Лекція 3. Політизація національного руху першої половини хіх ст.

Ключові слова: політизація, інтелігенція, еліта, масонство, декабристський рух, Кирило-Мефодіївське товариство, Чернігівський полк, польське повстання.

Мета і завдання лекції

 проаналізувати характерні риси другого, політичного етапу національного відродження;

 залучити студентів до роботи з історичними джерелами: програмовим документом КМТ  „Книгою буття українського народу”, „Руською правдою” П.Пестеля, „Конституцією” М.Муравйова.

Методичні рекомендації до вивчення матеріалу лекції

Зверніть увагу на причини, які обумовили політизацію національного руху;

 виділіть прізвища історичних осіб, які очолювали перші політичні, таємні й культурно-просвітницькі організації в Україні, запам’ятайте їх;

 опрацюйте текст основних програмових документах кирило-мефодіївців і декабристів, які містяться у хрестоматіях з історії України, виділіть провідну ідею цих документів;

 прочитайте текст лекції та законспектуйте основні положення теми.

Зміст лекції

Політизація української інтелігенції. Масонство в Україні. Вплив декабристів на розвиток національного відродження. Україна в програмних документах декабристів. Повстання Чернігівського полку. Польське повстання 1830-1831 рр. і Україна.

Утворення Кирило-Мефодіївського братерства (товариства). Програмні документи й громадсько-політична діяльність братчиків. Місце Т.Шевченка в українському національному відродженні.

Політизація української інтелігенції. Масонство в Україні. Кажучи про світогляд і методи діяльності української інтелігенції в ХІХ ст., перш за все, слід визначити форми організації її спілкування й спільної діяльності, тобто ті соціально-політичні угрупування, в яких найбільший відсоток належав інтелігенції.

Однією з таких форм об’єднання інтелігенції, яка водночас виступала як опозиція феодально-кріпосницькій системі й самодержавству стали масонські ложі. Масонство, яке прийшло з Європи, поширилося в Україні в першій чверті ХІХ ст., причому Галичина і Правобережжя масони перебували переважно під впливом польських масонів, а Лівобережжя і Слобожанщина – російських.

Перші ложі в Росії та Україні з’явилися ще в ХVIII ст., за часів Петра І, який дуже прагнув європеїзувати вітчизняне суспільство. І масонство прийшло до нього з Європи, де воно укорінилося ще раніше. У Росії першою ложею вважається ложа “Святого Андрія”, заснована у 1731 році. В Україні перша ложа була заснована в селі Вишнівці у 1742 році польським шляхтичем. Але найбільшого розмаху процес заснування і діяльності масонських лож набув у першій половині ХІХ ст.

Особливість масонства в Україні, як зазначає дослідник О.Крижановська, полягала у тому, що “якщо розвиток масонського руху в Галичині та на Правобережжі у ХVIII  на початку ХІХ ст. зазнав переважно польських впливів, то на Лівобережжі й Слобожанщині він був значною мірою зорієнтований на Росію. У цьому регіоні масонство з’явилося й активно запрацювало завдяки участі багатьох представників місцевої еліти в російських ложах, передусім тих “вільних каменярів”, що співпрацювали з російським просвітителем і масоном М.І.Новіковим. До останніх, зокрема, належав випускник Київської духовної академії Семен Гамалія”.

Процес поширення масонства відбувався досить швидко тому, що наприкінці XVIII  на початку ХІХ ст. “майстерні” уже функціонували у цілому ряді українських міст: Києві, Одесі, Дубно, Львові, Самборі тощо.

Масонські “майстерні” існували у Києві (“З’єднані слов’яни”, 1818 р.), Одесі (“Понт Євксинський”, 1817 р.), Харкові (“Вмираючий сфінкс” – 1817 р.), Полтаві (“Любов до істини”, 1818 р.) тощо. Членами лож були військові, чиновники, поміщики, діячі культури. Більша їх частина займалася переважно релігійно-етичними питаннями (самовдосконалення, допомога один одному), менша (наприклад, “Любов до істини” на чолі з Василем Лукашевичем) залучала своїх членів до громадсько-політичної опозиційної діяльності. Так, В.Лукашевич, член ложі „З’єднаних слов’ян”, який у 1821 році організував таємне Малоросійське товариство, відстоював ідею відокремлення України від Росії та її входження до складу Польщі.

