Лекція 5 Особливості суспільно-політичного руху західноукраїнських земель другої половини хіх ст.

Ключові слова: революція в Австрійській імперії 184849 рр., „весна народів”, Головна Руська Рада, Слов’янський з’їзд, москвофіли, народовці, „Просвіта”, РУОП.

Мета і завдання лекції

 сутність поняття „весна народів”, показати наслідки революції 1848 р. у Австрійській імперії на розвиток українського національного руху в західноукраїнських землях;

 активізувати роботу студентів з історичними портретами окремих діячів національного відродження другої половини ХІХ ст. (І.Франко, Г.Яхимович, Д.Зубрицький, А.Вахнянин та ін.); зазначити їх внесок у розвиток українського національного руху;

 розкрити історичні передумови виникнення перших українських партій.

Методичні рекомендації до вивчення матеріалу лекції

 зверніть увагу на вплив, який справила революція 194849 рр. на ситуацію в західноукраїнських землях;

 порівняйте особливості процесу українського національного відродження на українських територіях, які входили до складу різних імперій;

 виділіть внесок, який зробили видатні наукові, літературні, політичні діячі у розвиток національного руху в українських землях;

 законспектуйте основні положення теми.

Зміст лекції

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції 18481849 рр. у Австрійській імперії. Утворення та діяльність Головної Руської Ради. Українське питання на Слов’янському з’їзді у Празі. Львівське збройне повстання. Участь українців у виборах до австрійського парламенту.

Основні течії суспільно-політичного руху 5060-х рр. на західноукраїнських землях: москвофіли та народовці. Культурно-освітнє товариство „Просвіта”.

Діяльність галицьких народовців у другій половині 7090-і рр. Розгортання руху народовців на Буковині та в Закарпатті. Радикальний рух у Галичині. „Новоерівська” політика народовців. Утворення першої політичної партії – РУОП. І.Франко.

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції 18481849 рр. в Австрійській імперії. Європейську революцію 1848 року, яка охопила Францію, Німеччину, Австрію, Італію, тобто, країни з монархічними режимами влади, образно називають „весною народів”. Ці революційні події принесли народам надію на соціальне і національне відродження, широку демократизацію суспільства.

Революція вплинула навіть на події в тих українських землях, які перебували під владою Російської імперії. Так, протягом 1848 року лише в Правобережній Україні відбулося близько 330 масових виступів селян, які вимагали скасування панщини. Відбувалися збройні сутички і у містах між представниками місцевого населення й поліцейськими і військовими силами.

У відповідь Микола І почав застосовувати репресії. За поширення політичних відозв заарештували і вислали в інші міста кількох студентів Київського університету. За підтримку революційного руху в Європі заарештували кількох представників інтелігенції – Сергія де Бальмена, Віктора і Миколу Закревських тощо.

Утворення та діяльність Головної Руської Ради. Революція 1848 року в Австрії найбільш суттєво вплинула на розвиток національного руху в західноукраїнських землях. 2 травня 1848 року у Львові була заснована перша політична організація  Головна Руська Рада (ГРР) (як представник інтересів українського населення), яка складалася з 30 представників інтелігенції та духовенства. Її очолив церковний і громадсько-політичний діяч, учений-богослов, єпископ Григорій Яхимович, а пізніше – Михайло Куземський. Друкованим органом Головної Руської Ради стала газета “Зоря Галицька”.

Головна Руська Рада виступала за проведення демократичних реформ, забезпечення українцям вільного культурного розвитку. У своєму Маніфесті вона сформулювала політичну платформу організації:

• українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом;

• пращури українців мали свою державність, культуру, право, мову;

• доцільність поділу Галичини на дві провінції – польську та українську з окремими адміністраціями;

• необхідність розширення вжитку української мови, зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким, дозвіл українцям обіймати всі державні посади тощо.

У поданій до австрійського імператора петиції ГРР, під якою стояло 200 тис. підписів, обґрунтовувалась правомірність державницьких змагань галицьких українців як автохтонів у Галичині, чия держава за часів Данила Галицького та його наступників у ХІІ ст. була однією з наймогутніших на сході Європи.

У якості національних кольорів ГРР обрала синьо-жовті, національним гімном проголосила вірш отця Івана Гушалевича „Мир вам, браття”.

У своїх намаганнях поділити Галичину на Західну (польську) і Східну (українську) ГРР наштовхувалася на протидію Центральної Ради Народової (ЦРН), яка також виникла під час революції, але виражала інтереси польсько-шляхетських кіл і обстоювала статус-кво Галичини. Поляків підтримував і так званий Руський собор (РС), організований у Львові з полонізованих поляків і шляхтичів.

