Лекція 4 Українські суспільно-політичні рухи в Російській імперії (друга половина хіх ст.)

Ключові слова: Громада, В.Антонович, „Основа”, соціал-демократичний рух, ліберальний рух, земський рух, М.Драгоманов, Валуєвський циркуляр, Емський указ, народницький рух, „хлопоманство”.

Мета і завдання лекції

 проаналізувати особливості розвитку національного руху в Російській імперії у другій половині ХІХ ст.;

 охарактеризувати основні політичні організації українців, їх соціальний склад, програмові завдання, форми діяльності.

Методичні рекомендації до вивчення матеріалу лекції

 Зверніть увагу на форми діяльності представників національного відродження у другій половині ХІХ ст., проаналізуйте, що нового з’явилося у їх діяльності, програмових документах.

 прочитайте текст лекції та законспектуйте основні положення теми.

Зміст лекції

Суспільно-політичний рух в Україні в другій половині ХІХ ст. Початок громадівського руху наприкінці 50-х – в 60-і роки ХІХ ст. Журнал „Основа”. В.Антонович. Польський повстанський рух. Валуєвський циркуляр. Народницький рух. Революційні народники в Україні. Соціал-демократичний рух. М.Драгоманов. Ліберальний рух. Відродження громадівського руху в 70-90-х рр. Стара Київська громада. „Південно-Західний відділ Російського географічного товариства”. „Київський телеграф”. Емський указ і його наслідки. Піднесення національного руху наприкінці ХІХ ст. „Братерство тарасівців”. „Молода громада”. „Молода Україна”. Перші робітничі організації в Україні.

Суспільно-політичний рух в Україні у другій половині ХІХ ст. Однією з провідних ідей суспільно-політичного руху середини ХІХ ст., у якому важливу роль відігравала українська інтелігенція, стала ідея антикріпосницької боротьби. Активна роль у ній, як і раніше, належала молоді.

1854 року студенти Київського університету організували таємне товариство „Друзі людства”. Вони мали на меті підняти селянські маси на боротьбу не тільки проти кріпацтва, а й проти царського самодержавства. Щойно розпочався рух „київської козаччини”, коли півсотні „друзів людства”, перевдягнувшись у селянський одяг, виїхали в села Київщини. Антиурядову агітацію в масах вони вели українською і польською мовами, використовуючи поезію Тараса Шевченка та Адама Міцкевича. Члени товариства також поширювали рукописні прокламації, у яких закликали до боротьби проти панів і царя, за рівність, свободу й вітчизну. Однак, коли у 1855 році „київська козаччина” була придушена царськими військами, зазнали репресій і агітатори. Товариство „Друзі людства” перестало існувати.

Наступного року близько півтора десятка студентів Харківського університету на чолі з Яковом Бецманом, Миколою Раєвським, Митрофаном Муравським та іншими організували таємне політичне товариство. Воно поставило собі за мету здійснити загальний політичний переворот у Російській імперії. У своїх прокламаціях члени товариства ганьбили царизм за поразку в Кримській війні, вимагали вирішення селянського питання.

1858 року частина учасників товариства переїхала до Києва і тут влаштувалася на навчання у Київському університеті, де продовжила займатися нелегальною революційною діяльністю. Таємне товариство стало Харківсько-Київським. Його членами випускались нелегальні рукописні журнали „Свободное слово” (Харків) і „Гласность” (Київ), поширювались революційні відозви, на громадських засадах організовувались недільні школи. Першочергового значення члени товариства надавали створенню навчальних посібників українською мовою.

Харківсько-Київське товариство було розгромлено у січні 1860 року. Більшість його членів за вироком царського суду були відправлені на заслання.

Початок громадівського руху наприкінці 50-х – в 60-і роки ХІХ ст. Журнал „Основа”. В.Антонович. Друга половина ХІХ ст. почалася з урізноманітнювання і розмежування суспільних течій і рухів в Україні, що тягло за собою і подальшу політизацію інтелігенції, розподіл її представників між різними суспільно-політичними напрямками. Відповідно змінювались і організаційні форми діяльності інтелігенції, які відтепер будуть представлені переважно двома типами: громадами і гуртками.

З пом’якшенням внутрішнього режиму була проголошена амністія членам Кирило-Мефодіївського братства, і український національний рух відразу скористався лібералізацією політичного життя. Центром політичного життя став Петербург, куди з’їхалася більшість колишніх братчиків.

Представники національного руху, до яких у більшості своїй приєднались після повернення з заслання члени Кирило-Мефодіївського товариства, у 1859 році створили в Петербурзі першу громаду – культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної самосвідомості. У Києві громада постала у 1860 році. Одним із основних напрямів діяльності Київської громади була організація недільних шкіл для дорослого населення. До складу т.зв. Київської або “Старої громади”, яку очолив В.Антонович, входили такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, О.Кистяківський, О.Кониський, І.Лучицький, М.Старицький, П.Чубинський тощо.