У цілому ж, діячі масонських лож, опозиційно налаштовані до існуючої державної влади і суспільних порядків, переважно байдуже ставилися до національного питання і проблем української національної культури. Але, як зазначає О.Крижановська,  “те, що національні риси в українському масонському русі не стали все ж визначальними, свідчило не про копіювання українськими масонами польських зразків, а про їхню прихильність до космополітичних засад ордену. Зародившись у Західній Європі, масонство повсюди вважало своїм основним завданням створення всесвітнього, наднаціонального братства, воно нехтувало специфікою національного розвитку тих країн, де пускало своє коріння, відверто тяжіло до універсалізму. Відкидаючи національне, воно, як правило, цуралося свого національного підґрунтя чи, принаймні, намагалося його приховати. Явна перевага інтернаціонального над національним була притаманна й масонству України”.

І все ж-таки, незважаючи на ігнорування масонами національного питання, яке дратувало царський уряд, мабуть, більш за все на світі, масонські ложі непокоїли верхи своїми впливами на дворянську інтелігенцію, опозиційні настрої котрої по відношенню до самодержавно-кріпосницької системи наростали. Адже царський уряд добре розумів, чим є інтелігенція для держави і нації, і не випадково з давніх-давен перетягував українську інтелектуальну еліту на службу до себе. Царські укази 1797, 1801, 1819, 1822,1826 років містили у собі заборону на діяльність масонських лож, а у 1849 році від “чиновників, священиків, викладачів тощо було взято підписку, що вони не належать і не належатимуть до таємних організацій.

Що стосується соціального складу лож, то належність до них великого прошарку інтелектуальної еліти не викликає сумнівів, бо, проаналізувавши дане питання, дослідник А.Я.Аврех дійшов висновку, що новими масонами були “інтелігенти і члени Думи, представники земств, спеціалісти, професори університетів”.

Чим приваблювала масонська форма громадсько-політичного руху національну інтелігенцію? “Масонство імпонувало тим, що давало можливість своїм адептам відчути себе “справжніми європейцями”, культивувало в них ілюзію зверхності (моральної та інтелектуальної) над “профанами” (немасонами), а головне – сприяло адміністративному просуванню. Історик Г.Аронсон, безперечно, мав рацію, коли писав, що “королівське мистецтво” зачаровувало багатьох своєю “теорією еліти”, якій були притаманні “елементи вождизму”. Для української інтелігенції, національні почуття якої були вражені тим, що росіяни обходили її при заміщенні адміністративних посад, ця обставина мала далеко не останнє значення”.

Поступово масонство позбавилося свого містицизму і перейшло до формулювання суспільно-політичних вимог, які все ж-таки на той час могли існувати у вигляді таємних мрій. Потроху змінився і склад масонів. Якщо до заборони масонських лож у 20-х роках ХІХ ст. вони вербувалися переважно з представників старшинсько-шляхетських родин (Кочубеї, Капністи, Кулябки, Ломиковські, Лукашевичі, Мартоси та інші), то потім, у зв’язку з формуванням української інтелігенції та національної буржуазії, в них зростає відсоток вчених, лікарів, юристів, архітекторів, літераторів, техніків, промисловців, купців тощо. Це внесло зміну у характер масонської діяльності – послабило в ній містичний елемент і посилило політичний та національно-визвольний.

Важко дати однозначну оцінку впливу ідеології масонського руху на українську інтелігенцію, для якої масонство було не єдиною формою самореалізації. Але все ж слід зазначити, що масонська ідеологія і тактика помітно вплинула на діяльність інших таємних організацій, в які гуртувалися представники української інтелігенції, опозиційно налаштованої по відношенню до кріпосної системи, самодержавно-поліцейського режиму та великодержавної політиці уряду.

Україна в програмних документах декабристів. Ще однією політичною опозицією самодержавству стали таємні організації у військах, діяльність яких вилилася у так званий декабристський рух. Його предтечею стала таємна організація “Залізні персні”, утворена групою офіцерів у Кам’янець-Подільському (18151816 рр.). Її лідером став В.Раєвський. Організація стояла на антикріпосницьких, республіканських позиціях. Однак дуже швидко вона саморозпустилася перед загрозою викриття.

