Лекція 8 Українська національна революція й визвольні змагання

1917–1920 рр.

Ключові слова: Українська національна революція, Центральна Рада, Генеральний секретаріат, М.Грушевський, Конституція УНР, Універсали, Гетьманат П.Скоропадського, Директорія УНР, війна Радянської Росії з УНР, В.Винниченко, С.Петлюра, В.Голубович, Брестський мир, ЗУНР, Акт „Злуки”, К.Левицький.

Мета і завдання лекції

 розкрити передумови Лютневої буржуазно-демократичної й Української національної революції 1917 р.;

 висвітлити й порівняти політику усіх українських національних урядів, які діяли протягом 19171921 рр., визначити причини поразки українського національного руху.

Методичні рекомендації до вивчення матеріалу лекції

 випишіть усі основні дати найважливіших подій, які відбулися в Україні з 1917 по 1921 рр.;

 опрацюйте основні програмові документи Центральної Ради й Директорії, Конституцію УНР, Універсал гетьмана П.Скоропадського, порівняйте напрями економічної, соціальної, культурної, військової, зовнішньополітичної діяльності українських національних урядів;

 зверніть увагу на піднесення культурного й релігійного руху під час національно-визвольних змагань;

 визначте причини поразки українських національних сил в 1921 році.

Зміст лекції

Український національний рух напередодні революції. Українська національна революція і визвольні змагання 1917–1920 рр.

Політичні альтернативи в державотворчому процесі. Утворення Центральної Ради. Український національний конгрес. Універсали Центральної Ради.

Конституція УНР. Гетьманат П.Скоропадського.

Відродження УНР. Політика Директорії УНР. Трудовий конгрес.

ЗУНР. Акт „Злуки” ЗУНР і УНР.

Українська національна революція і українська православна церква. УАПЦ.

Український національний рух напередодні революції. У 1917 році на тлі Лютневої буржуазно-демократичної революції в Російській імперії український національний рух вилився у справжню національну революцію, у якій не останню роль зіграла молода українська інтелігенція. Найважливішим результатом активної участі українських інтелігентських кіл у національній революції 19171918 рр. стало відродження незалежної Української держави. Поєднавши професійну діяльність з участю в політичних партіях, інтелігенція консолідувала українство як націю в єдиній державі.

Висока політична активність української інтелігенції була зумовлена тим, що її соціально-класові прагнення зміцнювались національними. А це сприяло тому, що після Лютневої революції 1917 року національна інтелігенція в Україні стала найактивнішою силою національно-визвольного руху, майже половину активу якого складали викладачі вищих і середніх навчальних закладів та фахівців засобів інформації (редактори, журналісти і т.п.).

У 19171918 рр. відчутно збільшилася частка працівників преси і вільних занять (службовці правоохоронних органів, лікарі), а понад 95% діячів українського національного руху в 1917 році становили названі фахові групи інтелігенції. Однією з найчисленніших соціально-професійних груп були народні вчителі, лікарі, чиновники, значно меншою, але важливою складовою культурного потенціалу суспільства були викладачі вищих навчальних закладів. Особливою професійною групою була юридична інтелігенція, яка складалася з людей зі спеціальною освітою. Без сумнівів, верхівку являла собою ліберальна професура.

Українська національна революція 191720-х рр. була міцним фактором, що сприяв піднесенню активності, перш за усе, української художньої інтелігенції, яка в більшості своїй протягом визвольних змагань співчувала українському національному руху. Як зазначає літературознавець О.І.Білецький, характеризуючи умови формування поглядів українських поетів і письменників: “Україна кипіла, як величезний казан на безперервному малому вогні, і в цьому казані виварювалися думки і почуття, по-новому перетворювався світогляд, дивовижно змінювалися люди”. Даний вираз добре ілюструє ситуацію, яка склалася в галузі літератури і мистецтва того часу.

Культурно-просвітницька діяльність інтелігенції була спрямована на відродження духовності українського народу. Складовою частиною цього напрямку став розвиток української національної культури. Участь у просвітницькому русі брали вчені, письменники, викладачі вузів, гімназій, шкіл, актори і художники. Особливу активність національно-свідома інтелігенція проявила в таких напрямках просвітницької діяльності, як відродження національної школи, організація позашкільної освіти дітей і дорослих (видання літератури, лекції, клуби молоді, народні бібліотеки та ін.); відродження культурних традицій (музичні вечори, екскурсії, створення музеїв, національних хорів, картинних галерей); оформлення національно-культурних центрів (виставки, народні аудиторії тощо). Через ці види діяльності інтелігенція акумулювала національні ідеї і намагалася донести їх до свідомості українського народу.

