Лекція 7 Український суспільно-політичний рух під час Першої світової війни.

Ключові слова: Перша світова війна, ТУП, ГУР, СВУ, ЗУР, москвофіли, Галицьке генерал-губернаторство, Г.Бобринський, Д.Донцов, М.Грушевський, К.Левицький.

Мета і завдання лекції

 формування навичок роботи з документальними джерелами;

 надання інформації про участь українців двох імперій у Першій світовій війні та організації, які українські політичні виникли під час війни;

 порівняльний аналіз програмових завдань різних політичних організацій українства під час війни;

 визначити трагедію Легіону УСС та всього українського народу у Першій світовій війні.

Методичні рекомендації до вивчення матеріалу лекції

 проаналізуйте основні програмові завдання українських політичних організацій, утворений напередодні та під час Першої світової війни, визначте їх позицію стосовно війни;

 зверніть увагу на форми діяльності СВУ і ГУР в ході війни;

 виділіть причини невдач політичних планів українських сил під час війни та наслідки цієї війни для українців;

 законспектуйте основні положення теми.

Зміст лекції

Український рух під час Першої світової війни. Товариство українських поступовців (ТУП). Карпато-руський визвольний комітет. Головна Українська Рада (ГУР). Легіон українських січових стрільців. Спілка визволення України (СВУ). Загальна Українська Рада (ЗУР). Розчарування українців у імперській політиці.

Український рух під час Першої світової війни. Напередодні Першої світової війни українські землі залишалися поділеними між двома імперіями  Австро-Угорською і Російською. Український національний рух у цей час залишався не достатньо розвиненим і тому, здавалося, був не вповні готовий використати нові можливості, пов’язані з війною. Усвідомлюючи свою слабкість і аналізуючи нову соціальну ситуацію, яка склалася у Росії, українці встановили тісний зв’язок із соціалістичним і демократичним рухом у інших областях імперії. Національні лідери передвоєного періоду, за деяким виключенням (наприклад, в особі лідера Української революційної партії М.Міхновського) ставили своєю метою досягнення автономії України і в публікаціях чи заявах обмежувались лише вимогами демократизації Росії та її децентралізації на федеративній основі.

Отже, початок війни застав українських політичних лідерів у стані душевної рівноваги й обережного оптимізму. Вони відкрито виказували лояльність Росії та щиро сподівалися вирішити національну проблему із-зовні. Центральна влада, напроти, не поспішала заохочувати українців до боротьби проти спільного ворога. Царський режим, замість того, щоб надати українцям певної свободи у культурному житті й таким чином укріпити лояльність до себе другого по кількості народу імперії, використав початок війни як привід до знищення українського руху. Національні організації та друковані матеріали, що ними видавалися, були заборонені, а деякі лідери піддані арештам і засланню (зокрема, М.Грушевський, який невдовзі повернувся з-за кордону). Зовсім інше ставлення виказувала до українців Австро-Угорщина, яка проводила своєрідну політику „залицяння” до західноукраїнського національного руху. Отже, ставлення до українського питання й українського національного руху з боку імперських центрів на початку війни було різним, а, відповідно, і українці імперій по-різному відреагували на початок війни.

Товариство українських поступовців. Оборонську, проросійську позицію у Наддніпрянській Україні спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП)  міжпартійний політичний блок українських ліберальних діячів, утворений в 1908 році. Його лідерами стали відомі українські політики С.Єфремов, М.Грушевський, Є.Чикаленко. Вони закликали усі українські партії консолідуватися у цей складний час у боротьбі за національне відродження. Товариство обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за „українську справу” й своїми найближчими завданнями вважало українізацію освіти, діяльності громадських установ, суду і церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета „Рада”, яка початком війни закликала українців стати на захист Російської держави. “Ми,  згадував пізніше один з діячів ТУП О.Лотоцький,  ділили долю з Росією... ми стояли на тому, що перемога демократичних сил Росії – це заразом і наша перемога”.