Поступово мережа громад і недільних шкіл покрила всі великі міста Наддніпрянської України. Громади виникли в Харкові, Полтаві, Одесі, Чернігові тощо. Своєю культурницькою діяльністю вони сприяли підготовці українського народу до сприйняття політичних гасел, які незабаром почнуть проголошувати інші представники даної соціальної верстви.

У 1861–1862 роках у Петербурзі виходив у світ літературно-науковий місячник “Основа”, який видавався Пантелеймоном Кулішем за участю Миколи Костомарова і Тараса Шевченка. Матеріали цього збірника публікувалися російською і українською мовами. Головним питанням, яке найбільше піднімалося на сторінках „Основи”, було національне питання. У полеміці з російською, польською, німецькою, єврейською реакційно-шовіністичною пресою „Основа” обстоювала програму всебічного розвитку національної культури, вимагала створення в Україні широкої мережі шкіл, запровадження в них навчання рідною мовою корінного населення, вказувала на першорядне значення систематичного видання цією мовою науково-популярної літератури для загальної освіти народних мас і формування у них національної свідомості.

Саме зі сторінок „Основи” пролунав пристрасний протест М.Костомарова проти денаціоналізації українського народу, розчинення його інтелектуальної еліти у середовищі російського етносу. На тих же сторінках „Основи” В.Антонович надрукував статтю „Моя исповедь”, у якій публічно закликав споріднену йому за походженням польську шляхту в Україні допомагати українському народу „в освіті, досягненні самосвідомості”.

Російський режим ставився спочатку толерантно до діяльності громад, уважаючи, що вона носить виключно культурно-просвітній характер. Ставлення до українського руху певним чином змінилося після польського повстання 1863 року.

Польський повстанський рух. Діячі українського національного відродження співчували польським революціонерам, які боролися проти царського самодержавства, і навіть нерідко співпрацювали з ними. Наприклад, 1862 року випускником гімназії Володимиром Синьогубом був утворений київський гурток української молоді, що займався вербуванням добровольців до участі в польському визвольному русі.

У 1861 році революціонер-демократ Андрій Потебня (брат видатного мовознавця Олександра Потебні), перебуваючи на військовій службі, створив таємний „Комітет російських офіцерів у Польщі” як підрозділ заснованої М.Чернишевським всеросійської революційної організації „Земля і воля”. Потебня вчинив замах на російського намісника в Польщі, після чого змушений був перебувати на нелегальному становищі.

Коли у 1863 році в Польщі вибухнуло повстання, Потебня негайно вирушив на місце подій. Він очолив один з повстанських загонів, але незабаром загинув у бою проти царських військ. На території Польщі біля Любліну діяв великий партизанський загін на чолі з Іваном Нечаєм, у якому понад 400 чоловік були українцями.

Повстання охопило й Правобережну Україну, але зовсім не знайшло відгуку серед українського селянства й більшої частини інтелігенції. Навпаки, повстанці часто зустрічалися з ворожим ставленням з боку місцевого населення. Тим не менш, під впливом повстання царський уряд почав трактувати український рух (“южнорусский сепаратизм”) як польську інтригу. Влада почала організовувати постійне цькування українського руху з боку офіційно преси (передусім – “Русского Вестника” М.Каткова), знищила Полтавську й Чернігівську громади, провела низку арештів у Києві та Харкові, закрила усі недільні школи.

Валуєвський циркуляр. Найбільшої шкоди українському рухові завдав рескрипт міністра внутрішніх справ Валуєва 1863 року, який проголошував, що окремого “малоросийського языка не было, нет и быть не может”. Передмовою виходу у світ його горезвісного циркуляру стала, між іншим, газетна стаття. Російський реакційний публіцист Михайло Катков у передовій газеті „Московські відомості” від 21 червня 1863 року написав, що за останні два-три роки поширилося українофільство. „Україна ніколи не мала окремої історії, ніколи не була окремою державою,  писав Катков,  український народ є... частина лише... російського народу... Малоросійської мови ніколи не було, і, не дивлячись на всі зусилля українофілів, досі не існує”. Своєю статтею М.Катков проклав шлях для циркуляра Валуєва. Місяцем пізніше 18(30) липня 1863 року вийшов Валуєвський циркуляр.

Цей указ заборонив друкування українською мовою шкільних і релігійних видань. Заборона не стосувалася художньої літератури. Така вибірковість у забороні видань лише певного напрямку була не випадковою. Метою російського уряду було не те, щоб заборонити інтелектуалам писати і видавати твори українською мовою. Його наміром було не допустити поширення цих видань серед простого люду. Валуєвський указ 1863 року був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися із заняття вузького кола інтелектуалів на масове явище. На свій спосіб російський уряд засвідчував свою політичну далекозорість: розвиток масового українського руху становив серйозну потенційну загрозу для територіальної цілісності імперії.