Активна діяльність інтелігенції в громадянських і політичних організаціях сприяла піднесенню національно-визвольного руху по всій Україні. Вона була ініціатором підготовки та проведення численних і масових військових, вчительських, кооперативних з’їздів. Різнопланова робота інтелігенції в цих організаціях значною мірою сприяла розвитку України на шляху демократії, розробки актів по творенню Української держави, відродженню народних традицій і культури.

Українська національна революція і визвольні змагання 19171920 рр. Утворення Центральної Ради. Приводом до Лютневої буржуазно-демократичної революції стали масові мирні демонстрації та страйки у Петрограді наприкінці лютого – на початку березня 1917 року, під тиском яких цар Микола II змушений був підписати заяву про зречення від престолу. Переломною подією в перші дні революції став перехід петроградських солдатів на сторону демонстрантів. Першими приєдналися до демонстрантів солдати Волинського полку, який складався головним чином з українців і перебував під впливами української студентської громади в

Михайло Грушевський

Петрограді. Свою революційну рішучість солдати згодом пояснювали тим, що, як українці, вони достатньо натерпілися переслідувань українства під старим режимом.

Л

Володимир Винниченко

ютнева революція співпала в часі з початком української національно-демократичної революції. Отримавши звістку про падіння самодержавства, найбільш активні українські політичні партії й організації, серед яких УПСР, УСДРП, Товариство українських поступовців, УПСФ та інші вирішили створити спільну політичну організацію, яка б мала на меті досягнення національно-територіальної автономії у складі федеративної демократичної Росії. 3 (17) березня 1917 року представники різних партій, товариств, професійних груп (робітничих, кооперативних, культурних тощо) утворили Українську Центральну Раду  орган, який мав представляти інтереси українців у Російській імперії, а її головою був обраний відомий історик М.Грушевський, який перебував на той момент у Москві, але відразу виїхав в Україну. Першим документом Центральної Ради стала відозва “До українського народу” від 9 березня 1917 року, яка закликала весь український народ до українізації освіти, церкви, адміністративних і судових установ, активної участі у суспільно-політичному, культурному й економічному житті краю. До складу Центральної Ради увійшли представники 15 українських партій, при чому найбільш впливову роль грали представники УСДРП (В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш), УПСР (П.Христюк, М.Ковалевський, М.Шаповал), УПСФ (Д.Дорошенко, С.Єфремов), які головною своєю метою визначили досягнення автономії України.

Ідею автономії підтримали українці й поза межами України. У перші дні революції в Петрограді було створено Український тимчасовий революційний комітет, який 1 березня звернувся до українців Петрограда із закликом боротися за національно-персональну автономію. У ці дні в Петрограді була створена і Українська Національна Рада, до складу якої увійшли представники Петроградського ТУП, Українського революційного комітету, українські соціал-демократи, українські фракції робітничих і селянських депутатів, українське студентство, члени товариства „Громада” тощо. Головою виконавчого комітету Національної Ради було обрано О.Лотоцького.

Український Національний Конгрес. Іще одним важливим кроком у політичному житті українців стало скликання Всеукраїнського Національного Конгресу 4 квітня 1917 року, в якому взяли участь 900 делегатів від різних організацій з усієї України. Можна вважати, що Конгрес став своєрідними установчими зборами, які надали Центральній Раді владних повноважень і функцій своєрідного парламенту. Важливим завданням, яке було виконане Конгресом, стало переобрання Центральної Ради. До її складу були обрані депутати від губерній України, від партій автономістів-федералістів, самостійників, УСДРП, радикально-демократичної партії, а також представники Москви і Петрограда. При цьому представникам національних меншин виділялося 15 відсотків місць. Головою Ради знову було обрано М.Грушевського, його заступниками – С.Єфремова та В.Винниченка.

Конгрес визнав право визнання української автономії у складі Федеративної Росії й державного ладу Росії за російськими Установчими зборами.

