Лекція 6 Революція 19051907 рр. І національно-визвольний рух в Україні

Ключові слова: революція 19051907 рр., національно-визвольний рух, Державна Дума, Маніфест, українська фракція у Державній Думі.

Мета і завдання лекції

 показати передумови революції 19051907 рр. та її вплив на події в Україні;

 сформувати у студентів уявлення про діяльність І, ІІ, ІІІ і ІV Державної Думи та участь українців у їх роботі.

Методичні рекомендації до вивчення матеріалу лекції

 важливо проаналізувати умови політичної консолідації українців під час революції 19051907 рр.;

 проаналізуйте конституційний проект М.Грушевського і зверніть увагу на політичні погляди різних категорій українства на початку ХХ ст.

 виділіть основні дати подій, які потрібно запам’ятати;

 прочитайте текст лекції та законспектуйте основні положення теми.

Зміст лекції

Політичне життя у Наддніпрянській Україні напередодні революції 19051907 рр. Консолідація української нації на початку ХХ ст. Конституційний проект М.Грушевського.

Події революції 19051907 рр. в Україні. Політизація українського суспільства і національно-визвольний рух.

Українська громада у І та ІІ Державній Думі. Українське питання в ІІІ і IV Державних Думах.

П

Юрій Липа

олітичне життя у Наддніпрянській Україні напередодні революції 19051907 рр. Наприкінці XIX ст. як на західноукраїнських, так і на східноукраїнських землях відбулася політизація національного руху. У цей час виникає ціла низка політичних гуртків та перших українських партій. Влітку 1891 року на могилі Шевченка у Каневі декілька національно свідомих студентів заснували таємне товариство під назвою “Братство тарасівців”. Через короткий час ряди його членів поповнилися за рахунок молодої інтелігенції з Харкова, Києва, Одеси, Полтави, Лубен. Провідними ідеологами та лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський. У написаній Іваном Липою програмі “Profession de foi молодих українців” (1893 р.) містилися вимоги широкої політичної автономії України та захисту культурних та соціальних прав українського народу. Члени товариства гостро критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість.

“Братство тарасівців” проіснувало до 1898 року. У 1897 році на нелегальному з’їзді представників усіх громад у Києві було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Кониським. У 1904 році вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 році у Харкові заходами Дмитра Антоновича (сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 1900 року була створена Революційна українська партія (РУП). РУП продовжила політичну лінію “Братства тарасівців”. У 1900 році один із колишніх “тарасівців”, харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру з промовистою назвою “Самостійна Україна”. Ця книжка вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал “єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Однак на відміну від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському ґрунті. Характерно, що РУП, яка спочатку прийняла брошуру Міхновського за свою програму, згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції. Міхновський вийшов з партії і в 1902 році утворив Українську національну партію, яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти багато прихильників.

П

Микола Міхновський

ереважна більшість українських партій, що виникала на початку XX ст. у Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів, крім Миколи Міхновського, стояли лише відомий український історик В’ячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов.

Початок ХХ ст. взагалі був одним з найбільш динамічних і гострих періодів української політичної історії, оскільки позначився пожвавленням діяльності політичних об’єднань і партій українців (УСДРП, УНДП, УСП, РУП, УДП, УДРП та ін.), які у своїх програмних документах задекларували вимоги прийняття конституції, запровадження парламентаризму, громадського самоврядування, що гарантувало демократичні права і свободи і так чи інакше вели до розгортання революційної політичної творчості мас шляхом боротьби за незалежну Українську державу.

Консолідація української нації на поч. ХХ ст. Конституційний проект М.Грушевського. Єдність політичного життя Східної та Західної України уособлювала постать М.Грушевського. На Галичині Михайло Грушевський був відомим політичним діячем, фундатором української національно-демократичної партії, лідером українського руху. Напередодні і під час народної революції в Російській імперії він став на чолі свідомого українства Наддніпрянщини.

У 1904 році з початком „політичної весни”, коли міністром внутрішніх справ став ліберал П.Д.Святополк-Мирський, Грушевський включився у процес ідеологічного обґрунтування конституціоналізму. Він написав листа новому міністру, де виступив проти репресивного ставлення уряду до української мови, друкування нею книжок. У результаті він отримав дозвіл надрукувати українською мовою кілька своїх праць, зокрема, багатотомну „Історію України-Руси” та статтю „Звичайна схема „русской истории” й справа раціонального укладу історії східного слов’янства”. У межах „політичної весни” академіки О.Шахматов і Ф.Корш підготували рекомендації щодо скасування законів проти українського друкованого слова.