У 1816 році у Петербурзі виник “Союз порятунку” („Товариство істинних і вірних синів вітчизни”) – дворянська таємна політична організація, яка ставила за мету встановлення шляхом перевороту конституційної монархії та скасування кріпосного права. До складу організації входили близько 30 осіб на чолі з братами-офіцерами Сергієм і Матвієм Муравйовими-Апостолами, онуками українського гетьмана Данила Апостола, С.Трубецьким, П.Пестелем, Ф.Глінкою тощо. Відсутність єдності між членами “Союзу” призвела до розпаду організації, на уламках якої у 1818 році в Москві зросла нова організація “Союз благоденства” (1818–1821) (вона налічувала понад 200 осіб), яка, однак, також саморозпустилася у 1821 році.

Частина членів „Союзу”, зокрема, члени Тульчинської управи, на українському Поділлі утворили нову організацію – “Південне товариство” (1821). Її лідером став П.Пестель, а членами – С.Волконський, О.Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли. Невдовзі, у 1822 році, у Петербурзі виникло “Північне товариство”, яке очолив М.Муравйов, а до складу увійшли С.Трубецькой, Є.Оболенський, М.Бестужев тощо.

У зв’язку із зростанням масштабів діяльності Південне товариство до вже існуючої Тульчинської „управи” додало ще дві – у Кам’янці на Черкащині на чолі з князем Сергієм Волконським і в містечку Васильків на Київщині на чолі з підполковником Сергієм Муравйовим-Апостолом.

Програмними документами декабристів стали “Конституція” М.Муравйова (“Північне товариство”) та “Руська правда” П.Пестеля (“Південні товариство”). Їх спільними завданнями були: повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу та воєнний переворот як шлях досягнення цієї мети. Відмінності проявилися в наступному: у поміркованій “Конституції” Муравйов обґрунтував встановлення після перевороту конституційної монархії, майнового виборчого цензу, поділ Росії на 13 федеративних штатів, два з яких – Чорноморський з столицею у Києві та Український з столицею у Харкові (збігалися територіально з Гетьманщиною та Слобожанщиною). “Руська правда” Пестеля була радикальнішою – після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою, встановлювалася диктатура Тимчасового уряду, надавалося загальне виборче право для усіх чоловіків старше 20 років. Проте у розв’язанні національного питання “Руська правда” була консервативнішою й бачила майбутню Росію як єдину, унітарну, неподільну державу з правом на самовизначення лише польського народу.

Водночас з “Південним товариством” в Україні діяла ще одна таємна організація – “Товариство об’єднаних слов’ян”, створена братами Андрієм і Петром Борисовими та Юліаном Люблінським у Новограді-Волинському у 1823 р. Протягом двох років Товариство об’єднаних слов’ян прийняло у свої члени понад 50 офіцерів, здебільшого вихідців із дрібно маєткових українських дворян Полтавщини, Чернігівщини, Херсонщини, Волині. Серед них були Яків Андрієвич – непримиренний противник монархічної влади та ініціатор проведення революційної агітації серед солдатських мас, Іван Горбачовський, пов’язаний родинними узами з відомою в Україні династією Кониських, Іван Сухинов – нащадок козацько-гетьманського ватажка Клима Сухини, Яків Драгоманов – нащадок давнього козацького роду. У своїх програмних документах (“Правилах об’єднаних слов’ян” та “Клятві об’єднаних слов’ян”) члени „Товариства” проголошували завдання боротьби за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму пануючого режиму.

Вагомим є внесок у справу піднесення української національної самосвідомості одного з найбільш авторитетних керівників Північного товариства Кіндрата Рилєєва. Він не творив політичних трактатів, але писав високохудожні вірші й поеми, значне місце в яких посідала Україна та її славне козацьке минуле. У своїй історичній поемі „Войнаровський” він створив художні образи реальних історичних діячів – українського гетьмана Івана Мазепи та його племінника Андрія Войнаровського, яких зобразив патріотами й героями національно-визвольної боротьби в Україні. Таке трактування цих образів не тільки повністю розходилося з офіційною точкою зору російського царизму та його ідеологів, але й було несподіваним для багатьох сучасників поета. Цей та інші твори Рилєєва („Наливако”, „Гайдамак”, „Палей”, „Богдан Хмельницький”, „Петр Великий в Острогожске”) цілком імпонували тим, хто дбав про утвердження й поширення в масах української національної свідомості.