Протягом квітня-червня в Україні відбулись партійні, профспілкові, військові, робітничі, селянські з’їзди і зібрання (І і ІІ Всеукраїнські Військові з’їзди; Всеукраїнський селянський з’їзд, Всеукраїнський робітничий з’їзд тощо), які виступили на підтримку Центральної, таким чином фактично легітимізувавши її статус і повноваження. Місцеві органи – міські Ради делегували до складу Центральної Ради 52 особи від різних губерній. Була негайно розпочата українізація армії та адміністрації.

Універсали Центральної Ради. Прагнучи визнання автономії України, цілком лояльна до Тимчасового уряду делегація Центральної Ради рушила до Петрограду. Але Тимчасовий уряд категорично відмовився визнавати автономію України і легітимність Центральної Ради.

Тоді, уступаючи настроям широких верств населення, 23(10) червня 1917 року на ІІ Військовому з’їзді Центральна Рада видала свій Перший Універсал, в якому проголосила: “Однині самі будемо творити наше життя”. Проголошення автономії стало рішучим кроком і привело до українсько-російського протистояння. Лідери російських лівих партій сприйняли Перший Універсал як зраду, як удар у спину всеросійської революції.

Відразу після проголошення Першого Універсалу Центральна Рада приступила до формування виконавчої влади. Вона проголосила себе “вибраним органом” українського народу і фактично перебрала на себе функції передпарламенту. Зі свого складу вона обрала Комітет (Малу Раду), який мав виконувати законодавчі функції між пленумами Центральної Ради. Виконавчі функції вона поклала на Генеральний Секретаріат, головою якого і одночасно секретарем внутрішніх справ став В.Винниченко.

Політична активність Центральної Ради викликала занепокоєння у Петрограді, через що до Києва незабаром прибула делегація Тимчасового Уряду на чолі з О.Керенським. Переговори між петербурзькими і київськими лідерами закінчились 15 липня 1917 року прийняттям компромісу, який включив у себе визнання Тимчасовим Урядом легітимності Центральної Ради та Генерального секретаріату й згоду на організацію окремих українських військових частин. Ціною за досягнення компромісу з українського боку була відмова від однобічного проголошення національно-територіальної автономії й та якихось кроків по її здійсненню до Усеросійських Установчих Зборів.

Умови угоди були оголошені Другим Універсалом Центральної Ради (16 (3) липня 1917 року. Згідно з домовленістю, склад Ради збільшувався за рахунок представників національних меншостей, що проживали в Україні. Таким чином Центральна Рада стала політичним органом не лише українського народу, а й усього населення України. Юрисдикція її влади обмежувалася п’ятьма губерніями: Київською, Волинською, Подільською, Полтавською і Чернігівською.

Компромісний характер Другого Універсалу не міг задовольнити обидві сторони. Його прийняття викликало міністерські кризи як у Петербурзі, так і в Києві. Опоненти Центральної Ради з українського радикального табору вимагали проголошення державної самостійності. У ніч на 17 (4–5) липня Український полк ім. Полуботка зробив невдалу спробу взяти контроль над містом, щоб заключити сепаратний мир з Центральними державами і проголосити самостійність України.

Нова правова база взаємовідносин Тимчасового Уряду і Центральної Ради була оформлена в прийнятому Малою Радою “Статуті вищого управління України”, проте Тимчасовий Уряд відмовився його затвердити і 4 серпня видав “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату”, яка суттєво обмежила права України: позбавила Раду законодавчих прав, проголосила Генеральний секретаріат своїм органом управління. Такі суттєві порушення прав українців дали потім історикам привід назвати Другий Універсал “кроком назад”.

У політичних конфронтаціях і суперечках минуло літо 1917 року. Політичне двовладдя у центрі Російської імперії у поєднанні з національними рухами на її окраїнах допроваджували державну владу до стану повного паралічу. У цій ситуації крайні ліві й крайні праві сили спробували силою прийти до влади. Першими на початку липня 1917 року зробили спробу перевороту більшовики, а наприкінці серпня – головнокомандуючий Південно-Західного фронту генерал Корнілов. Обидва заколоти не вдалися, але ускладнили й без того складну ситуацію, привівши, зокрема, до посилення позиції більшовиків. Вслід за Петроградською і Московською Радами, Київська Рада робітничих депутатів на початку вересня 1917 року перейшла на більшовицькі позиції.

Більшовицький переворот у Петрограді й арешт Тимчасового Уряду спричинив нову політичну ситуацію в Україні.