На відміну від російських лібералів, М.Грушевський пропонував однопалатний всеросійський парламент, у якому кількість депутатів мала становити не 2,5 тис., а 600 осіб. Двопалатний парламент, на думку автору проекту, „не може бути визнаний раціональним”, у конституційному житті „верхня палата давно показала себе як інститут негативний, гальмо народоправства”.

Наступна ключова константа конституційного проекту М.Грушевського – це ідея національно-територіальної автономії, яку він формулював з огляду на політичні обставини дещо завуальовано, вживаючи замість слова автономія, федералізм більш нейтральне „децентралізація”. М.Грушевський пропонував свою модель національно-територіальної автономії (децентралізації): кожна територія, де мешкає 1 млн. населення певної національності повинна мати право самоврядування. Кожна така територія матиме свій орган самоврядування – місцевий сейм, у компетенції якого перебувало би шкільництво, вища освіта, охорона здоров’я, організація торгівлі, будівництво шляхів, побут. У розпорядженні сейму була б місцева поліція, він призначав би суддів, контролював деякі центральні адміністративні органи. Вибори в місцеві уряди – сейми – мають бути прямими, таємними, прозорими, в яких беруть участь представники всіх політичних партій.

Запропонована М.Грушевським, модель національно-територіальної автономії (випереджаючи свій час) передбачала залучення до місцевого самоврядування, національного будівництва, корпусу інтелектуалів – школи, університети, наукові товариства, професійні угрупування мали обирати 25% депутатів місцевих сеймів.

Для України населенням 30 млн. осіб, при виборчих округах у 150 тис., М.Грушевський моделював представницький орган числом 400 депутатів. Самоуправу місцевих громад мав забезпечити закон.

Конституційний проект М.Грушевського, продовжуючи традиції української суспільно-політичної думки часів кириломефодіївців, перегукувався ідейно з політичною програмою М.Драгоманова „Вільна спілка” (1884), але зустрів скептичну оцінку з боку М.Міхновського, одного з фундаторів ідеї самостійництва.

Події революції 19051907 рр. в Україні. Політизація українського суспільства і національно-визвольний рух. Початком революції 19051907 років стали події 9 січня 1905 року в Петербурзі, які увійшли в історію під назвою “кривавої неділі”. До цієї події привели економічні, соціальні й політичні проблеми, які відчувала країна протягом 19011905 рр. і які характеризувались посиленням діяльності терористів, невдачами у російсько-японській війні, селянськими безпорядками тощо. З 1902 по 1904 рік було зареєстровано було 670 спроб селянських повстань, переважно в Україні та Поволжі. Селянство вимагало отримання землі. Молода російська промисловість, яка використовувала західні європейські кредити, постраждала від загальноєвропейського спаду виробництва у 1899–1903 рр., через що зросли процентні ставки. Почалася ланцюгова реакція банкротств у російській промисловості, а, відповідно, відбулась хвиля страйків робітників, які були доведені до злидарського стану. Наприклад, у 1903 році страйкувало більш, ніж 200 тис. робітників. Демонстрації робітників викликали зіткнення з поліцією і жорстоко подавлялись. Однак до “кривавої неділі” робітники ще продовжували вважати Государя головним арбітром у їх відносинах з промисловцями і навіть своїм заступником.

У цей час великий вплив у робітничому середовищі мав священик Г.А.Гапон, відомий оратор і харизматична особа. Він написав від імені робітників петицію Царю, під якою підписались 150 тис. робітників. Текст петиції складався з опису безправ’я робітників і уявляв собою зворушливу мольбу про допомогу до Царя-заступника. Дізнавшись про вірогідну демонстрацію й петицію, наляканий можливістю терористичного акту імператор залишив столицю і рушив у Царське Село. Що було далі добре відомо: мирна процесія робітників з сім’ями, іконами, царськими портретами і петицією, разом із представниками духовенства, була розстріляна на Царській площі. Пальбу поліція продовжувала навіть по тим, хто тікав, не зважаючи на стать і вік людей.

У результаті було вбито близько 1 тисячі людей, поранено більш ніж 2 тис. Серед убитих були священики, а також кілька поліцейських, що супроводжували процесію і не підозрювали про можливість розстрілу демонстрації. Відповідальність за розстріл лежала на князі Володимирі Олександровичі, що командував військами Петербурзького воєнного округу.

Події 9 січня призвели до найважливіших подій. Країну охопив хаос. Розпочався загальний страйк. Страйкували навіть чиновники, городові й надзирателі. В Україні протягом квітня-серпня 1905 року відбулось понад 300 робітничих страйків. За масштабами селянських виступів Україна займала одне з перших місць в Російській імперії. У ході революції почали виникати Ради робітничих депутатів у Києві, Катеринославі, Луганську, Горловці, Єнакієвому.