Результатом діяльності Головної Руської Ради стало надання українцям права бути обраними до рейхстагу, який запроваджувався як найвищий дорадчо-рекомендаційний станово-представницький орган австрійської монархії; відкриття у 1849 році кафедри української мови при Львівському університеті (її очолив професор Я.Головацький); скликання “Собору руських учених” (1848), який заснував культурно-освітню організацію “Галицько-Руську матицю” (її завданням було поширення і видання книжок для народу), відкриття першої у Львові газети української мови “Зоря Галицька” (18481852) та Народного дому у Львові з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848).

Українське питання на Слов’янському з’їзді у Празі. Великий поштовх для піднесення українсько національної свідомості дав з’їзд громадських і культурних діячів слов’янських народів, скликаний у червні 1848 року у Празі. Цей з’їзд спробував примирити між собою усі три галицькі організації – ГРР, ЦРН і РС. Після тривалих суперечок вони виробили і схвалили програмний документ під назвою „Вимоги українців в Галичині”. Тут стверджувалася політична і культурна рівність усіх національностей, зокрема, рівноправність української мови у школах та установах, проголошувалася необхідність організації спільної українсько-польської національної гвардії тощо. Однак усе це залишилося паперовою декларацією, бо на практиці здійснити угоду, підписану в Празі, так і не вдалося.

Львівське збройне повстання. Контрреволюція. Невирішені суперечки між поляками і українцями в Галичині ще більше загострювалися, тим більш, що австрійська влада так і не відважувалася виконати основну вимогу ГРР – поділити Галичину на дві автономії – Східну і Західну. Зате було вжито заходів для більшої ізоляції від Східної Галичини Північної Буковини і Закарпаття. Спеціальним імператорським декретом Буковину оголосили окремим краєм. Церковне життя в ній відразу потрапило під румунський контроль, культурно-освітнє  під німецький, почалася асиміляція українського населення. Водночас Закарпаттю (Угорській Русі) було надано певну автономію.

Тоді найрадикальніше налаштована львівська молодь вирішила силою домагатися докорінних суспільно-політичних перетворень у Східній Галичині. У ніч з 1 на 2 листопада 1848 року в центрі міста виросло кілька барикад. З військових сховищ повстанці реквізували зброю. До них приєдналися солдати та офіцери міської національної гвардії, а також польські революціонери. Вдень 2 листопада після кількох сутичок з повстанцями урядові війська залишили місто. Але за наказом австрійського генерала Гаммнрштейна Львів було обстріляно гарматним вогнем, почалися пожежі. Повстанці припинили опір. Сотні повстанців потрапили на розправу до військових судів, а в краї почалося відновлення влади австрійської монархії.

У грудні 1848 року на зміну старому за віком Фердинанду прийшов молодий імператор Франц-Йосиф. У березні 1849 року була видана октройована (тобто, дарована монархом) конституція, яка проголошувала, що тільки імператор може надавати громадянські права і свободи, запроваджувати нові державні установи.

На практиці новий імператор розпочав свою державну діяльність із закриття установ. У 1851 році саморозпустилася Головна Руська Рада.

Участь українців у виборах до австрійського парламенту. Після поразки революції 1848 році у суспільно-політичному житті Австрійської імперії утвердився період “бахівської реакції”, названої так за іменем її основного провідника, міністра внутрішніх справ Олександра Баха. Ситуація галицьких українців ускладнювалася тим, що провідником “бахівської” політики у Галичині був намісник краю польський граф Аґенор Ґолуховський. За час свого десятирічного правління у 18431859 роках він надав неоцінимі послуги польській справі, поступово заміщуючи австрійських чиновників у місцевому службовому апараті польськими. Це відкривало шлях до домінування польської еліти у політичному житті Галичини.

Кінець десятирічному періоду післяреволюційної реакції поклали зовнішньополітичні невдачі Габсбурзької монархії. У 1859 році Австрія зазнала поразки у франко-італо-австрійській війні, а у 1866 році – у війні з Прусією. Воєнні невдачі наново піднесли роль національного питання у внутрішньополітичному житті Австрійської імперії. Головним переможцем з першої війни вийшов П’ємонт – невелике королівство на півночі Італії, яке боролося за звільнення й об’єднання всіх італійських земель в одній національній державі. Приклад П’ємонту надихав політичних лідерів інших народів Австрії, землі яких, як й Італія, були поділені між декількома імперіями. Завдана ж Прусією поразка перекреслила амбітні плани Відня об’єднати навколо себе всі німецькі землі і добитися гегемонії у Центральній Європі. З провалом цього зовнішньополітичного курсу Австрія перестала сприйматися як “німецька” держава – це місце твердо зайняла Прусія. Втрата цієї легітимності перетворювало Австрійську імперію у механічний зліпок осколків різних поневолених держав і націй. Над Габсбурзькою монархією нависла загроза повторення нової “весни народів”.