Поруч з адміністративними заходами були вжиті й інші. Так, 1 липня 1864 року вийшла у світ у Києві реакційна російська газета „Києвлянин”, яку її редактор, крайній монархіст Віталій Шульгін, розпочинав словами: „Цей край російський, російський, російський”. Газета пропагувала єдину-неподільну Росію і заперечувала будь-яку національну відмінність українського народу.

Почались заслання українських культурних діячів. Олександр Кониський  поет, автор вірша-молитви „Боже Великий Єдиний” за активну участь у громадській діяльності, відкриття недільних шкіл на Полтавщині та написання підручників для народної освіти був засланий до Вологди, поет Павло Чубинський  до Архангельська, історик і етнограф Петро Єфименко  у Архангельську губернію, письменник Анатоль Свидницький  до Козельця на Чернігівщині. Інші письменники, історики, науковці, громадські діячі змушені були припинити свою діяльність.

Народницький рух. Революційні народники в Україні. Організаторами та ідеологами нового етапу українського руху стали “різночинці” – студенти і професори університетів, учні середніх шкіл та їх викладачі, редактори, журналісти, письменники, актори та представники вільних професій (юристи і лікарі). “Національна зрада” старої української еліти привела до своєрідної реакції серед нового покоління українських активістів. “Народний” характер української нації, на думку нових лідерів українського руху, становив основне джерело його сили. Національні вороги були одночасно ворогами соціальними. Це пробуджувало надію на легке перетягування селянства під прапори національного руху, бо, як вважалося, національні мотиви співпадали з соціальними. Боротьба селян за землю була одночасно боротьбою за національне визволення й була спрямована проти польських і російських поміщиків та зросійщених і спольщених українських дворян.

Рух різночинної інтелігенції, що знайшов широкий відгук і в Україні, уособлювався у народниках. Народницький рух мав розповсюдження в усій Російській імперії й охопив тридцять сім її губерній. Але слід розрізняти народництво в Україні, як форму діяльності відділень російських організацій, і, суто українське народництво як таке. Як зазначає Д.Дорошенко: “На Україні народництво прибрало яскравий національний відтінок. Для українських народників простий народ був носієм не тільки високих моральний прикмет, яких, мовляв, уже давно бракує освіченим клясам, але також і одиноким представникам української національності, – в протилежність зросійщеному панству. Тому то для українських народників наближення до народу, до його мови, до його поезії було заразом і поворотом до своєї національності”. Тобто бачимо, що головною відмінною рисою української інтелігенції знов виступає національна спрямованість.

В Україні найбільш відомі такі організації народників, як гурток „чайківців” у Києві (1872  1874), „Київська Комуна” (1873 – 1874), угрупування в Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві.

Основними видами діяльності народників було видання “народних” книжок, відкриття “недільних” шкіл. На думку Д.Дорошенка, “це був початок того “ходження в народ”, яке пізніше прибрало характер соціал-революційної пропаганди. Але спочатку в діяльності цих студентів і взагалі інтелігентів, які відмовлялися від продовження своєї науки, від кар’єри, часом навіть поривали з своїми близькими, щоб віддати всі сили на служіння народові, не було ніякої революційної мети, а тільки бажання піднести культурний рівень мас”. Провінціальна адміністрація і поміщики стали з часом підозріло ставитися до таких просвітителів. “Вони засипали російську адміністрацію доносами на “хлопоманів”, – так охрестили вони людей, які захоплювались інтересами “хлопів”, обвинувачуючи їх у соціал-революційній пропаганді, й добилися, наприклад, того, що деякі українські книжки було заборонено продавати на Правобережній Україні, тимчасом як вони зовсім вільно продавалися на лівому березі, в сусідніх полтавській і чернігівській губерніях”. Хлопоманство стало справжнім рухом, що виник на Правобережжі серед студентської молоді у 50-ті роки ХІХ ст. під впливом соціал-революційних ідей, які приходили з заходу.

На Лівобережжі нехіть до поміщицького елементу серед певної частки інтелігенції була настільки сильною, що змусила декількох українських діячів зректися приналежності до цього класу. До їх числа належав один із лідерів київської громади Володимир Антонович. Навколо нього зібралася невелика група “хлопоманів” – вихідців із сполячених поміщицьких родин, які під час січневого повстання 1863 року порвало зі своїм аристократичним світом й ідентифікувало себе з простолюдом. Вони перейшли із римо-католицької віри у православну і в щоденному побуті свідомо вживали народні звичаї.

