106 2.4. Рівні системи саморегуляції соціального процесу

та їх історичні форми

субстанціональний (до якого належать землероби – дворяни та селяни); промисловий

(фабриканти, торговці, ремісники); загальний (чиновники).

Метою такого громадянського суспільства є лозунг “кожний для себе”, а все інше

для окремої людини ніщо. Тому таке суспільство – це опосередкована працею система

потреб, що покоїться на пануванні приватної власності та загальній формальній

рівності людей.

Розвиток громадянського суспільства передбачає наявність держави як його

основи, тому “насправді держава є перше, всередині якого трансформується сім’я у

громадянське суспільство, і сама ідея держави розпадається на ці два моменти...”

[44, 278].

У сучасних поглядах на громадянське суспільство можна виділити наступні

моменти: по-перше, воно характеризується тим, що у ньому є місце як для

консервативних, так і для радикальних сил, які виступають його необхідними

компонентами; по-друге, відносним соціальним консенсусом за системою базових

соціальних цінностей (права людини, демократія, плюралізм, правова держава,

верховенство закону, власність, соціальна захищеність тощо) та за більш конкретними

питаннями практичної політики (система колективних договорів, вирівнювання

структури прибутків тощо); по-третє, діалогом різних політичних сил, спрямованих на

підтримання, постійне відновлення, відтворення соціального консенсусу у

відповідності із соціальними умовами, які змінюються [26, 642].

Одне із завдань громадянського суспільства полягає в регулюванні

горизонтальних зв’язків, що має робитися з позиції доцільності.

Держава повинна бути обмежена правом і у цьому розумінні бути

деідеологізованою, оскільки право не буває абсолютно вільним від політичних сил, з

необхідності несе в собі елемент ідеології. Громадянське суспільство повинне бути

гарантоване правом, яке тому і виявляється ідеологізованим.

Таким чином, більшість вчених поділяють думку про те, що громадянське

суспільство і держава – це дві взаємодоповнюючі складові. Інші, навпаки, вважають

громадянське суспільство основою формування держави. На нашу думку,

громадянське суспільство є черговим результатом зміни станів соціального процесу,

тобто є новим етапом у функціонуванні і розвитку суспільства як соціальної системи.

Саме тому воно і виступає об'єктом нормативного рівня системи саморегуляції.

Остаточне формування громадянського суспільства як об'єкта нового рівня

можна віднести до ХХ ст., однак у процесі такого формування можна виділити кілька

етапів. До початку XVI ст., коли у Старому світі почали формуватися держави

сучасного типу, можна говорити про латентність громадянського суспільства.

Починаючи з XVI–XVIІ ст. виникають соціально-економічні, політичні та

ідеологічні передумови появи власне громадянського суспільства, а з кінця XVIІ і до

кінця ХІХ ст. у найбільш розвинених країнах світу воно вже сформувалося у вигляді

держав з початковим капіталізмом, заснованим на приватній власності. З кінця ХІХ ст.

починається третій етап розвитку громадянського суспільства – воно сформоване й

існує у більшості розвинутих країн світу.

107Розділ 2. Теоретичні основи саморегуляції соціального процесу

Як вже зазначалося, громадянське суспільство нерозривно пов’язане з державою,

що виступає суб'єктом нормативного рівня.

З формування нормативного рівня у суспільстві остаточно складається

нормативна піраміда. Регулятивні норми, що зародилися ще на архетипному рівні, тут

найповніше проявилися. До них приєдналися також ідеологічні норми, що потребують

від громадян підпорядкування їх практичної та духовної діяльності політичним цілям і

завданням держави.

Для другого рівня системи саморегуляції характерна регуляція відносин на

основі законів як юридичних актів, що закріплюють основні позиції нової форми

розвитку і виступають засобами регуляції цього рівня, а механізмом передачі є

законослухняність. Цей процес, що виник кілька десятків століть тому, ще й досі

розвивається швидкими темпами. В першу чергу це пов’язано з появою різних

антагоністичних груп, інтереси яких і захищає таке політичне утворення, як держава. З

розвитком класових суперечностей суспільна думка перестає бути діючим механізмом

регуляції і словесна знакова дія починає підкріплюватися силою, якщо не прямою, то

опосередкованою, коли за “спиною” слова стоять “особливі загони озброєних людей”.

Головним засобом саморегуляції стає не стільки сила слова, скільки слово сили

[див.: 86].

Нормативний рівень системи саморегуляції характеризується такими рисами: в

економічній сфері появою “господарської цілісності” та розвитком приватної

власності як основи створення інституту держави; в соціальній сфері паралельно з

розвитком приватної власності йде процес формування нових прошарків (класи,

соціальні групи, страти і т. ін.); у політичній сфері з’являється, як уже було сказано

вище, нове утворення – держава, що регулює відносини між різними соціальними

групами. Ця регуляція відбувається на основі управління як складової частини

процесу саморегуляції. Процес управління здійснюється через взаємозв’язок двох

підсистем – підсистеми, що управляє, та підсистеми, яка управляється; у духовній

сфері виникають різні напрямки культури, як матеріальної, так і духовної, нові форми

релігії, відбувається процес розшарування культури на елітарну та масову. Крім цього,

явище “свобода волі” починає ототожнюватися вже не з усією спільнотою людей, а із

свободою окремого індивіда як однієї з цінностей функціонування нормативної форми

регуляції.

Виділяючи державу як історичну форму нормативного рівня, слід зазначити, що

вона відображає насамперед політичні відносини і в своїй основі має історичні форми

архетипного рівня, що склалися у економічно-соціальних відносинах. Завдяки

розвитку такої основи на нормативному рівні системи саморегуляції при утворенні

держави виникають її різні історичні форми. Перш за все слід вирізняти історичні

форми правового типу на основі ставлення до форм правління в державі та основних

інститутів політичної влади (монархія, республіка); на основі державного устрою

(унітарні, федеративні, штати, конфедерації); на основі політичних режимів

(парламентський, авторитарний, військово-диктаторський та інші).