Майбутнє імперії залежало у першу чергу від ставлення національних еліт, які перебували в опозиції до Відня – угорців, чехів і поляків. Протягом 1860-х років відбувалося їх поступове зближення з віденським двором ціною укладення взаємовигідних компромісів. У 1867 році, внаслідок досягнення австро-угорського компромісу, Австрія перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську монархію. Внаслідок цього Галичина і Буковина ввійшли в австрійську частину імперії, а Закарпаття – до складу її угорської частини. Стосовно Галичини австро-угорський компроміс доповнювався австро-польським компромісом, який розширив політичні права поляків у краю. За умовами компромісу намісник Галичини обов’язково повинен був назначатися з числа польської аристократії, а у Відні польських інтересів мав пильнувати окремий “міністр для справ Галичини”. Уся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Як заявляв один із творців дуалістичної системи, австрійський міністр закордонних справ граф Фрідріх фон Бейст, “чи і до якої міри можуть існувати русини, залишається у компетенції галицького сойму”.

Реформи 1860-х рр. остаточно закріпили за польською елітою монополію політичної влади у Галичині. Ця монополія забезпечувалася системою виборів послів до галицького Сойму, який почав діяти з 1861 року. Вибори проводилися по окремих куріях, що більш-менш відповідали основним класам галицького суспільства: поміщицькій, міщанській, торгівельній і селянській. Окрім непропорційного представництва (3 тисячам галицьких поміщиків гарантувалася майже третина місць, тоді як майже мільйон міщан не мали навіть половини), виборча система передбачала непрямі вибори у селянській курії. Під час виборів польська еліта ще додатково збільшувала своє представництво завдяки фальшуванням результатів виборів, підкупу або прямого тиску на селян. Безпосередньо перед голосуванням селянських виборців нерідко садили за столи, де коштом місцевої адміністрації і поміщиків їх щедро вгощали ковбасою і горілкою. “Галицькі вибори” з їхньою “виборчою ковбасою” (“Wahlwurst”) стали метафорами в австрійському політичному жаргоні.

Основні течії суспільно-політичного руху 5060-х рр. на західноукраїнських землях: москвофіли та народовці. Культурно-освітнє товариство „Просвіта”. У західноукраїнських землях український національний рух середини ХІХ ст. виявився в появі двох суспільно-політичних течій: народовців і москвофілів.

Москвофільство (русофільство) уявляє з себе мовно-літературну і суспільно-політичну течію серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття, яка відстоювала національно-культурну, а пізніше  державно-політичну єдність з російським народом і Росією. Основною передумовою виникнення москвофільства була втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздробленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості мас.

Перші прояви москвофільства у Закарпатті сягають кінця XVIII – початку ХІХ ст., коли звідти до Росії переселилися відомі вчені й громадські діячі І.Орлай, М.Балудянський, В.Кукольник, П.Лодій, які зайняли високі посади в російських урядових та наукових інституціях й користувалися великим впливом при царському дворі. Підтримуючи постійні стосунки зі своєю батьківщиною, вони сприяли зростанню там зацікавленості Росією, особливо її культурним життям, мовою і літературою. Після входження Галичини 1772 року і Буковини 1774 року до складу імперії Габсбургів, австрійський уряд, зважаючи на близькість мови, релігії та культури українського та російського народів, постійно підозрював місцеве населення у тяжінні до Росії. Це недовір’я підтримувалося польськими політичними колами, які прагнули не допустити будь-яких проявів самостійного національного життя українців, оголошуючи їх намагання відстоювати власні права „інтригою Москви”.

Першим пропагандистом загальноруських ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму М.Погодін, який в 1835 і 1839–1840 рр. побував у Львові й познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв’язки він налагодив з істориком Д.Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією. Перетворення москвофільства в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848–1849 рр. в Австрійській імперії. Внаслідок недостатньої зрілості, обумовленої особливостями історичного розвитку, український національний рух у Галичині поєднував у собі кілька різних національно-політичних орієнтацій (українську, проросійську, пропольську і австро-русинську), співвідношення між якими перебувало у постійній динаміці, у зв’язку з чим змінювався не лише характер самого руху, але й світогляд його окремих діячів. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя  російське самодержавство.