Найбільш відомими збройними повстаннями стали повстання на броненосці “Потьомкін”, повстання під керівництвом лейтенанта П.Шмідта та Б.Жаданівського.

14 червня 1905 року на броненосці „Потьомкін” вибухнуло повстання, в ході якого загинув лідер повсталих матросів  більшовик Г.Вакуленчук. Через брак вугілля, їжі та прісної води повстанці здалися у румунському порту через кілька днів, після чого були повернені на Батьківщину й передані суду.

Інше повстання 1516 листопада 1905 року очолив лейтенант П.Шмідт. Основною вимогою повсталих було скликання Установчих зборів. Однак і це стихійне повстання було подавлено, а його керівники розстріляні.

18 листопада 1905 року в Києві на демонстрацію вийшла тисяча солдатів на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським. До них приєдналось 4 тис. робітників. На Галицькій площі демонстрація була розстріляна. У грудні озброєна боротьба в Україні досягла свого апогею – відбулись повстання у Харкові, Катеринославі, Горловці, Запоріжжі, які, однак, теж були подавлені.

Однією силою імператор був не в змозі зупинити революційний рух  він змушений був йти на поступки. 17 жовтня 1905 року Микола ІІ видав Височайший Маніфест про дарування народу Росії громадських свобод – недоторканості особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів тощо, декларувалось скликання російського парламенту – Державної Думи. Однак в Маніфесті ані слова не згадувалось про конституцію.

Маніфест став поштовхом до посилення політичної й культурної активності в Україні. Була заснована перша україномовна газета “Хлібороб”, культурно-освітня організація “Просвіта”, кілька суспільно-політичних журналів (“Дзвін” та ін.), пожвавилася робота українських партій (РУП – Революційної української партії, яка була реформована у УПСР, УСДРП, Народної української партії, партії есерів тощо). Розгорнувся кооперативний рух.

У післяреволюційний період, не зважаючи на посилення репресій, значно посилилась діяльність студентських гуртків і організацій. Вони, як правило, закликали боротися зі „шкільним режимом, проти політичної системи царської Росії, демократизацію суспільства”. Подібні гуртки створювались при університетах, семінаріях, гімназіях й існували протягом 1907–1914 рр. у Полтаві, Прилуках, Острозі, Харкові, Луцьку, Немирові, Вовчанську, Києві, Кремінці та багатьох інших містах. Особливо антиурядовий рух учнівської молоді України активізувався у 1912 році у зв’язку з наростанням революційної ситуації в державі. Як правило, в основі діяльності цих організацій лежали доктрини різних політичних партій („Спілки”, УСДРП, УСДРП, соціал-революціонерів). Їх діяльність загалом обмежувалася вивченням партійної літератури, читанням лекцій і рефератів, поширенням у середовищі учнівства нелегальних відозв. Їх виступи мали стихійний характер і були спрямовані переважно на поліпшення соціальних умов становища учнів. У боротьбі з учнівським рухом уряд застосовував виключення з навчальних закладів, заслання. арешти.

Українська громада у І та ІІ Державній Думі. Маніфест 17 жовтня 1905 року заклав підвалини конституціоналізму в Російській імперії. У грудні 1905 року був виданий закон про вибори в Думу. Вибори в І Державну Думу бойкотували соціал-демократичні партії та праві контрреволюційні сили.

У виборчій кампанії активну участь взяли діячі Української демократично-радикальної партії, яка консолідувала ліберальну течію українського руху. На виборах у Думу українські націонал-ліберали блокувалися з російською ліберальною партією конституційних демократів. Кадети, хоча і не визнавали права України на автономію, стояли за введення української школи, відкриття українських кафедр в університетах. Кадетська партія виступала як партія інтелігенції, тому зважаючи на її авторитет українська професура, лікарі, адвокати – міський „середній клас” – поповнювали її осередки в робітничих губерніях.

Від Української демократично-радикальної партії до загальноросійського парламенту прийшов один депутат з Полтавщини – В.Шемет. Від Києва в єдиному блоку з кадетами і Бундом до Думи були обрані представники активного українства як Б.Грінченко, М.Левицький. Від кадетської партії до парламенту пройшли І.Шраг, П.Чижевський, М.Біляшівський, від селян були обрані М.Онацький, П.Зубченко.