7 листопада (25 жовтня) 1917 року Центральна Рада прийняла свій Третій Універсал, у якому проголосила створення Української Народної Республіки (УНР). До складу УНР увійшли Київщина, Чернігівщина, Волинь, Поділля, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина і Таврія без Криму. Проголошувались демократичні засади: свобода слова, друку, страйків тощо, встановлювався 8-й робочий день, право контролю робітниками підприємств, національні меншини отримували національну автономію, скасовувалась приватна власність.

Спроби більшовиків у листопаді й грудні 1917 року здійснити переворот у Києві закінчилась невдачею. Після цих невдач у Києві більшовицькі лідери переїхали до Харкова і 2425 грудня й утворили там перший радянський уряд. 3 грудня 1917 року Центральна Рада отримала ультиматум Ради Народних Комісарів, у якому визнавалось право УНР на самовизначення, але Рада звинувачувалась у “буржуазній політиці” і невизнанні радянської влади; висувались вимоги припинити дезорганізацію загального фронту (утворення Українського фронту), не пропускати з фронту військові частини, які направляються на Дон, Урал та інші місця, надавати допомогу більшовикам у боротьбі з контрреволюційними проявами, припинити роззброєння радянських полків на території України, повернути їм зброю. У разі неприйняття вимог за 48 годин РНК проголошувала війну Центральній Раді.

Після відхилення Центральною Радою Ультиматуму, більшовики розпочали військовий наступ в Україні. У цих умовах Центральна Рада на своєму засіданні 22(9) січня Четвертим Універсалом проголосила Україну вільною, незалежною, суверенною державою. 26 січня війська Муравйова увійшли до Києва. Уряд Центральної Ради евакуювався до Житомиру.

Конституція УНР. Гетьманат П.Скоропадського. Поразка національно-демократичних сил не була ні повною, ні остаточною. Поповнені війська Центральної Ради вели бої за Правобережну Україну, її члени перебували у безпеці і продовжував свою законотворчу роботу.

9 грудня 1917 року з ініціативи більшовиків розпочалися переговори між Росією і Німеччиною у Бересті-Литовському. Ніким не визнана Україна, що на усіх картах була зображена частиною Росії, була налякана таким поворотом справ. Тоді уряд УНР звернувся до усіх воюючих і нейтральних держав із нотою, у якій заявив, що не визнає права РНК виступати від імені України і буде вести переговори з Німеччиною та її союзниками самостійно. Німеччина і союзники прихильно поставилися до такої заяви.

19 грудня 1917 року до Берест-Литовського прибула делегація УНР у складі п’яти осіб: Всеволода Голубовича, Миколи Любинського, Миколи Левицького, Олександра Севрюка, Михайла Полоза. Радянську Росію на переговорах представляв Лев Троцький, Німеччину – Ріхард фон Кульман, Австро-Угорщину – граф Чернін. Були присутніми й делегації від Туреччини й Болгарії.

27 січня (9 лютого) між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір. Останні зобов’язувались допомогти УНР встановити контроль над усіма її територіями, а уряд УНР зі свого боку повинен був постачати до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, 2 млн. 750 тис. пудів худоби, картоплю, сало, сільськогосподарську продукцію. Німеччина і Австро-Угорщина обіцяли надати Україні сільськогосподарську техніку, вугілля, сіль та інші необхідні матеріали й обладнання. Так і не домовившись про мир з більшовиками, німці розпочали наступ на них в Україні. Вже 2 березня Центральна Рада повернулась до Києва. А наступного дня Радянська Росія все ж таки підписала мирний договір з Німеччиною, за яким вона визнавала УНР і мала звільнити від своїх військ Україну й Фінляндію.

Однак Центральна Рада вже не мала колишнього авторитету у населення. Так і не змігши створити ефективний адміністративний апарат, вона почала зривати поставки до Німеччини с/г продукції. Як писав у звіті про ситуацію в Україні німецький публіцист Росс: “Повний хаос, у краю немає ніякої центральної влади, що мала би під собою якусь більш-менш точну територію”. Окрім того, німці, які прийшли в Україну “визволителями”, швидко перетворилися на “експлуататорів” і окупантів, що викликало невдоволення у населення Центральною Радою, названою тепер “зрадницю національних інтересів”.