В умовах реставрації абсолютизму 1849–1859 рр. москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність і зосередили свої зусилля в сфері освіти й культури. Відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала сприятливим ґрунтом для поширення об’єднуючих ідей. У листопаді 1848 року на з’їзді руських учених переважна більшість його учасників вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак, під впливом церковної ієрархії у кінцевому рішенні була допущена можливість для вираження вищих наук вдаватися до давньоруської і церковнослов’янської мов, що привело до тривалого засилля в літературі так званого язичія. Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 1850-х рр. були Д.Зубрицький, А.Петрушевич, М.Малиновський, Я. та І.Головацькі, І.Гушалевич, Б.Дідицький, С.Шехович та ін. У цей період під вплив москвофілів потрапили практично усі культурно-освітні установи  Ставропігійський Інститут, Народний Дім у Львові та Галицько-Руська Матиця, преса – „Зоря Галицька”, львівський та віденський „Вісники”, „Лада”, „Сімейна бібліотека”, видання наукових праць і шкільних підручників, викладання „руської словесності” в університеті й гімназіях та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей.

Подібні процеси у 50-х роках відбувалися й на Закарпатті, де поширенням москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями займалися відомі діячі національного відродження: А.Добрянський, О.Духнович, І.Раковський. Останній, зокрема, видавав „Вісник державних законів” (1850–1858) та часописи „Церковная газета” (1856–1858) і „Церковний вісник” (1858). Велике сприяння москвофілам у нав’язуванні контактів з Росією надавав протоієрей російського посольства у Відні М.Раєвський.

Протистояння між обома течіями ще більше посилилося після відновлення конституційного правління в Австрії на початку 1860-х років. Молоді українофіли відкрито виступили проти наростання тенденцій москвофільства у таборі „старорусинів” і заснували свої окремі друковані органи та культурно-просвітні організації. Періодичними виданнями москвофілів були: „Слово” (1861–1887), „Страхопуд” (1863–1865), „Золотая грамота” (1865–1866), „Боян” (1867) і „Славянская 3оря” (1868), „Русская Рада” (1871–1912), „Наука” (з 1871), „Пролом” (з 1880), „Галичанин” (1893–1913), „Русское Слово” (1890–1914), „Прикарпатская Русь” (1909–1915), „Голос Народа” (1909–1914).

Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Прусією 1866 року підштовхнули москвофілів до відкритого проголошення лозунгу національно-культурної єдності з Росією. У 1866 році в москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що „Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом етнографіческим, історическим, лексикальним, літературним, обрядовим єсть одна тая же самая Русь” та доводилась єдність літературної мови галицьких українців і росіян. Це спричинило остаточний розрив між москвофільською і народовською (дивись нижче.  Т.А.) течією у суспільно-політичному житті Галичини. У 1870 році москвофіли заснували Руську Раду – політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу „Просвіті” у 1876 році москвофілами було утворене „Общество им. Качковського”, яке з часом створило паралельно сітку місцевих філій і читалень в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику увагу москвофіли приділяли так званому обрядовому питанню, пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ’я. У 1882 році під впливом москвофілів оголосили про намір перейти на православ’я парафіяни с. Гнилички у самій Галичині. Австрійська адміністрація вжила рішучих заходів щоб запобігти поширенню цієї тенденції, домігшись відставки митрополита Й.Сембратовича та найбільш активних прихильників москвофілів з керівництва церкви. Суд на над провідними москвофілами в 1882 році, відомий під назвою процесу проти О.Грабар і товаришів (А.Добрянського, І.Наумовича, В.Площанського, Й.Маркова та ін.) хоча й оправдав їх від звинувачення в державній зраді, завдав нищівного удару ідеології москвофілів, розвіявши міф про „патріотизм і вірно підданство” лідерів „старої Русі” і довівши їх перетворення у платних агентів царизму.

У середині 1880-х рр. москвофільство втратило свій вплив і на Буковині, де в руки народовців перейшли головні культурні й політичні установи: „Руська Бесіда” і „Руська Рада”. На москвофільських позиціях залишилась нечисленна групка діячів (В.Продан, І.Глібовицький, Г.Купчанко), що гуртувалася навколо часописів „Православная Буковина” (1893–1901), „Буковински Відомости” (1895–1909), „Православная Русь” (1909–10), „Русская Правда” (з 1880).