27 квітня 1906 року з відкриттям І Думи в Росії розпочалася ера конституціоналізму (хоча і непослідовного), що створювало передумови для виникнення практики українського парламентаризму. Всеросійський парламент складався з двох палат: Державної ради і Державної Думи, у складі 524 депутатів. Показовим був соціальний і політичний склад Державної Думи, що відображав основні соціальні сили та громадські очікування в революції: ½ голосів належала селянству, 1/3 – кадетам (ліберальним силам, які містили національно орієнтовані елементи з національних окраїн імперії). Кадети, як найбільш конструктивна парламентська сила, разом із союзниками з імперської периферії сформували парламентську більшість. Активні селянські депутати створили фракцію Трудовиків, що репрезентувала ліву опозицію в парламенті. Основним питанням була аграрна реформа.

Українськими думцями був утворений український парламентський клуб, до якого увійшли 44 посли, з них 19 селян, 17 представників інтелігенції – лікарі, адвокати, земські активісти. Активними учасниками були І.Шраг, П.Чижевський, В.Шемет, колишній кадет, барон Ф.Штейнгель, А.Вязлов. Ідеологом української думської фракції став професор М.Грушевський, який спеціально приїхав зі Львова й оселився в Петербурзі. Український клуб у Державній Думі не мав формального статусу фракції, але це була найчисленніша група серед депутатів – представників національних окраїн: поляків – 34, євреїв – 12, литовців – 7.

Саме українська група відіграла вирішальну роль у створенні в травні 1906 року потужної фракції „автономістів-федералістів” з представників різних національностей Росії. М.Грушевський видавав у Петербурзі російською мовою щомісячник „Український Вісник”. Метою цього видання була комунікація і презентація українства, його національних проектів у російських політичних колах. М.Грушевським була підготовлена „Декларація про автономію України”, але вона так і не була виголошена через розпуск Думи.

Про федералістські уподобання українських думців, ідею національної автономії як стрижневої у їх політичній свідомості свідчить „Лист українських селян радикалів з Галичини та Буковини до селян-послів Державної думи в Петербурзі” від 1 травня 1906 року, у якому висувалась тактична вимога національної автономії для „недержавних нації Росії”. Геополітичні прогнози західноукраїнських селян-радикалів щодо Росії, навіть під привадою революції „знизу”, видавалися надто сміливими. Якщо Росія стане вільною державою на зразок Швейцарії або США, то вона „притягне до вільної спілки-федерації з собою народи сусідніх держав, особливо слов’янські”,  вказувалось у листі. Таке єднання слов’янських народів, на думку авторів листа, „перемінило б Схід Європи у велику федерацію народів”.

Представники українського парламентського клубу виступали за скасування закону (15 квітня 1906 р.) проти сільських страйків, засуджували єврейські погроми.

Загальноросійський парламент перебував у постійній опозиції до уряду, тому 8 липня 1906 року цар розпустив І Державну Думу. Розпочалися репресії, деякі з депутатів були заарештовані, позбавлені виборчого права, двоє – вбиті чорносотенцями.

Наприкінці 1906 року відбулися нові вибори, а 20 лютого 1907 року розпочала роботу ІІ Державна Дума. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що радикальніша за попередню ІІ Дума виникла в умовах існування архаїчної політичної системи самодержавства, з одного боку, а також при повному безсиллі уряду, проурядових сил у парламенті, з іншого. Загальна кількість обраних депутатів становила 518 чол., більшість належала ліберальним силам правого і лівого ґатунку: октябристи отримали 8% голосів, кадети – 19%, опозиційні сили з імперської периферії – 18%. Сильним був лівий фланг загальноросійського парламенту, соціал-демократи всіх відтінків здобули 20%, селянські депутати (фракція трудовиків) – 20%, реакційні сили, представлені чорносотенцями („Союз руського народу”) набрали 2% голосів.

Ознакою революціонізації ІІ Думи було утворення української парламентської фракції у складі 47 чол. Про утворення „Української думської громади” було сповіщено групою українців-думців у декларації від 24 травня 1907 року. Авторами декларації „Од Української Думської Громади” став депутат П.Стебницький.

Декларація Української думської громади сповіщала, що фракція виступає в політичній сфері за автономію України та інших національностей (добитися заведення автономного ладу в Росії); в аграрній – за передачу землі на умовах викупу тим, хто „прикладає до неї свою працю”; в соціальній – за 8-годинний робочий день, соціальне страхування робітників.

„Українська думська громада” своїм коштом видавала газету „Рідна справа – Вісті з Думи”, заяви, промови членів думської фракції, декларацію про своє утворення. Редактором газети „Рідна справа” був В.Доманицький (загалом вийшло 12 номерів газети).