Незадоволені Радою були і колишні великі земельні власники, що прагнули до відновлення поміщицького землеволодіння й повернення собі колишніх прав. Усе це призвело до змови правлячих кіл Німеччини з консервативними колами українського суспільства, які заснували партію “Українська Громада”, на чолі з нащадком представників старовинного аристократичного роду, генерал-лейтенантом, отаманом Вільного козацтва, російським дворянином, колишнім флігель-ад’ютант Миколи ІІ Павлом Скоропадським.

24 квітня 1918 року керівники німецької адміністрації зустрілися з генералом Скоропадським і дали згоду на створення і підтримку українського уряду “сильної руки”, за що генерал обіцяв відмовитись від скликання Установчих Зборів, відновити приватну власність на землю, оплачувати перебування окупаційних військ на території України тощо.

29 квітня в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд землевласників (Хліборобський Конгрес), на який прибуло близько 8 тис. делегатів. Коли в приміщенні цирку, де проходив з’їзд, з’явився Скоропадський, залунали вигуки: “Хай живе гетьман!”. З’їзд проголосив гетьманат і обрав гетьманом України П.Скоропадського. Після цього усі делегати перейшли до Собору Св. Софії, і там владика Никодим звершив обряд помазання новообраного гетьмана на володаря України, і відслужив молебень.

У цей же день, 29 квітня 1918 року, Центральна Рада ще встигла відбути своє останнє засідання, на якому ухвалила проект основного закону (Конституції) УНР  „Статут про державний устрій, права і вольності УНР”. Конституція УНР визначала Україну суверенною, самостійною державою, у якій суверене право належить народові та здійснюється через Всенародні Збори України. Вона не визначала кордонів держави, але наголошувала, що територія є неподільною. Передбачалося надання землям і волостям права на самоврядування. Вищу виконавчу владу, згідно з основним законом, представляла Рада Народних Міністрів, яка отримувала свої повноваження від Всенародних Зборів і перед ними звітувала. Найвищою судовою владою був Генеральний Суд УНР, колегію якого обирали Всенародні Збори строком на п’ять років. Конституція гарантувала усім громадянам рівні громадянські й політичні права. Проголошувалася також рівність прав і обов’язків для чоловіків і жінок. Проте в основному законі нічого не говорилося про майнові права громадян, не визначалися офіційно й межі національних об’єднань і автономних земель. Ще одним парадоксом стало обрання в цей же день Президента УНР, яким став М.Грушевський, хоча Конституція не передбачала взагалі посаду Президента, а УНР характеризувала як парламентську, а не президентську республіку. Це дивне обрання було лише спробою ствердити свої позиції, але Рада вже й так була приречена.

У ніч на 30 квітня прибічники гетьмана захопили усі державні установи, зокрема, приміщення, де засідала Центральна Рада. Незважаючи на охорону Ради військами січових стрільців за кілька днів до цього німці арештували кількох її членів і провели обшук.

Відразу після приходу до влади Гетьман видав “Грамоту до українського народу” і “Закон про тимчасовий державний устрій України”, у яких заявив, що взяв на себе тимчасово всю повноту влади. Нова гетьманська держава отримала назву “Українська держава”, назва УНР була скасована, як і усі закони та установи Центральної Ради. Однак усі службовці, окрім вищого апарату, повинні були продовжувати працювати.

Гетьман відразу приступив до формування нової влади. Він запевнив усіх в тому, що не збирається ставати самодержцем, а лише тимчасово бере на себе виконавчі й законодавчі функції. Був сформований уряд, який отримав назву Ради Міністрів. Судова система складалась з Генерального Суду (пізніше – Державного Сенату) та системи загальних і військових судів. Місцеву адміністрацію представляли старости, земські урядники.

Кістяк державного апарату становили російські старорежимні чиновники і офіцери. Гетьманські міністерства, суди та інші державні установи під новими українськими вивісками зберігали російський характер. Відомий випадок, коли міністерські службовці, колишні працівники державного апарату УНР, оголосили страйк на захист української мови від русифікаторських посягань міністра.

Основним змістом аграрної політики гетьмана стало відновлення поміщицького землеволодіння, соціальної – збільшення робітничого дня до 12 годин й заборона страйків. Проте багато було зроблено гетьманом для розбудови української армії, яка мала складатися з 8 корпусів і відповідати кількості округів. Спеціальним універсалом відновлювалось вільне козацтво. Однак окупаційна німецька влада не дозволила подальше формування української армії й П.Скоропадському прийшлося припинити активну діяльність у цій сфері. Найбільш продуктивною стала національно-культурна політика гетьмана. Він утворив умови для розвитку освіти і культури, відкривши близько українських 150 гімназій, університети у Києві та Кам’янець-Подільському, Національну академію наук, Національний архів, Державну бібліотеку, запровадивши викладання у школах українською мовою.