В умовах кризи власної ідеології та зміцнення позицій народовців, галицькі москвофіли у 1900 році об’єдналися в Русскую Народную Партію, радикальне крило якої (новокурсники) на чолі з В.Дудикевичем і Д.Марковим стало на позиції повної національно-політичної єдності з Росією і прийняття російської літературної мови. Це, а також співпраця з реакційними польськими колами остаточно дискредитувало москвофілів та привело до відходу поміркованих політичних діячів (І.Свенціцького, С.Дрималика, М.Короля та ін.) до табору українських національно-демократичних сил.

Народовці – це суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції ліберального напрямку, що виникла в 60-х роках ХІХ ст. у Галичині. Представники течії народовців проводили переважно культурно-просвітницьку роботу: заснували Товариство імені Шевченка у Львові (1873), українські інституції „Просвіта”, „Руська Бесіда” та ін.

Народовський рух виник на ґрунті ідей національного відродження, започаткованих „Руською Трійцею” та Кирило-Мефодіївським братством, і сформувався під впливом творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова.

Народовська течія сформувалася на противагу консервативній політичній течії москвофілів. Народовці, виходячи з того, що українці – це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності народовці проводили значну культурницьку роботу ліберального напряму. Організаційними центрами народовського руху стали редакції журналів: „Вечерниці” (1862-63), „Мета” (1863-64), „Нива” (1865), „Русалка” (1866).

До народовців належали переважно представники української інтелігенції – письменники, вчителі, лікарі, юристи, студенти. Група письменників, педагогів і громадських діячів, зокрема, С.Воробкевич, В.Шашкевич, К.Климкевич, Ф.Заревич, К.Горбаль, Д.Танячкевич, К.Устиянович – організували на зразок київської Громади студентські та учнівські організації (громади) у навчальних закладах Галичини. Через діяльність громад, в яких їх учасники вивчали українську літературу та історію, збирали етнографічний і фольклорний матеріал, влаштовували літературні вечори і концерти, народовці прагнули пробудити національну самосвідомість в української молоді.

Використовуючи нові конституційні закони, прийняті австро-угорським урядом, народовці заснували ряд культурно-освітніх товариств „Руська Бесіда” (1861), а при них – український театр (1864), „Просвіту” (1868). Вони відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави та щорічні Шевченкові вечори-концерти. У 1873 році у Львові, при фінансовій і моральній підтримці меценатів з Наддніпрянської України, виникло Літературно-Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, яке в 1892 році реорганізувалося в Наукове Товариство ім. Т.Шевченка.

Поштовхом до початку активної політичної діяльності народовців стали вибори 1879 року до галицького сейму, на яких українці, очолювані москвофільською Руською Радою, змогли послати тільки трьох своїх представників. Нову роботу народовці розпочали з видання двох політичних часописів: „Батьківщина” (1879) і „Діло” (1880). Серед керівництва цих видань були головні ідеологи народовців: В.Барвінський, В.Навроцький, О.Огоновський, Ю.Романчук, А.Вахнянин, Д.Гладилович та ін. У 1885 році народовці створили нову політичну організацію – Народну Раду.

Під впливом українців Галичини народовський рух розгорнувся на Буковині й Закарпатті. У середині 1880-х років у діяльності народовських організацій на Буковині („Руській Бесіді” і „Руській Раді”) активну участь брали Ю.Федькович, Є.Пігуляк, І.Тимінський, О.Попович та ін. Національно-культурне відродження на Закарпатті наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбувалось під ідеологічним впливом народовців, ідеї яких відстоювали такі визначні громадсько-політичні діячі на цих українських землях, як Василь Чопей, Августин Волошин, Гіядор Стрипський та ін.

У середині 70-х років у Галичині з’явилася молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій і бажала надати українському рухові модерного, європейського характеру. Під впливом Михайла Драгоманова молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін. навертаються до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна течія. Її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (Івана Франка та його товаришів) 18771878 рр.

Піднесення української орієнтації в Галичині в 70-80-і роки ХІХ ст. стало результатом свідомих зусиль східноукраїнських патріотів, які мали на меті перенести сюди центр всеукраїнської діяльності і перетворити цей край у П’ємонт України.

З 1880-х рр. народовці поступово стають провідною силою в руському таборі, відтиснувши москвофілів на другі позиції. Сильним ударом по москвофільському рухові став судовий процес 1882 році над його лідерами (Іваном Наумовичем, Венедиктом Площанським та ін.), звинуваченими австрійської владою у зв’язках з російським урядом та державній зраді. Однак перемігши москвофілів, народовці самі зазнали внутрішнього переродження. Перші програмні заяви народовців мали радикальний, антиклерикальний характер. Але вони залишалися малочисленою групою міських інтелектуалів, які не мали доступу до українського села – основного джерела сили українського руху. Шлях до селянства лежав через сільське греко-католицьке духовенство. Це змусило народовців йти на компроміси з кліром і, відповідно, надати своєму рухові більш консервативного характеру.