Очевидно, такими ж мотивами керувалася і частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, яка закликала українців виконати свій “обов’язок громадян Росії”. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В.Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами “Геть війну! Хай живе автономія України!”.

Карпато-руський визвольний комітет. Деяке пожвавлення діяльності москвофілів наступило напередодні й під час війни, коли 11 серпня 1914 року емігранти із Західної України утворили в Києві “Карпато-русский освободительный комитет”. Комітет закликав населення Галичини виступити на підтримку Російської імперії. Після зайняття Львова російськими військами комітет передав свої повноваження „Русскому Народному Сонету” під головуванням В.Дудикевича. Діяльність москвофілів привела до репресій австро-угорських військових властей проти мирного українського населення, арештів і масових розстрілів запідозрених у сприянні російській армії. Тисячі українців опинилися в концентраційних таборах: Таллєргофі, Терезієнштаті та інших. Подальший відступ російської армії призвів до еміграції багатьох москвофілів до Росії, де багато з них розчарувалися в ідеології москвофільства, і пізніше брали активну участь в українських національно-визвольних змаганнях 1917–1921 рр.

Пізніше нечисленні прихильники москвофілів у самій Галичині у 1920–30-х рр. або перейдуть на комуністичні, прорадянські позиції, або ж остаточно скомпрометують себе співпрацею з польською адміністрацією.

Головна Українська Рада. Активна політика “залицяння” австро-угорського уряду по відношенню до українців призвела до того, що відразу після початку війни, 1 серпня 1914 року, у Львові була сформована проавстрійськи налаштована Головна Українська Рада (ГУР) на чолі з Костем Левицьким. У своєму маніфесті ГУР заявила: “Перемога Росії може принести українському народові австро-угорської імперії те саме ярмо, в якому стогнуть 30 млн. українців... Сучасний момент закликає український народ... виступити проти царської імперії... Перемога австро-угорської монархії буде нашою перемогою. Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України”. Звернення було цілком австрофільським (іншим і бути не могло), але в ньому вже чітко звучить ідея “вільної України”.

Протягом серпня-вересня 1914 року ГУР провела кілька нарад з українськими політичним діячами, на яких було вирішено, що після війни українські провінції Австрії разом з частиною Волині мають бути виділеними а окрему адміністративну одиницю з широкою автономією. На відміну від інших політичних організацій українців ГУР займалась переважно військово-політичними справами.

Легіон українських січових стрільців. 6 серпня ГУР почала організацію Української бойової управи, яка почала створення озброєних сил – легіону січових стрільців. Керував цією роботою відомий діяч товариства „Січ” К.Трильовський. У справі організації січових стрільців мали брати участь усі українці Галичини  одні, щоб безпосередньо боротися у його лавах за національне визволення, інші  щоб допомагати організаційно та матеріально.

Створеному легіону січових стрільців випало на долю багато випробувань і вдарів з боку Австрії. Дотримуючись класичного імперського правила не озброювати підкорені народи й не утворювати з них бойові одиниці, австрійський уряд почав чинити певні перешкоди при формуванні легіону. Так, уже спочатку замість 25 тисяч бажаючих вступити в легіон австрійське командування дозволило створення загону лише з 2,5 тисячам. Обуреним січовикам прийшлося стримувати емоції й тоді, коли їх змусили прийняти присягу на вірність Австрії. Ось так описує свідок прийняття цієї присяги: “Глухо й без ентузіазму пролунала в стрілецьких ротах присяга... В метушні... важко було визначити, хто присягав, а хто ні... хто присягав щиро, а хто замість слів присяги... декламував якийсь уривок з “Кобзаря” Шевченка”. Наступного дня стрільці прийняли присягу і на вірність Україні, в результаті чого опинились у вельми суперечливому становищі: вони були зобов’язані виконувати усі накази австрійського командування, підкоряючись юрисдикції австрійського трибуналу, і в той же час воювати за незалежну Україну. У цій суперечливості – весь трагізм січовиків у цій війні.