У сфері зовнішньої політики було встановлено дипломатичні відносини з 12 країнами (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією, Румунією, Швейцарією, Фінляндією та іншими), велися переговори з Радянською Росією, білокозацьким Доном. Однак прорахунки політики П.Скоропадського і, головним чином, складна зовнішньополітична ситуація призвели до падіння гетьманської влади.

Відродження УНР. В умовах кризи гетьманського режиму, що особливо загострилась восени 1918 року, активізувались політичні партії та групи, що виступали за відновлення УНР. Ще у серпні місяці в Києві вони створили Український національний союз (УНС), до складу якого увійшли есери, соціал-демократи, соціал-федералісти, ряд громадських організацій. До того ж 3 листопада 1918 року в Німеччині спалахнула революція й німецькі війська змушені були залишити Україну. Опинившись в ізоляції, Гетьман здійснив останній політичний крок – 14 листопада 1918 року він видав гетьманську Грамоту, яка закликала до створення Федерації України і небільшовицької Росії. У цьому кроці деякі історики схильні бачити спробу гетьмана заручитись підтримкою білогвардійських лідерів Росії. Проте українцями цей крок був розцінений зрада інтересів України.

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 року на засіданні УНС було прийнято рішення про збройну боротьбу проти гетьмана й створення Директорії УНР – міжпартійного колегіального органу виконавчої влади, до складу якого увійшли В.Винниченко, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський.

14 грудня гетьман Скоропадський надіслав на ім’я київського міського голови телеграму, в якій зрікався влади. 18 листопада під селом Мотовилівка війська Директорії отримали перемогу над гетьманськими військами, більша частина яких (січові стрільці на чолі з Є.Коновальцем і „сірожупаники”) перейшла на бік Директорії.

П.Скоропадський від’їхав до Швейцарії, а згодом перебрався до Німеччини. Колишній гетьман розгорне там активну діяльність під час ІІ Світової війни, буде сприяти звільненню військовополонених українців, зокрема, А.Мельника, С.Бандери й Є.Левицького, і випадково загине під час бомбардування. У своїх мемуарах він пізніше напише, виправдовуючи створений ним державний переворот і політичний курс: “Пам’ятайте, що коли б не було мого виступу, німці, кілька днів пізніше, завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством, розуміється, не було б. Тим самим не було б Української держави, яка реально появилась на світовій арені хоч в цьому короткому періоді Гетьманства”.

Політика Директорії. Трудовий Конгрес. Подібно до того, як політика Скоропадського була запереченням курсу Національної Ради, діяльність Директорії була прямою антитезою до гетьманського режиму. Декларація від 26 грудня 1918 року оголошувала Україну вільною від карних експедицій, старост, жандармів та “інших злочинних інституцій пануючих клас”. Відмінялися всі закони й постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики. Дрібні і середні селянські землеволодіння залишалися непорушними, а решта земель повинна була перейти у користування безземельних і малоземельних с

Симон Петлюра

елян, у першу чергу тих, хто брав участь в антигетьманському повстанні. Було відновлено також національно-персональну автономію.

Директорія сформувала уряд УНР – Раду народних міністрів на чолі з В.Чеховським; владу на місцях представляли повітові та губернські комісари, призначені Директорією. Питання про верховну владу й майбутній устрій України повинен був вирішити т.зв. Трудовий конгрес, відкриття якого планувалось на січень 1919 року. Сам конгрес повинен був стати передпарламентомі і мав складатися з вибраних представників усіх регіонів України, обраних за куріальним принципом (від робітників, селян, інтелігенції, крім поміщиків і буржуазії). Але проблема виникла вже при класифікації населення, бо до категорії “трудової інтелігенції” не увійшли інженери, юристи, письменники, викладачі вищих навчальних закладів на тій підставі, що вони “не мають безпосередніх стосунків з народом” і позбавлені виборчих прав, як і буржуазія. І лише у січні ця проблема була вирішена на користь інтелігенції. Відкриття Конгресу відбулось пишно й церемоніально. Він видав “Закон про форму влади в Україні”, за якою верховна влада в УНР належала Директорії.