У 1890-х рр. народовський рух пережив певні зміни. У нього влилася нова група молодих діячів – Євген Олесницький, Кость Левицький, Степан Федак та ін. Для подальшого розвитку українського руху велике значення мав приїзд до Львова у 1894 році молодого історика Михайла Грушевського. За рекомендацією свого вчителя Володимира Антоновича він очолив новостворену українську кафедру історії у Львівському університеті і став головою НТШ (1897).

Культурно-освітнє товариство „Просвіта”. Товариство „Просвіта” в Галичині народилося на противагу антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою,  з одного боку, і русофільській,  з другого. Товариство мало свій статут, вироблений спеціальним комітетом, утвореним із представників академічної молоді, а також із таких діячів, як доктор Корнило Сушкевич, Михайло Коссак, професор гімназії Павлин Свєнціцький та ін.

2 вересня 1868 року Міністерство освіти дозволило заснувати Товариство „Просвіта”. Це стало підставою для скликання у Львові першого загального збору. Його організація була доручена конституційному комітетові на чолі з професором академічної гімназії Анатолем Вахнянином. Загальний збір, на який прибуло 65 представників, був скликаний 8 грудня 1868 року в залі польської „Стрільниці”. Програма майбутньої праці „Просвіти” була коротко сформульована у виступі студента Андрія Січинського: „Кожний нарід, що хоче добитися самостійности, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільности, народні маси піднеслися до тої степени просвіти, щоб ця народна маса почула себе членом народнього організму, відчула своє горожанське й національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремішньої народної індивідуальности; бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього”.

Головою новоствореного Товариства збори обрали Анатоля Вахнянина, а до виділу (керівного органу)  Олександра Борковського, Івана Комарницького, Михайла Коссака, Максима Михаляка, Омеляна Огоновського, Омеляна Партицького, Юліана Романчука, Корнила Сушкевича і Корнила Устияновича. Вирішено було створити українську бібліотеку з читальнею і щорічно видавати календар для народу. Загальний збір „Просвіти” отримав привітання від українських народовських громад Бережан, Тернополя, Перемишля, Станіславова і Чернівців, від студентських товариств „Січ” і „Основа” у Відні. Вітальні телеграми надійшли з Чехії, Сербії та Словаччини. Тим часом москвофільське „Слово” назвало Товариство „польською інтригою”.

Активну роботу відразу по створенні розпочала просвітницька секція „Просвіти”, яка мала видавати для народу популярні книжечки і готувати підручники для єдиної української гімназії. Редактором популярних видань став письменник Юрій Федькович. Товариство домовилося про книгообмін з польськими та чеськими освітніми товариствами.

26 травня 1870 року відбувся другий загальний збір Товариства. І знову довелося просити приміщення у польської „Стрільниці”. Збір визначив нові принципи роботи „Просвіти”. За два роки діяльності було засновано три нові філії „Просвіти”, організовувало читальні, почали видавати друкований орган „Письмо з „Просвіти”, а з 1880 року під редакцією члена виділу „Просвіти” Володимира Барвінського стала виходити народовська політична газета „Діло”. Широка популярність Товариства змусила галицький сейм надати йому 1000 срібних „запомоги”, яку згодом збільшено на 50 відсотків.

За ухвалою загального збору Товариства, який відбувся 25 березня 1891 року, читальні „Просвіти” вели курси неписьменних, проводили „відчити”, вечорниці, ставили п’єси, а крім того, створювали рільничо-господарські та промислові спілки, позичкові й ощадні каси.

31 січня 1896 року загальний збір „Просвіти” обрав головою Товариства професора Юліана Романчука. Ці обов’язки він виконував цілих десять років. За цей час швидкого розвитку набув кооперативний рух, який покликав до життя в 1898 році „Краєвий Союз Кредитовий”, а в 1904 році  нове товариство „Краєвий Союз Ревізійний”. Члени „Просвіти” провели маніфестації з нагоди 50-річчя скасування панщини і 100-річчя „Енеїди”.