Австрійське командування навіть не приховувало своєї недовіри до січовиків. Вони отримали поношене обмундирування мадярського покрою й таке ж взуття. Їм дали зброю, яка давно була знята з озброєння, тримали впроголодь, використовували на важких фізичних роботах. Українських добровольців, які бажали вступити до легіону, але запізнилися і не могли це зробити через конкретну квоту (у 2 тис. осіб), направляли у “польський легіон”. Це призводило до того, що частина стрільців навіть прагнула опинитись у російському полоні. З часом причинами цього були також: небажання брати участь у братовбивчій війні (а полон був виправданням цього) і погані умови утримання легіону (погане озброєння, мала численність).

Однак згодом, у ході війни, австрійське командування змінило ставлення до усусів. За їх перемоги у низці вирішальних битв їх почали цінити й нагороджувати. Тепер усусів уже направляють на фронт куренями. Досконально знаючи рідні Карпати, стрільці стають прекрасними розвідниками й організаторами диверсій. Особливо відзначились вони в боях за гору Маківку (29 квітня  2 травня 1915 року), відбивши усі атаки росіян. Бойова практика свідчила, що сотні усусів під керівництвом Дідушко та Семенка краще австрійських та угорських сотень. Командування почало нагороджувати українських стрільців.

Слава про мужність січовиків передавалася з уст в уста і надихала українських солдатів на нові перемоги під Болеховом, Семиковцями, Галичем. У одному з донесень у австрійський штаб говорилося: “...українські стрільці двічі вирішували бій на нашу користь. Вони гордо можуть дивитися на свої подвиги, адже назавжди залишиться в історії слава їх хоробрих справ і золотий лавровий лист в історії їхнього народу...”. Уже в червні усуси першими увійшли в Галич, водрузивши над ним український прапор, а у грудні 1915 року австрійське командування дозволило переформувати легіон у полк.

Однак доля УСС у цій війні була надто трагічною. Після битви за гору Лисоню і село Потутори (у 1916 році), боїв під Куропатвами і Конюхами (у 1917 році) були знищені майже всі сили усусів. Вони або загинули, або потрапили у полон, частина здалася у полон сама, оскільки не хотіла воювати проти братів-українців. До того ж, австрійські пасажі навкруги “польського королівства” розчаровували українців. Вони погоджувалися вмирати за Україну, але не за Австрію, і тим більш не за Польщу. Крім того у цей час по обидві боки фронту почалися відомі “братання”, посилились пацифістські настрої. А для стрільців це було тим більш легше, оскільки російське командування навмисно виставляло проти них частини з мобілізованих українців, щоб змусити їх вбивати один одного. Після Лютневої революції частина усусів перейшла лінію фронту і приєднались до військ Центральної Ради.

Спілка визволення України (Союз визволення України). Крім українців Галичини, до боротьби проти Російської імперії приєдналися й українські політичні емігранти з Наддніпрянської України. 4 серпня 1914 року група українських політиків утворила у Львові (офіційною його назвою на той час було „Лемберг”) Спілку визволення України (СВУ) – представницький орган Центральної і Східної України. До складу цієї організації, яка складалася переважно з соціалістів, увійшли Д.Донцов, В.Дорошенко, А.Жук, О.Скоропис-Йолтуховський, М.Меленевський, М.Залізняк та інші. Їх метою проголошується створення самостійної української держави, з конституційним монархом, демократичним устроєм, вільним розвитком усіх національностей тощо. Основні завдання СВУ полягали у створенні національної політичної організації на землях, звільнених від російського гніту, підготовці українського національного конгресу, захисті інтересів українського народу перед урядами воюючих держав і під час проведення міжнародних конференцій.