Повстання Чернігівського полку. Діячі таємних військових організацій не обмежувалися лише пропагандою визвольних ідеалів та розробкою конституційних документів, вони готували збройне повстання проти царського самодержавства. З 1822 по 1825 рік щорічно відбувалися їхні з’їзди у Києві. Для прикриття використовувався приїзд начебто на Контрактовий ярмарок, що відбувався у січнілютому.

1825 року „Товариство об’єднаних слов’ян” добровільно влилося у Південне товариство, реорганізувавши в його четверту управу  „Слов’янську”  свій керівний центр у Новгород-Волинському. Новостворену філію очолили брати Борисови і Горбачовський. Керівники Південного товариства налагодили контакти з діячами таємної польської патріотичної організації, яка також виступала за повалення самодержавства. І хоча керівництво Польським патріотичним товариством перебувало у Варшаві, його члени постійно вели революційну діяльність в Україні. Деякі з них припускали можливість схилити на свій бік і українських селян під гаслами боротьби за незалежну Україну. Ця ідея була схвалена на нелегальному з’їзді, який відбувся на початку 1825 року в Житомирі. Зрештою як „північні”, так і „південні” патріоти дійшли згоди, що центром державного перевороту має стати Україна. Здійснити його вирішили навесні 1826 року, коли до Києва мав приїхати цар Олександр І, щоб оглянути війська, дислоковані в Україні. Проте його раптова смерть у листопаді 1825 року змінила заздалегідь вироблені плани. Північне товариства без будь-якого узгодження своїх дій вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі, скориставшись церемонією публічного присягання військ петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Миколі І 14 грудня 1825 року.

Змовники сподівалися примусити Сенат проголосити складений ними акт про скасування царського самодержавства і передачу влади Тимчасовому правлінню. Однак того дня до будинку сенату вдалося вивести лише три тисячі солдат, очолених тридцятьма офіцерами. Переважна більшість військ гарнізону не підтримала заколотників, а повсталі не відважилися піти проти вірних цареві військ, кількість яких була значно більшою. Натомість Микола І віддав наказ застосувати гармати проти повсталих піхотинців. Повстання провалилося.

Дізнавшись про невдачу перевороту у Петербурзі, діячі Південного товариства вирішили повторити спробу антисамодержавного повстання. Ініціативу проявили керівники Васильківської „управи” підполковник Сергій Муравйов-Апостол і підпоручик Михайло Бестужев-Рюмін. 2930 грудня на їхній заклик повстали п’ять рот Чернігівського полку, розквартированого у селах та містечках на Київщині.

31 грудня повстанці зібралися на центральній площі Василькова. Полковий священик Данило Кейзер зачитав присутнім повний текст „Православного катехізису”, складеного Муравйовим-Апостолом. У своєму “Православному катехізисі” вони висунули постулати: повалення самодержавства, скасування кріпацтва, встановлення демократичних порядків. Надвечір цього числа повстанці прийшли в с. Велика Мотовилівка й залучили на свій бік розміщені тут же ще дві роти Чернігівського полку. Таким чином повстав увесь полк у складі майже 1 тис. чоловік, серед яких було 18 офіцерів. Кілька солдатів на чолі з офіцером, взявши рукописні примірники „Православного катехізису”, вирушили до Києва, щоб приєднати до повсталих і тамтешній гарнізон. Проте вони були арештовані. Не дочекавшись їх повернення і не наважившись штурмувати Київ власними силами, Чернігівський полк рушив 2 січня 1826 року у напрямку Білої Церкви. Планувалося далі йти на Волинь і залучати на свій бік військові частини, у яких служили члени „Слов’янської управи”. Однак 3 січня Чернігівський полк зіштовхнувся з передовими частинами гусарської дивізії біля села Устимівки, посланої на придушення повстання. Повстанці відразу зазнали великих втрат. Було вбито й поранено кілька десятків повстанців, контузило С.Муравйова-Апостола.