Практично всі ці політичні заходи Директорії УНР мали вельми суперечливий характер, що зумовило її слабкість як національного керівництва. Однак, окрім вузької соціальної бази, внутрішнього розколу, проблем в армії у вигляді „отаманівщини”, недооцінки національного, релігійного факторів, були ще чинники, які послаблювали її позиції. Це, в першу чергу, вимушеність воювати на кілька фронтів і неможливість мати власний тил: військові суперечки з Н.Махно, який не визнав Директорію, загострення стосунків з більшовиками, які 18 листопада анулювали Брест-Литовську угоду та з півночі і сходу розпочали військовий наступ під керівництвом Антонова-Овсеєнко (т. зв. Друга війна Радянської Росії з УНР), не визнання з боку Антанти, яка окупувала Крим і Південь України, воєнні дії з поляками за західноукраїнські землі й денікінцями на півдні. Усе це призвело до кризи влади Директорії.

ЗУНР. Акт „Злуки” ЗУНР і УНР. Поки у листопаді 1918 року вирішувалася доля держави гетьмана Скоропадського, на західноукраїнських землях визрівали події, які ставили українське питання на цілком іншу площину. Поштовхом до нового повороту у розвитку політичної ситуації була воєнна поразка Центральних держав, які з весни 1918 року контролювали майже всю українську територію. Внаслідок зміни міжнародної кон’юнктури становище українців дуже ускладнилося. У новій післявоєнній Європі вони опинилися у таборі переможених, а не переможців. У планах Антанти не було місця на утворення незалежної української держави. До того ж ідея утворення українського коронного краю в Австрії із Східної Галичини та Північної Буковини була головним змістом таємного додатку до Берестейського мирного договору між Україною й Центральними державами. Молоді українські дипломати не зуміли зберегти таємницю, і зміст угоди швидко став відомим польській стороні. Австрія швидко денонсувала таємну угоду, але цей факт дозволив польським політикам виставити перед Антантою питання української державності в Галичині як “австро-німецьку інтригу”.

18 жовтня 1918 року збори українських послів віденського парламенту, депутатів галицького і буковинського сеймів та представники українських політичних партій обох країв утворили у Львові Українську Національну Раду. Вона повинна була виробити свій план розв’язання українського питання.

В

Універсал про злуку УНР і ЗУНР

одночас 28 жовтня у Кракові була утворена Польська ліквідаційна комісія, метою якої було забрати владу у австрійських органів влади. Тоді українські офіцери, члени Центрального військового комітету, створеного ще у вересні на чолі з Д.Вітовським організували Штаб з підготовки повстання, який в ніч з 31 жовтня на 1 листопада здійснив повстання, захопив Львів і передав владу в краї Українській Національній Раді. Ця подія увійшла в історію під назвою „листопадовий зрив”.

Рада створила уряд – Тимчасовий Державний Секретаріат на чолі з К.Левицьким, а 18 листопада 1918 року проголосила створення ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки). Президентом ЗУНР був обраний Євген Петрушевич. На момент проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) польської держави ще не існувало – вона виникла декількома днями пізніше.

П

Євген Петрушевич

ерші сутички між поляками й українцями вибухнули в Львові вже 1 листопада 1918 року. У перші ж дні проявилися слабкі сторони українського війська. Тактичні прорахунки українського війська були причиною того, що після трьохтижневих боїв воно було змушено 21 листопада покинути Львів. Український уряд разом з командуванням переїхав до Тернополя, а з кінцем грудня – до Станіслава. Ще раніше, 11 листопада, від ЗУНР відпала Буковина, окупована румунськими військами. У Тернополі розгорнулась робота по реорганізації регулярної Української Галицької Армії (УГА), створеної на основі легіону УСС. Зміцнення армії стало можливе завдяки встановленню контактів з Наддніпрянською Україною. Командуючим (начальним вождем) УГА з початку грудня став генерал Михайло Омелянович-Павленко. Ще 10 листопада, у розпал боїв за Львів, Українська Національна Рада уповноважила уряд (Державний секретаріат) прийняти всі необхідні міри для об’єднання українських земель в одну державу. 1 грудня 1918 року у Фастові делегація ЗУНР разом з Директорією Української Народної Республіки ухвалила попередній договір про злуку нових держав. 22 січня 1919 року у Києві, на Софіївській площі, під час урочистої маніфестації було проголошено, що “від сьогодні Західна Україна лучиться з Великою Україною в одно нероздільне тіло, соборну та суверенну державу”. Від моменту проголошення “Акту про злуку” Західноукраїнська Народна Республіка була перейменована у Західноукраїнські області Української Народної Республіки (ЗО УНР).