Утворення СВУ вносило важливі орієнтири у німецькі й австрійські плани стосовно українських земель. Австро-Угорщина й Німеччина швидко визнали СВУ як орган, що представляє інтереси українців, які мешкають на території центральних держав і європейських країн.

Спочатку функції зв’язного між Віднем і СВУ виконував австрійський чиновник, консул Еммануїл Курбас. Для його роботи австрійська влада виділила необхідні матеріальні кошти. Представником рейху, який мав підтримувати стосунки з СВУ, було призначено німецького консула у Львові Карла Хайнце, хоча протягом певного часу (серпень – листопад 1914 року) Спілка знаходилася виключно у веденні Австрії.

СВУ розпочав свою діяльність з анонімного звернення „До українського народу Росії” та звернення „До громадськості Європи”. Прокламація СВУ “До українського народу Росії” закінчувалася словами: “Зкинемо ж раз і назавжди прокляте московське ярмо. Тільки коли буде розбита Росія, підійметься вільна Україна!” Проголосивши себе представником інтересів “Великої України” СВУ розпочало переговори з центральними країнами – Німеччиною, Туреччиною, Болгарією, Швецією та іншими державами.

Незабаром керівники СВУ підготували ще одне звернення, запропонувавши монархам Німеччини і Австро-Угорщини підписати його й опублікувати у вигляді маніфесту до українського народу. Відомо, що Відень відразу відмовився від цього, навіть не проконсультувавшись з Берліном.

Між іншим, наприкінці серпня 1914 року, після захоплення російськими військами Львову, СВУ перенесла свою штаб-квартиру до Відня. Але дуже скоро активна діяльність Спілки розповсюдилася й на Німеччину. Найбільшу роль у налагоджені стосунків між СВУ та Берліном відігравали депутати австрійського парламенту Кость Левицький і Микола Василько.

У ході війни члени СВУ вели активну пропагандистську та агітаційну роботу, добивалися виділення українців-військовополонених в окремі табори, в яких велась культурницька робота – створювались хори, школи, театри, виходили періодичні видання. Навесні 1915 року за проханням Спілки австрійська влада дозволила створити два спеціальних табори для військовополонених українців (до 30 тис. осіб у кожному), наприкінці того ж року три таких табори по 50 тис. осіб у кожному було створено у Німеччині.

Діяльність членів СВУ підтримувала, у тому числі й грошима, переважно Німеччина. Матеріальна допомога, яка надходила СВУ від країн Четверного союзу, зараховувалася як державний борг майбутньої самостійної України. Сума, отримана Спілкою від Австрії протягом серпня – грудня 1914 року, дорівнювала 227.994 кронам. Значна частина цих коштів була витрачена на вдосконалення бібліотеки, купівлю необхідного обладнання й меблів. Однак, незважаючи на дрібну регулярну матеріальну допомогу, Австрія взагалі неохоче допускала навіть суто культурницьку діяльність СВУ, яка залишалася для неї „небажаною дитиною”. Німеччина, навпаки, лише наприкінці 1914 року активізувалася у напрямку поглиблення стосунків із Спілкою, хоча і робила це дуже обережно: офіційно СВУ і німецький МІС не підтримували ніяких контактів. СВУ отримувала фінансову підтримку й залишалася під загальним контролем посередницького агентства Франкфурта-на-Одері, заснованого Шверіном і Койпом спеціально з цією метою. Дипломатичні представники рейху планували за допомогою СВУ, Ліги неруських народів і соціалістичної течії революціонізувати Схід й послабити Росію.

Навесні 1915 року СВУ перенесла свою штаб-квартиру до Берліну внаслідок відмови Австрії від плану революціонізації Сходу, тим більш, що її сильно схвилював підйом українського національного руху в Галичині. Відень став більше спиратися на підтримку поляків, натомість урізавши СВУ щорічну субсидію на 50% і порадивши перенести свою штаб-квартиру в Константинополь або Софію.