Позиція „Української думської громади”, як це випливає із слів одного з її лідерів П.Стебницького, була конструктивною, налаштованою на працю. Вона підготувала законопроекти про автономію України, про запровадження української мови в школі, церкві, їх фракція мала внести на розгляд Думи. Члени української парламентської фракції внесли принципові поправки до думського законопроекту про освіту, запропонувавши заснувати курси української мови в учительських семінаріях, відкрити в Харківському, Київському, Новоросійському (Одеському) університетах українознавчі кафедри з мови, літератури та історії.

Усім цим проектам української фракції не судилося реалізуватися. Від початку свого існування ІІ Дума викликала шал нарікань і погроз з монархічного табору. Реакційна преса вимагала негайного розпуску опозиційної Думи і нового виборчого закону. 3 червня 1907 року ІІ Дума була розпущена.

Новий виборчий закон, який 51 % голосів віддавав дворянам-землевласникам, порушив Основний закон (Конституцію), відповідно до якого закони можна було видавати лише за згодою Думи. Знову запрацював механізм урядових репресій проти думських опозиціонерів, соціал-демократична фракція була заарештована і відправлена на заслання до Сибіру. За звинуваченнями у політичних злочинах з 1907 по 1909 рік було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. Посилився і національний гніт. Уряд заборонив викладання українською мовою у школах, де воно було самовільно запроваджено в роки революції. Були закриті українські клуби, наукові й культурні товариства, “Просвіти”. Було навіть заборонено вживати термін “Україна” на сторінках друкованих видань.

„Третьочервневий переворот” означав відновлення самодержавства внаслідок спаду революції. Ідея ліберальної парламентської монархії зазнала поразки. Попри все факт існування українських парламентських груп в І і ІІ Державній Думі репрезентував дебют українства на парламентській сцені, ставши фактором динамічної політизації українського руху, поєднання в свідомості українства політичної й національної ідеї.

Українське питання в ІІІ і IV Державних Думах. У другій половині 1907 року відбувся процес спаду і завмирання революції „знизу”. В результаті Російська імперія трансформувалась у „напівконституційну” державу. Ліберальна ідея про парламентаризм була нарешті втілена в діяльності ІІІ і IV Думи. З іншого боку, монархічний істеблішмент був задоволений слухняністю і передбачуваністю дій Державної Думи ІІІ і IV скликання.

Іншим важливим результатом революції „знизу” була структуризація політичного простору, поглиблення розходжень між різними політичними елітами – лібералами, соціал-демократами, націонал-лібералами (представниками національних опозиційних рухів). Українство виступило як самодостатня сила в опозиційному таборі.

1 листопада 1907 року розпочалася діяльність ІІІ Державної Думи. Відповідно до нового, контрреволюційного виборчого закону, більшість соціального складу парламенту становили представники вищих станів, земельна аристократія; загальне число депутатів зменшилося до 442 осіб. Деякі імперські провінції були позбавлені права обирати депутатів, зокрема, Середня Азія тощо. За політичним складом більшість у ІІІ Державній Думі становили октябристи – 148 депутатів, кадети і близькі до них групи – 104, лівий фланг був значно послаблений, трудовики мали 14 голосів, соціал-демократи – 19. Значно зміцнив свої позиції правий, чорносотенний табір – 144 депутати. ІІІ Дума проіснувала п’ять років, відбувши повний термін своїх повноважень. У 1912 році була обрана IV Державна Дума, яка несподівано стала лівішою, ніж ІІІ Дума.

Українських клубів у ІІІ і IV Думі не було, але „українське питання” не раз поставало на її засіданнях. У ІІІ Думі була група свідомих українців, близько 25 осіб, але вони не могли конституюватися у парламентську фракцію. Саме гурток українських депутатів ІІІ Думи вніс законопроект про впровадження української мови в народних школах. Українські думці піднімали питання про непереслідування української преси та потреби українського шкільництва. ІІІ Дума схвалила так званий Холмський проект, який передбачав відділення Холмщини і Підляшшя, де переважало українське населення, в окрему українську (малоросійську) губернію. Проти цього виступали поляки і соціалісти.

„Українська проблема” була предметом обговорення і в IV Думі, незважаючи на те, що її голова, катеринославський поміщик, октябрист М.Родзянко негативно ставився до цієї теми. Депутат IV Думи єпископ Никон вніс законопроект про використання української мови в початкових школах та культурно-освітніх установах. У 1914 році в Думі відбулися дебати з приводу заборони властями 100-літнього ювілею Тараса Шевченка.

Загалом же напередодні Першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідування. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні війни українська модерна нація практично вже існувала, то у Східній Україні їй довелося формуватися в полум’ї війни і революції 19171920 рр.