Хлопомани виступали за “емансипацію кріпацької маси”, демократизацію суспільних відносин, прагнули “загладити гріхи своїх батьків і дідів перед цим народом”. Таким чином, як зазначає Д.Дорошенко, вони повністю сходилися з лівобережними народниками, через що група хлопоманів на чолі з А.Антоновичем разом з студентами лівого берегу заснувала окрему українську громаду.

Деякі представники народницького і соціал-демократичного руху, що цікавилися більше питаннями соціально-політичного плану, об’єднувалися у т.зв. гуртки – “маленькі постійні групи, члени яких час від часу обговорювали різні філософські й ідеологічні теми. Часто гуртки збиралися навкруг журналів”. Характеризуючи їх діяльність, історик Дж.Хоскінг писав: “Ті, хто відвідували гуртки, не тільки ділилися друг з другом думками, але й особистим досвідом, вони також намагалися жити за найвищими моральними стандартами. Гурток символізував республіку в мініатюрі, де в інтересах дружби і правди ігнорувались відмінності в походженні і стані”.

Описуючи атмосферу гуртків, Д.Овсяников-Куліківський зазначав: “…всередині гуртків кипіло багате життя духу і розгорталась надзвичайна розумова діяльність; ніщо людське не було чужим мешканцям цих інтелігентських оазисів, – їх розумові і моральні інтереси були широкими і різнобічними; вони думали і відчували усю Росію; то були ті обранці, які серед загальної розумової темряви і моральної сліпоти прозріли і спрямувались до світла знання й ідеалу. Майже усі вони були захоплені ідеалісти з дуже емоційним і сентиментальним укладом психіки, з розумом чутливим і чуйним, з усією гамою вищих почуттів – естетичних, моральних, релігійних. Їм була знайома і громадянська скорбота, і світова”. Прикметна, цікава характеристика, але писана дещо рожевими фарбами. Насправді діяльність “гуртківців” та їх становище у суспільстві не були такими оптимістичними, як в Україні, так і в Росії, бо від початку містили в собі зерна суперечок, і, перш за все, це стосується народників. А як зазначав С.Л.Франк, “за своєю етнічною сутністю руський інтелігент з 70-х років залишається завзятим і запеклим народником: його Бог є народ, його єдина мета – щастя більшості, його мораль полягає в служінні цій меті, поєднаній з аскетичним самообмеженням і ненавистю або зневагою до самоцінних духовних потреб… він (народник) часто йшов в народ, щоб каятися і ніби відмолювати своєю діяльністю “гріх” своєї колишньої участи в більш культурних формах життя… Найбільш живильним коренем народництва є альтруїзм”.

Після Валуєвського рескрипту у розвитку національного відродження наступив антракт, який тривав аж до початку 70-х років XIX ст. Значна частина молодої української інтелігенції (Стефанович, Кибальчич, Кравчинський, Осинський, Желяб’єв та ін.) у цей період вступала у російські революційні організації. Її приваблювала ідеологія російського народництва, порівняно з яким український рух видавався надто мізерним, аполітичним і культурницько-обмеженим.

У 70-і роки відбулося нове пожвавлення діяльності народників у вигляді “ходіння в народ, яке торкнулося і України. В Україні почали виникати російські гуртки революційних народників (зокрема в Києві, Одесі, Чернігові), які підпорядковувались єдиному централізованому керівництву в Петербурзі.

Щоб посилити революційну активність мас, народники вели з ними бесіди про необхідність встановлення такого ладу, який би дав свободу і рівність усім трудящим. Для ведення агітації вони оселялися в селах, влаштовувалися там на роботу писарями, вчителями, фельдшерами, шевцями, ковалями. Пропаганду вели під гаслом „Земля і воля народові”. Засобом втілення у життя цієї програми революціонери вважали повсюдну організацію селянських повстань, що переростуть у революцію. Серед активних учасників революційного народницького руху були Володимир Дебогрій-Мокрієвич, Яків Степанович, Лев Дейч, Іван Бохановський. Вони закликали селян створювати „таємні дружини”, які мали у призначений час піднятися на повстання.

Великого розголосу набрала „чигиринська змова” (1877), коли російський народник Я.Стефанович під вигаданим іменем Дмитра Найди видавав себе за царського комісара й підбурював селян до повстання проти поміщиків. Народникам-організаторам „чигиринської змови” загрожувала смертна кара, але їм вдалося втекти з тюрми. Після цього революціонери перенесли центр своєї діяльності у робітничі маси. Частина революціонерів обрала шлях терору й замахів на перших персон у державі. Серед цих революціонерів були: колишній студент Одеського університету та один з керівників всеросійської організації „Народна воля” Андрій Желябов, син чернігівського священика і студент Петербурзької медико-хірургічної академії Микола Кибальчич та інші відомі політичні особи українського походження.