Р

ілюстрація 8 Іван Франко

адикальний рух у Галичині. „Новоерівська” політика народовців. Утворення першої політичної партії – РУОП. І.Франко. Наростаючий український національно-визвольний рух, у якому основну роль відігравали народовці, загострення відносин між Австро-Угорщиною і Росією, змушували австрійський уряд шукати шляхи врегулювання українсько-польських відносин у Галичині. У 1890 році лідери Ю.Романчук, С.Сембратович, О.Барвінський при посередництві В.Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву „Нової ери”. Від імені уряду намісник Галичини граф Казимир Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру української історії й другу кафедру української літератури у Львівському університеті, отримати право на створення страхового товариства „Дністер”, видання українською мовою урядової газети „Народний Часопис” тощо. За ці незначні поступки Ю.Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики австрійської держави, проголосив „нову еру” у польсько-українських відносинах у Галичині.

У 1890 році значна частина народовців об’єдналась в Русько-Українську Радикальну Партію (РУРП), яка різко засудила політику „нової ери” і продовжила опозиційну боротьбу. Попри свою нечисленність, галицько-українські радикали зіграли велику роль у зміні ідеологічних основ та організаційних форм національного руху. Вони були постійними збудниками спокою у галицькому суспільстві. Радикали вели соціалістичну пропаганду серед українського селянства та робітництва і – що робило їхню діяльність особливо неприйнятною для поміркованого національного керівництва – виступали з різкою критикою греко-католицького духовенства. У дискусіях, що велися всередині партії, вперше викристалізувалася ідея політичної самостійності України. Вона містилася у книзі молодого радикала-марксиста Юліана Бачинського “Україна ірредента” (1895) та була включена у партійну програму.

У 1894 році частина народовців на чолі з Ю.Романчуком перейшла до опозиції. На позиціях „нової ери” залишився митрополит С.Сембратович і невелика група народовців на чолі з О.Барвінським і А.Вахнянином, які висунули гасло „Краще щось, ніж нічого”. Це крило народовців пізніше оформилось у Християнсько-Суспільну Партію.

У 1899 році основна маса народовців з частиною радикалів утворили Українську Національно-Демократичну Партію, яка в майбутньому відіграла основну роль в уряді ЗУНР (з 1919 року ця партія буде називатися „Українська національно-трудова партія”, а в 1925 році увійде до Українського національно-демократичного об’єднання – УНДО).

Суспільно-політичне життя галицьких українців наприкінці XIX ст.  на початку ХХ ст. було ознаменоване ще двома подіями, які мали важливий вплив на дальший розвиток національного руху. Першою з них був початок масової еміграції українських селян в Америку, переважно Канаду і США, у менших розмірах – у Бразилію, Аргентину та інші країни. Якщо в 18901900 рр. з Галичини емігрувало 78.000 чол., то за перше десятиріччя XX ст. виїхало понад 224.000 чол. Гнані голодом і безземеллям галицькі селяни основувалися на чужих землях, де виникали цілі краї, заселені українцями. Національно свідома їх частина творила культурно-просвітні організації і підтримувала зв’язки з національним рухом в краю.

Іншою вагомою подією у національному житті галицьких українців був прихід 1900 року на галицький митрополичий престол Андрія Шептицького. З цього часу греко-католицька церква остаточно перейшла на українські національні позиції і стала потужним чинником національного руху. Шептицькому вдалося розв’язати конфлікт, який виник наприкінці XIX ст. у зв’язку з вимогою молодого покоління українських діячів обмежити впливи церкви на національний рух, надавши йому більш світського, модерного характеру. Новий митрополит поставив участь греко-католицьких священиків у громадському житті в залежність від дотримання ними принципів християнської моралі та звернув їхню увагу на господарські та культурні потреби українського селянства Галичини. Це зміцнило моральний авторитет церкви й позитивно відбилося на внутрішньому стані національного руху.

Велике значення для зміцнення національної свідомості мали святкування у Львові 1898 року 100-річчя української літератури (від часу появи “Енеїди” Івана Котляревського) та 25-річчя літературної діяльності Івана Франка. До 100-річчя ювілею національного відродження Михайло Грушевський підготував і видав перший том своєї капітальної праці “Історія України-Руси” (т.110, 18981937) – першої синтези української історії, яка мала величезне значення для національного самоусвідомлення. Під впливом цих святкувань, які мали виразне всеукраїнське значення, українофільська орієнтація остаточно перемогла у національного русі в Галичині, а термін “русин” частково витіснився назвою “українець”.