Усіх повстанців, що залишилися у живих, погнали під конвоєм до Білої Церкви, де закували у кайдани. 5 січня 1826 року розпочалися допити солдатів, а офіцерів відправили до Петербурга. Спеціальну комісію для розслідування цих подій очолив сам Микола І. За її вироком усі учасники повстання Чернігівського полку (як офіцери, так і солдати) були покарані заслання на каторгу до Сибіру або в діючу армію на Кавказ. За наказом Миколи І було страчено п’ятьох лідерів антицаристського груднево-січневого повстання 18251826 рр. у Петербурзі та в Україні. Троє із них  Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін  були членами Південного товариства, що діяло в Україні.

Польське повстання 18301831 рр. і Україна. У 1830 році українські землі знову опинилися у вирі революційних подій – у листопаді почалось національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Цей виступ був обумовлений наступом самодержавства на автономні права Королівства польського й поширенням на польську територію загальноімперських репресивно-поліцейських порядків, запровадженні цензури, боротьбі з ліберальною польською опозицією і патріотичними організаціями. Ці дії були порушенням дарованої царем Олександром І Конституції Королівства Польського (1815). Повстання розпочалося у Варшаві після нападу на палац намісника (великого князя Костянтина Павловича) членів військового товариства школи підхорунжих на чолі з П.Висоцьким. Повстанці обрали Національний уряд на чолі з А.Чорторийським і висунули план відновлення Польської держави в кордонах 1882 року. Повстанці звернулися за допомогою до українців, литовців, білорусів, однак підтримки не отримали. Поляки зробили спробу поширити повстання на Волинь, але їх підтримало лише польське населення Правобережжя, через що повстання захлинулося й було придушене.

Утворення Кирило-Мефодіївського братерства (товариства). Програмні документи й громадсько-політична діяльність братчиків. У 40-і роки ХІХ ст. розпочався політичний етап національно-культурного відродження. Початок політичного, різночинно-народницького етапу в процесі формування національної свідомості й національного відродження ХІХ ст. традиційно пов’язують із заснуванням і діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства (1846–1847). У 1846 році у Києві була заснована політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (КМТ), фундаторами якого стали вчитель з Полтави Василь Бєлозерський, професор Київського університету Микола Костомаров, службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак. У засіданнях КМТ також брали активну участь письменник і педагог Пантелеймон Куліш, етнограф-фольклорист Панас Маркович, полтавський педагог і журналіст Микола Савич, поет і художник Тарас Шевченко, педагог Іван Посяда, педагоги Олександр Тулуб і Дмитро Пильчиков та інші. Отже, до основного складу товариства входило 12 осіб.

На відміну від лож, окрім ідеалів загальнолюдських цінностей – свободи, справедливості, рівності і братерства і первісного християнства, концепція даної організації містила й національний підтекст: досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти, що був одним з головних їх завдань. Іншими завданнями Кирило-Мефодіївського товариства (КМТ) були: створення демократичної федерації християнських слов’янських республік, знищення царизму та скасування кріпосного права та станів, утвердження у суспільстві демократичних прав і свобод, поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Свої програмні завдання братчики сформулювали у “Книзі буття українського народу” або „Законі Божому” (оскільки зміст твору був перейнятий заповідями Євангелія Христового). У „Книзі...” було викладено 109 положень релігійно-повчального та історико-публіцистичного характеру.

Був також розроблений статут Кирило-Мефодіївського Товариства. У ньому було конкретизовано ідеї рівноправності, держав і громадян майбутньої слов’янської федерації й викладено статутні права й обов’язки членів товариства. За прикладом масонських організацій було встановлено таємні знаки членства у вигляді персня або іконки із зображенням святих Кирила ф Мефодія, кожний, хто хотів вступити до товариства, мав принести присягу.

Головною метою товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності на зразок Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки у федеративній спілці незалежних слов’янських держав. Кожна з держав-учасників федерації мала б становити окремий штат. київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган  собор (або сейм).

Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили, упорядковані постійними міліцейськими формуваннями. Усі громадяни мали б навчатися військової справи, щоб бути готовими у разі війни вступити у спільні ополчення. Щодо громадянських прав Всеслов’янської федерації, то передбачалося скасування смертної кари і тілесних покарань, обов’язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона будь-якої пропаганди.