У цілому діяльність, яка проводилася СВУ за допомогою Німеччини і Австро-Угорщини, можна умовно поділити на п’ять напрямків: а) інформаційна і політична робота на території центральних держав і нейтральних країн; б) пропагандистська діяльність на Східному фронті, спрямована на українських військовослужбовців царської армії; в) робота з українцями-військовополоненими у Німеччині та Австрії; г) розвідницька діяльність й „спеціальні заходи” за лінією фронту; д) робота в українських теренах, окупованих Німеччиною і Австрією (зокрема, Холмська область).

Крім штаб-квартири у Відні чи Берліні Спілка мала два інформаційних центри у Швейцарії, а також тимчасові офіси у Швеції, Норвегії, Румунії, Італії, Болгарії, Туреччині, Великобританії, США. За чотири роки свого існування СВУ опублікувала, за даними австрійських джерел, близько 150 матеріалів – книг, памфлетів, періодичних видань.

Отже, ставлення різних політичних сил українців іноді принципово відрізнялися одне від одного, робилися ставки на протилежні воюючі сторони, що врешті-решт ще більше послабило шанси українців на об’єднання й утворення власної держави.

Загальна Українська Рада. 5 травня 1915 року виникла нова політична організація українців у Західній Україні – Загальна Українська Рада (ЗУР), до якої увійшло три делегати від СВУ, сім представників від Буковини, 21 делегат від Галичини. Її головою було обрано Костя Левицького. Серед завдань ЗУР були наступні: привернення уваги урядових кіл Австро-Угорщини до ідеї української державності; національно-територіальне розмежування Галичини на Західну із Центром у Кракові та Східну із центром у Львові; об’єднання усіх українських земель у межах Австро-Угорщини в єдиний коронний край з правами територіальної автономії та наданням культурно-національної автономії всім іншим національностям.

Однак проіснувала ЗУР недовго. У листопаді 1916 року вона саморозпустилася на знак протесту проти проголошеного кайзером Німеччини та імператором Австро-Угорщини маніфесту, датованого 5 листопадом 1916 року, про відновлення Польської держави на польських землях, що були відібрані в Росії. У Варшаві виникла Регентська рада, яка повинна була утворити польський уряд і армію. Австро-Угорщина проголосила автономію Галичини.

Розчарування українців у імперській політиці. Трагічні події 1914–1917 рр. та політика Росії щодо українського населення спричинили перелом у ставленні українців Наддніпрянщини до російського уряду. Зникли патріотичні настрої, властиві українцям на початку війни. У Державну Думу на початку 1915 року надійшла петиція, сповнена образами та розчаруванням. З неї видно, що українці Російської імперії усвідомили те, що перемога Росії не принесе їм нічого доброго. Правда, влітку 1915 року київським українцям вдалося отримати дозвіл влади на створення “Общества помощи населению Юга Росии”, яке постраждало від військових дій. Це товариство мало широке поле діяльності: організація шкіл для дітей біженців, допомога арештованим і засланим галичанам, хворим тощо. З цією ж метою був утворений “Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст”, очолений бароном Штайнгелем.

Так само, як наддніпрянські, західноукраїнські політики, розчарувавшись у обіцянках Австро-Угорщини, в ході війни змінили свої політичні погляди й програмні цілі. Уже в 1915 році один з лідерів СВУ О.Жук писав: “Ми знаємо, що ніхто нам нічого не дасть, якщо ми самі цього не візьмемо...Однак ми бажаємо розгрому тієї в’язниці, в якій томиться наш народ більше 250 років”.

Отже, як бачимо, Перша світова війна стала важким випробуванням для розчленованого українства, яке було змушено брати участь у братовбивчій війні (3.5 млн. воювали – за Росію, 250 тис. – за австрійців), керуючись марними обіцянками. Війна економічно виснажила Україну, призвела до соціальної напруги в суспільстві, що дуже скоро вилилося в нове піднесення революційного та національно-визвольного руху.