„Ходіння в народ” було першим (і досить невдалим) досвідом зближення інтелігенції з народними масами, проте народ не відгукнувся на революційні заклики народників і не підтримав їх гасла. Чому так сталося? Є в історіографії точка зору, що їм не вистачало знання того самого народу, благу якого вони себе присвятили. Більшу частину ХІХ ст. українська і російська інтелігенція являла собою крихітну частину суспільства, часто розділену непримиренними інтелектуальними спорами, налаштовану проти керівництва, відірвану від мас і цілком захоплену діяльністю, нікому окрім неї самої не цікавою.

І проблема полягала не лише у тому, що народ не сприйняв і не зрозумів інтелігенцію, а й у тім, що сама інтелігенція, на думку М.Бердяєва, “розчарувалася в революційності селянства”.

Соціал-демократичний рух. М.Драгоманов. Ототожнення української справи з соціальними інтересами українського селянства привело до надзвичайної популярності у середовищі національних діячів соціалістичних ідей. Офіційна російська преса звинувачувала членів Київської громади в тому, що вони носять в одній кишені писання “батька Тараса” (Шевченка), а в іншій – “Капітал” Маркса. Один із громадівців – Микола Зібер – став першим у Росії популяризатором економічної теорії марксизму. Інший член Київської громади Сергій Подолинський використав основні положення цієї теорії для аргументації своїх власних поглядів на розвиток природи, суспільства та промислового виробництва в Україні.

Найбільш послідовне вираження курсу на поєднання соціалізму з національною справою знайшло у політичній думці іншого лідера Київської громади Михайла Драгоманова. Йому належала відома формула, що “по обставинам України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем”. Погляди М.Драгоманова були далекими від ортодоксального марксизму. Він не визнавав положення про те, що економічний фактор визначає розвиток суспільства, рівно як і думка про диктатуру однієї партії чи одного класу була йому чужа. У своїй діяльності він розвивав положення європейського анархічного соціалізму, який у центр уваги ставив свободу особистості. Практичною реалізацією цього ідеалу, на думку Драгоманова, було широке впровадження федеративних та самоуправних принципів на всіх рівнях функціонування суспільства – від сільської громади аж до державного управління. Політичним ідеалом Драгоманова була така побудова суспільства, яка наближалася до державного ладу Англії і Швейцарії. Його позиція різко відрізнялася від поглядів російських народників: він відкидав їхню ідеалізацію російської общини та терористичну тактику. Революційному нігілізму народників він протиставив іншу формулу, яка стала моральним імперативом для наступних поколінь українських діячів: “Чиста справа потребує чистих рук”. Український соціалізм у драгоманівській версії став головною ідеологією українського руху у другій половині XIX – початку XX ст.

Ліберальний рух. Як ідейно-політична течія, ліберальний рух виходить на політичну арену в 7080-і роки ХІХ ст. і в Україні формується головним чином на основі земської ліберальної опозиції. В основі ліберальної альтернативи суспільного розвитку лежала ідея побудови економіки за законами вільного ринку й конкуренції. Держава мала стати правовою й оберігати демократичні права особи при мінімальному втручанні в економічну сферу. Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційних методів боротьби, ліберали в основу своєї діяльності поклали тактику пошуку компромісів з урядом.

Опорою ліберального руху були земства. Найвпливовішою була ліберальна група земців з Чернігівщини, яку очолювали І.Петрункевич, І.Шраг, О.Ліндфорс. Окремі осередки лібералізму існували також у Київському, Харківському, Полтавському, Ніжинському та інших земствах. Основними формами роботи лібералів були: створення опозиційних періодичних видань, організація банкетів, скликання з’їздів земських службовців, які приймали петиції до царя й уряду з вимогами встановлення в Російській імперії конституційного ладу.

У цілому, в Україні ліберальний рух так і не зміг перетворитися на потужну опозиційну силу, оскільки не мав широкої соціальної бази і мав надто помірковані гасла.

Відродження громадівського руху в 7090-х рр. Стара Київська громада. „Південно-Західний відділ Російського географічного товариства”. „Київський телеграф”. На середину 60-х років українські громади, що діяли в Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах Наддніпрянщини, не витримали політичних переслідувань і самоліквідувалися або ж були офіційно заборонені. Проте вже в 70-і роки відбулося відродження громадівського руху.

Так, Старій Київській громаді також вдалося активізувати свою діяльність на початку 1870-х років. 1873 року громадівці відкрили у Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який плідно працював над вивченням історії, економіки й фольклору. Під егідою товариства були підготовлені й видані “Історичні пісні українського народу” Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова (18741875), збірка казок Драгоманова, чумацьких пісень Рудченка, праця Чубинського з етнографії Правобережної України, проведено одноденний перепис населення м. Києва. Найбільшого розголосу набрав археологічний з’їзд у Києві (1874), під час якого члени Київської громади здивували учений європейський світ солідністю і розмахом своєї наукової діяльності. Послаблення цензури сприяло виходу цілої серії українських популярних книжок. Стара (Київська) громада придбала собі газету “Київський телеграф”, яка на короткий час стала органом української думки.