Український рух на початку XX ст. досяг таких відчутних результатів, що тогочасний польський історик Станіслав Смолька називав цей період не інакше, як “українське завоювання” Галичини. Мережа культурно-просвітніх і господарських організацій охопила всі повіти, сягнувши найдальших закутків краю. У 1914 році товариство “Просвіта” налічувало 77 філій та близько 3 тис. читалень. Великих успіхів досяг кооперативний рух, представлений майже 500 кредитними організаціями, кооперативними магазинами, спілками для продажу сільськогосподарських продуктів. Він підтримувався і координувався українським ощадним товариством “Дністер” (1892), спілкою “Сільський господар” (1898) та Крайовим земельним банком (1908). Кооперативний рух допоміг зміцнити господарське становище українських селян і стримати процес їх пролетаризації.

За зразками чеського парамілітарного руху в західноукраїнських землях виникають спортивно-пожежні товариства “Сокіл” (1898) і “Січ” (1900), що стають зародком майбутнього українського війська. Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, 6 державними і 15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр. Усеєвропейського резонансу набула діяльність Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. Завдяки невтомній праці Михайла Грушевського, Івана Франка та Володимира Гнатюка НТШ змогло випустити до 1914 року близько 3 тис. різноманітних видань. Поряд з науковою продукцією з 1898 року Товариство почало видавати замість старого журналу “Зоря” новий  “Літературно-науковий вісник”. Журнал став лабораторією політичної думки для українців з двох боків австро-російського кордону. На його сторінках дебютували молоді літератори і публіцисти, які згодом стали окрасою нової, модерної української літератури. Головним результатом діяльності НТШ стало формування повноцінної української “високої” культури, яка у боротьбі за душі молодих українців могла успішно конкурувати з культурою польською і російською.

Політична мобілізація галицького селянства стала великим здобутком українського національного руху. За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта й далі переважала українську завдяки збереженню своєї політичної монополії в краю, то українське селянство своєю організованістю і національною свідомістю значно перевищувало польське. Ця зміна була явно не на користь польської політичної еліти.

Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацією та політичною елітою. Українсько-польські стосунки на початку XX ст. набрали гостро конфліктного характеру, характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на Івана Франка у 1897 році, криваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Андрія Потоцького українським студентом Мирославом Січинським (1908) та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка (1910).

Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення Українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому соймі. У лютому 1914 року, завдяки активним діям митрополита Андрія Шептицького, був укладений польсько-український компроміс. Українці повинні були одержати третину місць у галицькому соймі і повноправне представництво у різних соймових комісіях. Польсько-український компроміс сильно підважив монополію поляків на владу, передусім в освітніх і культурних питаннях. Польські політики зобов’язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.

Укладення угоди було великою перемогою українців і могло послужити поворотним пунктом у польсько-українському конфлікті. Однак угода так і не була втілена у життя, оскільки через декілька місяців розпочалася перша світова війна.

Перші робітничі організації в Україні. Першою політичною робітничою організацією в Україні був „Південноросійський союз робітників”, що виник у Одесі в 1875 році. Він об’єднував близько 250 робітників й розгорнув пропаганду безпосередньо на виробництві, розповсюджуючи нелегальну літературу. На відміну від народників, члени „Союзу” на перше місце ставили вимоги політичних свобод. На статут організації прямий вплив мали матеріали Міжнародного товариства робітників (Інтернаціоналу), написані К.Марксом. Керував „Союзом” Євген Заславський, інтелігент, колишній студент вузів Москви і Петербургу.

У 1892 році революціонер-робітник Ювеналій Мельников заснував у Києві слюсарну майстерню, яка фактично стала школою навчання марксистських агітаторів. Для керівництва рухом було створено „Київський робітничий комітет”. Нелегальна друкарня випустила кілька прокламацій, написаних Мельниковим. Проте його активна діяльність була перервана арештом у 1896 році й засланням.

У Катеринославі 1897 року робітник Іван Бабушкін створив робітничу організацію для активізації революційного руху. Тісний зв’язок вона налагодила з Києвом, де 1897 року також утворився „Союз боротьби за визволення робітничого класу”. Його очолили Борис Ейдельман, Павло Тучапський, Віра Крижанівська та інші марксисти. Учасники катеринославського і київського союзів нелегально друкували прокламації проти експлуатації робітників і свавілля царського уряду й розповсюджували серед робітництва. Київський „Союз” видавав також „Рабочую газету”.

13 березня 1898 року в Мінську відбувся перший з’їзд соціал-демократів, на який з України було делеговано чотири чоловіка  П.Тучапського, К.Петрусевича, Б.Ейдельмана, Н.Вигдорчика. З’їзд проголосив створення Російської соціал-демократичної партії.