На плечі ЗО УНР упав весь тягар польсько-української війни. Українська Народна Республіка, сама була втягнута у військовий конфлікт з більшовиками на сході і тому не могла допомогти новоприєднаним областям на заході. Весь період груднясічня пройшов у спробах українських військ відвоювати Львів.

Становище української влади виглядало безнадійним. 9 червня Національна Рада передала Президенту ЗО УНР Євгену Петрушевичу диктаторські повноваження.

Наступні два тижні були свідками останнього відчайдушного наступу УГА (т. зв. “чортківської офензиви”). Було відвойовано майже половину території, зайнятої польськими військами з середини травня. Але успіх не вдалося закріпити через недостачу амуніції. 1618 липня війська ЗО УНР перейшли р. Збруч, залишивши всю Східну Галичину у руках польської влади.

Спроба утворення самостійної української держави закінчилась невдачею; зворотною стороною цієї поразки було відновлення російської імперії у вигляді СРСР. Причини поразки усіх національних урядів цієї доби були зумовлені наступними факторами. По-перше, об’єднане ідеєю самостійності українське суспільство було, однак, розколоте у питанні про політичний устрій України та її соціально-економічний лад (серед прихильників української незалежності були республіканці, монархісти, прихильники радянського устрою). Одні стояли на буржуазних позиціях, інші – на соціалістичних, чи навіть комуністичних. Їм не вдалося прийти до компромісу, замість цього вони ще розпочали боротьбу між собою. Такий розкол обумовив послаблення національно-визвольного руху, звів його нанівець. По-друге, усі уряди мали вузьку соціальну базу, не були підтримані широкими масами населення протягом довгого часу через хиби і недоліки своєї суперечливої, непослідовної і недалекоглядної політики (перш за все страждала соціальна сфера, не було надано необхідного значення питанню про створення власної армії, релігійному й національному питанню). По-третє, зовнішньополітична ситуація (інтервенція Антанти, поляків, білогвардійців) послаблювала становище і сили національних урядів України.

І хоча та великомасштабна діяльність, яку її розвинули під час революції представники національно-свідомої інтелігенції, була вкрай необхідна українському народові, вона не могла замінити собою, заповнити ті важливі сфери суспільно-політичного життя, на які українські політичні діячі, переважно представники інтелігенції, не звернули уваги, або навмисно проігнорували їх через свою духовну обмеженість, амбіційність, брак волі.

Українська національна революція і українська православна церква. УАПЦ. Національний рух, що спалахнув в Україні в 1917 році, вплинув на розвиток української церкви. Два з половиною століття русифікації, нищення, викорінювання усього, що нагадувало окремішність, самобутність Української Православної Церкви, заборона українських традицій і знищення культурних пам’яток,  все це так і не змогло знищити остаточно українську церкву, яка знову заявила про себе при першій нагоді.

1917 року в Києві постала Всеукраїнська Церковна Рада, яка складалась з духовенства і мирян, і поставила собі завдання здобути для української Церкви незалежність від московської.

1918 року заходами Ради було скликано Всеукраїнський Церковний Собор у Києві, але всупереч бажанням нижчого духовенства і мирян єпископат так і не вирішив позитивно проблему визнання автокефалії української церкви.

Уряд гетьмана Скоропадського, а пізніше і Директорії знову підняв це питання, вимагаючи від вищої церковної ієрархії згоди на автокефалію. Так і не добившись цієї згоди, Директорія видала закон від 1 січня 1919 року, яким визнала Українську Автокефальну Православну Церкву незалежною і відділеною від московської.

У жовтні 1921 року в Києві відбувся Собор, і за неможливістю провести канонічне поставлення українського єпископату, духовенство вирішило провести єпископське рукоположення незвичним для Церкви способом  через рукоположення священиків. Висвячення єпископа священиками вважається, згідно з канонами Церкви, анти канонічним, але Автокефальна Церква здобула велику кількість прихильників. Першими ієрархами, рукоположеними священиками, були протоієрей Василь Липківський, що прийняв уряд митрополита УАПЦ, та протоієрей Нестор Шараєвський, які пізніше рукоположили 27 інших єпископів.