У 1873 році Київська громада виступила зі своєю політичною програмою, основним положенням якої була вимога федеративного ладу Росії з наданням широкої автономії для України. У своїх суспільних поглядах громада стояла на досить радикальних позиціях. Ще радикальнішою з цього погляду була Одеська громада. Як і київські, так й одеські громадяни підтримували зв’язки з російським революційним рухом. Окрім того, київськими громадівцями були налагоджені постійні й широкі контакти з Буковиною і Галичиною.

У цей час значно активізувалася наукова й громадська діяльність видатних українських учених, музикантів й письменників, особливо тих, що гуртувалися навколо Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства. Так, у ділянці мовознавства працював видатний фольклорист, літературознавець, автор значних праць з філософії мови, історичної фонетики східнослов’янських мов Олександр Потебня, активно діяв у сфері мовознавства Кость Михальчук, який поділив українські говірки на три групи: північні, південно-західні і південно-східні.

П.Чубинський здійснив у цей час етнографічні експедиції по українських землях і написав сім томів своїх „Трудів”.

Володимир Антонович розробив різні питання внутрішнього ладу на українських землях в історичному аспекті, написав праці про розвиток церков, міст, історію козаччини й народний гайдамацький рух.

Михайло Драгоманов уклав збірку народних переказів і разом з Антоновичем  збірку історичних пісень. Панас Мирний  збірку казок.

Микола Зібер, визначний економіст і соціолог, за дорученням Південно-Західного Відділу розробив програму для статистично-економічних досліджень.

Активну наукову роботу проводив у цей час Олександр Русов  статистик, етнограф, фольклорист. Композитор Микола Лисенко оприлюднив репертуар славетного кобзаря Остапа Вересая. У літературі цього часу відзначились своїми творами Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Михайло Старицький. Зароджується український театр, творцями якого стали класики української драматургії Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Іван Тобілевич.

Емський указ і його наслідки. Активізація діяльності Київської громади й бурхливе піднесення українського національного життя було сприйнято царським урядом як новий прояв українського сепаратизму. Наприкінці 1874 року з Києва у Петербург був направлений меморандум, який повідомляв, що українці хочуть “вільної України в формі республіки з гетьманом на чолі”. Його автором був Михайло Юзефович, колишній удаваний приятель Костомарова, якого пізніше здав жандармам, помічник куратора Київської шкільної округи. Почалося слідство. У серпні 1875 року за наказом Олександра II була створена спеціальна комісія для “вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю”. До складу особливої наради увійшли граф Дмитро Толстой, Тімашев, шеф жандармів Потапов і таємний радник Юзефович. Нарада на підставі доносу Юзефовича прийшла висновку, що „вся літературна діяльність так званих українофілів повинна бути віднесена до прихованого тільки благовидними формами посягательства на державну єдність і цілість Росії” і що центр цієї діяльності знаходиться у Києві. Комісія визнала за необхідне ліквідувати Київський Відділ, а його членів піддати репресіям. Комісія також дійшла висновку, що “допустити окрему літературу на простонароднім українськім наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекій будуччині, України від Росії”.

За рекомендацією комісії було закрито київську філію географічного товариства, припинено видання “Киевского телеграфа” і вжито репресій проти окремих українських діячів. Висновки наради довели до царя Олександра ІІ, який у цей час відпочивав у німецькому місті Бад-Емсі, і там був виданий указ, підписаний імператором і названий „Емським”.

Цей указ, виданий Олександром II 18 травня 1876 року, став вінцем усіх антиукраїнських акцій, оскільки не лише забороняв друкування українських книжок у Російській імперії, а й ввіз їх з-за кордону.

Указ сповіщав наступне:

„Государ Імператор у 18(30) день минулого травня найвище повеліти соізволив:

1) Не допускати ввезення в межі Імперії без особливого на те дозволу Головного Правління у справах друку будь-яких книг і брошур, видаваних за кордоном на малоруському наріччі;

2) Друкування і видавання в Імперії оригінальних творів і перекладів на тому самому наріччі заборонити за винятком лише: а) історичних документів і пам’яток та б) творів вишуканої словесності, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам’ятників безумовно зберігався правопис оригіналів; а у творах вишуканої словесності не було допущено ніяких відступів від загально прийнятого російського правопису, і щоб дозвіл на друкування творів вишуканої словесності давалося не інакше, як по розгляді рукописів у Головному Правлінні у справах друку;

3) Заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоруському наріччі, а равно і друкування на такому ж текстів до музичних нот”.

