччини. У своїй економічній політиці остання поєднувала елементи колоніалізму з економічною підтримкою краю. Була проведена земельна реформа. Велось будівництво мостів, доріг, електрифікація краю.

У культурній політиці спостерігалась певна двоїстість: з одного боку, становище українців було кращим ніж у Польщі і Румунії, з іншого боку, українська мова була визнана “чужою” рішенням адміністративного суду в 1925 році, активізувалось розповсюдження чеських шкіл.

Українці не мали своїх національних політичних партій. У політичному житті брали участь лише “Общество ім. О.Духновича”, яке займало москвофільські позиції. Входили українці і до складу Християнської Народної партії, що була складовою частиною Чехословацької людової партії.

Лише у січні 1939 року було засновано Українське національне об’єднання, яке перемогло на виборах до Сойму Карпатської України.

Проголошення Карпатської України. А.Волошин. Карпатська Січ. Після Мюнхенської змови (30 вересня 1938 року) чехословацький уряд пішов на поступки у питанні української автономії. 10 жовтня радіо “Прага” повідомило, що Чехословаччина стає федерацією народів – чехів, словаків і українців. Наступного дня чехословацький уряд офіційно надав автономію прикарпатській Україні й визнав її новосформований уряд, який очолив проугорськи налаштований політик Андрій Бродів (голова автономно-землеробського союзу).

Але вже 2 листопада 1938 року у Відні Рібентроп та італійський міністр іноземних справ Г.Чіано в присутності угорської й чехословацької делегацій оголосили своє арбітражне рішення про передачу Угорщині Південної Чехословаччини і частини Закарпатської України (з Ужгородом, Мукачевим і районами, що прилягали до них, де мешкав 1 млн. 100 тис. чол.). Столицю закарпатських українців було перенесено до Хусту. Але, розраховуючи на більше, хортісти зробили спробу 20 листопада організувати інтервенцію в Закарпаття й поставити німців перед доконаним фактом. У відповідь Німеччина почала демонструвати прихильне ставлення до автономного Закарпаття і пожвавила свою присутність у краї. З посади голови уряду був зміщений А.Бродій, новим прем’єр-міністром став пронімецьки налаштований доктор теології А.Волошин. У Закарпатті була відкрито німецьке консульство, “Німецько-українське культурне товариство”. У грудні між Німеччиною й Карпатською Україною була підписана угода, за якою уряд А.Волошина зобов’язувався поставляти до Німеччини деревину, шкіру, хутра, вовна, вина тощо.

Уряд Волошина сприяв консолідації національно-патріотичних сил, розпочавши підготовку до виборів у регіональний парламент – Сейм. Була сформована перша рота Української національної оборони.

15 березня 1939 року розпочав роботу Сейм, який проголосив Карпатську Україну незалежною, суверенною республікою з президентською формою правління, затвердив держаний герб, гімн, прапор. Уперше за історію Закарпаття стало незалежним.

Одночасно з цим Німеччина вирішила віддати Закарпаття Угорщині, використавши „українську карту” в своїх інтересах. Напередодні відкриття українського Сейму Гітлер заявив угорському послу, що Німеччина не буде проти анексії всього Закарпаття Угорщиною. У ніч на 14 березня 1939 року угорська армія розпочала агресію проти Карпатської України. Опір її військам чинила новосформована армія Карпатська Січ, яка налічувала від 10 до 15 тис. осіб (її перший загін сформував ще у лютому 1938 року Дмитро Климпуш). Для поповнення армії потрібні були кошти й А.Волошин звернувся за допомогою до української еміграції. У Канаді навіть було створено Комітет допомоги Карпатській Русі, але за три дні угорці окупували все Закарпаття. Правда, на окремих окупованих угорцями територіях ще певний час діяли партизанські загони. За різними даними у боях за Карпатську Україну загинуло від 2 до 6 тис. воїнів. Характеризуючи позицію Рейху в цих подіях А.Волошин признався кореспонденту агентства “Рейтер”: “Німці ганебно нас обманули”.

Таким чином, спроби українців активізувати свою державотворчу діяльність у міжвоєнний період завершилися поразкою. Але відчуття неминучості майбутньої війни, яке відчувалося населенням усієї Європи, пробуджувало в українців, особливо на західноукраїнських землях, нові надії, а у лідерів українського національного руху  нові плани щодо вирішення „українського питання”.