Існували, однак, у поглядах братчиків і певні розбіжності, через різні пріоритети діяльності: пріоритетну роль національних інтересів обстоював П.Куліш, соціальних – Т.Шевченко, загальнолюдських і християнських – М.Костомаров.

Незважаючи на політичний характер програмних завдань братчиків, не відмовлялися вони й від традиційного просвітництва як засобу піднесення культурного рівня мас й національної свідомості українців. У галузі просвітництва кирило-мефодіївцями було вироблено два проекти: 1) реформування шкільної освіти, щоб зробити її початкову ланку максимально доступною для дітей сільських і міських „низів”; 2) налагодження книговидавничої справи з широким випуском науково-популярної літератури, корисної у практиці народного господарства.

Громадська робота кириломефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу й засобів піднесення економіки України. Вони збирали кошти для видання популярних книжок, планували видання практичного посібника для селян, займались агітаційно-пропагандистською діяльністю.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 року після доносу студента О.Петрова, члени товариства були заарештовані царськими жандармами й під конвоєм відправлені до Петербурга. Слідством над братчиками керував сам Микола І. Він же затверджував вирок кожному з них. Усі члени організації потрапили у заслання.

Розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутного удару українському національному руху, однак припинити його так і не зміг. Державотворчі традиції, започатковані першою громадсько-політичною організацією інтелігенції  Кирило-Мефодіївським товариством, були підхоплені й розвинені в майбутньому іншими борцями за українську справу. Історичне значення Кирило-Мефодіївського товариства, яке важко переоцінити, дуже чітко охарактеризував видатний історик М.Грушевський: „...Тут ми вперше бачимо спроби теоретичного формування української ідеї в політичній і суспільній сфері в дусі прогресу і свободи”.

Місце Т.Шевченка в українському національному відродженні. Тарас Григорович Шевченко послідовно обстоював н

Ілюстрація 7

Тарас Шевченко

еобхідність поширення освіти в народних масах. Своїх колег по Кирило-Мефодіївському товариству він закликав, у першу чергу, утворити в Україні мережу сільських шкіл і сам намагався писати підручники. Його поетичні твори, навіть якщо вони не були виданими, у рукописних списках поширювалися в народних масах і справляли великий вплив на формування національної свідомості і політичної активності українського народу. Колишній кріпак, він у своїх творах нещадно критикував усі породження кріпосницького ладу: безправність селян, насильства поміщиків, злиденне життя українського села. Він розвіював ілюзії кріпаків щодо „доброго царя”, доводячи, що царі, як і поміщики є гнобителями народу. Засуджував Шевченко й колонізаторську політику по відношенню до українських земель Петра І, Катерину ІІ, Миколу І. Шевченко також пропагував ідею єднання слов’янських народів, що урочисто проголошував у поемі „Гайдамаки” (1841) та поемі „Єретик” (1845). До речі, останню він присвятив Павелу Шафарику і згодом навіть передав йому власноручно переписаний текст свого твору. Так само йому вдалося передати рукопис поеми „Кавказ” Адаму Міцкевичу. Такі контакти з діячами слов’янських народів підтверджували на практиці програмні завдання Кирило-Мефодіївського товариства.

Як революціонер Т.Шевченко ненавидів царизм, як демократ засуджував російську імперську політику, як патріот прагнув до звільнення України від російського самодержавства. Як талановитий художник, він з любов’ю змальовував старовинні церкви, руїни фортець, будинки, пов’язані з життям і діяльністю видатних людей, щоб зберегти для нащадків пам’ять про культуру і побут своїх сучасників.

Вершиною поетичної творчості Шевченка щодо ідеї національно-визвольної боротьби стала поема-містерія „Великий льох” (1845). У ній автор пов’язує занепад незалежності України з трьома історичним подіями: Переяславською угодою 1654 року, Полтавською битвою 1709 року, зруйнуванням Запорозької Січі 1775 року. Порятунок України він убачав у рішучих практичних діях аж до насильницького повалення самодержавно-кріпосницького ладу, про що також йдеться у його творах „Сон”, „Кавказ”, „І мертвим, і живим...”, „Заповіт” тощо.

Він і сам багато їздив по Україні пропагував визвольно-демократичні ідеї, а за участь у діяльності КМТ був засланий у солдати із забороною писати і малювати.