Українському рухові це завдало тяжкого удару. Були зведені нанівець можливості його легальної діяльності. Було закрито Південно-Західний Відділ Географічного Товариства, а його етнографічні збірки конфісковані. Закрито прихильну до українців газету „Київський Телеграф”. Провідні діячі Київської громади (Михайло Драгоманов, Федір Вовк, Микола Зібер, Сергій Подолинський) виїхали в еміграцію. За дорученням київських товаришів Михайло Драгоманов у 18781882 рр. видавав у Женеві журнал “Громада”. У “Передньому слові до Громади” (1878) він виклав розгорнуту політичну програму українського руху – “жити згідно до наших власних бажань на нашій власній землі”. Відповідно до цього Михайло Драгоманов висував програму федералізації Російської й Австро-Угорської імперії, що забезпечило б українським землям автономні права.

Здійснення драгоманівської програми було можливим лише за умови подальшої лібералізації російського режиму. Драгоманов намагався звернути увагу російських лібералів на важливість національного питання для внутрішньої перебудови Російської імперії. Але на початку 1880-х рр. після короткого періоду лібералізації надійшов час реакції. У березні 1881 році російські народники після цілої серії невдалих замахів вбили Олександра II. Відповіддю царського уряду було посилення репресій. У цих умовах серед більшості членів Київської громади появилася зневіра у політичні перспективи українського руху. Свою діяльність вони вирішили звузити до виключно науково-культурної роботи. Позицію громадівців цього часу найкраще відбивають слова одного з її лідерів Павла Житецького. Коли молоді українські студенти звернулися до нього із запитанням “що робити?”, то почули відповідь: “Якщо хочете працювати для українського народу, ставайте першорядними вченими й пишіть ваші праці по-українському. Тоді поневолі й чужі вивчатимуть українську мову, щоб знайомитися з вашими працями. А тепер найкорисніше для української ідеї – це український театр”.

Піднесення національного руху наприкінці ХІХ ст. 80-ті роки XIX ст. увійшли в історію національного відродження на східноукраїнських землях як “мертві роки”. Основні його здобутки обмежувалися культурною й науковою галузями. Так, 1882 року в Києві громадівці розпочали видання російськомовного журналу “Киевская старина”, в якому друкувалися українознавчі матеріали (він виходив до 1907 року). Київська громада активно збирала й опрацьовувала словники та хрестоматії.

Найяскравішою подією національного життя 1880-х років також стала діяльність українського театру. У 1881 році міністр внутрішніх справ граф Лоріс-Меліков відмінив заборону українських вистав. Дозвіл був обставлений великою кількістю обмежень. Зокрема, умовою діяльності українських театральних труп було те, що їх репертуар не включатиме твори з життя інтелігенції та перекладних п’єс. Прагнучи мати більше публіки, українські актори змушені були класти особливий наголос на танці, співи, комічно-брутальні сцени і т.п. – тобто свідомо понижувати мистецький рівень. Але з другого боку, “гопачні” елементи зробили український театр дуже модним у Росії. Українські вистави незмінно збирали багато публіки. Театральні трупи множилися, як гриби після дощу. Найбільшої слави здобув театр, створений Марком Кропивницьким. У його складі були блискучі актори Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), М.Садовський, Опанас Саксаганський.

Театр відіграв величезну роль у справі національного пробудження, особливо тих українців, які проживали поза Україною. Як влучно відзначав Леон Василевський, “українська сцена до певної міри заміняла публіцистику, брак якої так сильно відчувався серед українців”. Багато письменників і суспільних діячів молодшого покоління почала цікавитися українською справою під впливом театру. 1880-і роки стали десятиліттям появи нових талановитих сил в українській літературі – поетів Бориса Грінченка, Василя Cамійленка, Лесі Українки, письменника Михайла Коцюбинського та ін.

Особливо вагомим внеском у морально-духовний і культурний розвиток української нації став перший український переклад Біблії українською мовою. Його здійснили письменник, етнограф, першотворець української абетки й правопису Пантелеймон Куліш і вчений-богослов, фізик-електротехник, першовідкривач ікс-променів Іван Пулюй. Протягом двох десятиріч до кінця ХІХ ст. вони друкували у Львові, Коломиї, Відні уривки своїх перекладів Біблії на сторінках українських часописів та окремими брошурами. А в 19031906 рр. повний переклад Святого Письма Старого і Нового Завіту, відредагований одним із найкращих знавців української мови, письменником Іваном Нечуєм-Левицьким, було видано засобами лондонського Всесвітнього Біблійного товариства, організованого для популяризації слова Божого всіма мовами народів світу.

Український рух наприкінці 80-х років був слабким і малочисленим. Через постійні репресії та відхід значного числа національних сил у російські революційні товариства він не зміг розгорнути широкої організаційної мережі. І хоча потенційні можливості українського руху були чималими, у 80-і роки вони реалізувалися переважно лише у науково-культурній роботі. Проте вже 90-і роки відзначилися піднесенням національного руху й створенням нових нелегальних політичних організацій.

„Братерство тарасівців”. „Молода громада”. Серед українського студентства було чимало національно свідомих молодих людей, які прагнули до активізації суспільно-політичної діяльності українського руху. З їхніх лав вийшли організатори таємного громадсько-політичного товариства „Братерство тарасівців” – студенти вищих навчальних закладів Харкова Іван Липа, Микола Байздренко, Михайло Базькевич і студент Київського університету Віталій Боровик. У 1892 році ця четвірка рушила до Канева, де на могилі Т.Шевченка проголосила себе „Братерством тарасівців” – організацією боротьби за утвердження Шевченкових суспільно-політичних ідеалів і, в першу чергу, за самостійність України.

У Харкові вони зблизилися з подружжям Олександром і Софією Русовими і створили „Молоду громаду”, до якої увійшло понад 20 студентів. Вони займалися збиранням нелегальної літератури й підготовкою її до друку, виступали на таємних зібраннях з політичними доповідями, листувалися з однодумцями з Галичини, виробили статут і програму своєї організації, основним девізом якої були слова Т.Шевченка: „Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!”. Декларуючи свою відданість загальнолюдському постулату, тарасівці називали себе космофілами, але й націоналами. Вони вважали, що реальний внесок до загальнолюдського поступу може зробити лише той народ, який розвивається на власному національному ґрунті.

Пріоритетними напрямами діяльності тарасівців було впровадження української мови в суспільно-політичне життя, культуру, освіту, родинні взаємини. Їх уявлення про майбутній суспільно-політичний лад були не достатньо чіткими й зводилися до загального утопічно-соціалістичного ідеалу суспільства. Їх програма фактично уявляла собою суміш поглядів романтичного націоналізму, політичного радикалізму та ліберального культурництва.

Гуртки тарасівців діяли, окрім Харкова, у Києві, Одесі, Херсоні, Олександрії, але вже через рік після заснування їх організація була розкрита жандармами і розгромлена. Після низки арештів і обшуків до слідства було притягнуто 24 чоловіка, більшість з яких зазнала тюремного ув’язнення, судового і адміністративного заслання. В історії українського національного руху „Братерство тарасівців” стало перехідною формою від структурно мало організованого громадянства до постання національних український партій.

„Молода Україна”. У другій половині 90-х років самостійного значення в українському відродженні набув студентський рух. Після розгрому „Братерства тарасівців” його центр перемістився до Києва. У 1895 році тут виникла таємна „Українська студентська громада”, організаторами якої стали студенти В.Доманицький, Г.Лазаревський, П.Холодний, І.Руденко. Через два роки така ж організація виникла у Харкові. Нею керували Дмитро Антонович, Михайло Русов, Олександр Коваленко, Юрій Коллард, Борис Мартос, Лев Мацієвич та інші. Харківська громада налічувала близько 100 осіб. Водночас у Полтаві була утворена „Полтавська семінаристська громада”, до якої увійшли брати Міхновські, С.Андрієвський, С.Петлюра тощо.

Члени студентських громад обстоювали вільний розвиток української національної культури та економіки, а в політичних питаннях боротьби за українську справу дотримувалися різних поглядів: автономістських, федеративних, самостійницьких. Практичну роботу, спрямовану на піднесення самосвідомості, проводили як відкрито, так і нелегально. У містах влаштовували самодіяльні концертні й театральні вистави, виступали з лекціями, поширювали в масах українську публіцистичну і художню літературу, політичні прокламації.

1898 року Харківська громада організувала нелегальний вечір пам’яті Тараса Шевченка. Того ж року у Києві було скликано нелегальний всеукраїнський з’їзд студентських громад, у роботі якого взяли участь навіть студенти із Львові і Відня. Надрукована у Галичині відозва закликала українську молодь пропагувати запровадження конституційних демократичних свобод слова, друку, зборів, повсюдного вживання рідної мови, поширювати в масах друковані видання українською мовою.

1899 року у Києві відбувся другий всеукраїнський студентський з’їзд, на який прибули студенти із Санкт-Петербурга і естонського міста Юр’єва. Новоутворену всеукраїнську студентську спілку охрестили „Молодою Україною”. Щодо питань суспільно-політичного ладу України та її взаємини із сусідніми державами „Молода Україна” фактично успадкувала утопічно-соціалістичні ідеали „Братерства тарасівців”. Передбачалося практичне утвердження цих ідеалів шляхом реформування політичного та економічного життя суспільства. У 1899 році з „Молодої України” постане Революційна Українська партія, яка візьме на озброєння ту ж саму соціал-демократичну ідеологію.