Сутність і суспільна зумовленість характеру

Темперамент людини є основою, динамічною стороною характеру людини, саме він визначає такі риси характеру, як: врівноваженість і неврівноваженість поведінки, домінуючий рівень активності, швидкість звикання до нових умов, комунікабельність чи замкнутість.

Проте не визначає ні спрямованості особистості, ні її інтересів чи ідеалів.

Те ж саме стосується й інтелекту, тобто індивіди з високим рівнем інтелекту можуть характеризуватися різними комбінаціями властивостей темпераменту, і навпаки, люди з однаковим типом темпераменту отримують різні показники за тестами інтелекту.

У процесі пізнання і діяльності індивіда в певних соціальних умовах життя утворюються специфічні для нього ставлення до світу, способи дії і поведінки. У своїй єдності вони й утворюють характер людини.

Індивідуальна своєрідність особистості проявляється не тільки в особливостях перебігу психічних процесів (глибока спостережливість, добра пам'ять, багата уява) і рисах темпераменту, а й у її ставленні до інших людей, праці та ін., тобто в особливостях її характеру. За всієї своєї важливості особливості темпераменту не розкривають того, чим керується людина у своїх діях і вчинках, як ставиться до своїх обов'язків, інших-людей і до себе. Але ці риси характеризують її як особистість, їх охоплює поняття «характер».

Термін «характер» грецького походження і в перекладі означає «риса», «ознака», «особливість». У наукове і побутове використання його вперше ввів давньогрецький учений, філософ і друг Арістотеля Теофраст (IV—III ст. до н. е.). До нього для позначення діяльного чи практичного аспекту особистості використовували термін «етос».

Із самого початку слово «характер» означало сукупність різних ознак (частіше морального плану), які відрізняють одну людину від іншої. Оха­рактеризувати людину означало виявити суттєві ознаки, які виокремлюють її серед інших людей. Поступово зміст його змінювався. У це поняття стали включати не всі істотні ознаки, а тільки такі, які позначають властивий певній людині спосіб поведінки і взаємодії з іншими людьми.

У значенні прикметної ознаки слово «характер» використовують і донині в технічних, природничих і гуманітарних науках. У цьому розумінні говорять «характер сплавів різних металів», «характер зварювання», «харак­тер погоди», «характер хвороби» та ін.

Коли йдеться про характер людини, то мають на увазі такі її риси, як

сумлінність чи несумлінність у роботі,

чуйне чи байдуже ставлення до людей,

привітність, скромність, егоїзм, сміливість, охайність, бережливість. Багато вчених вважає ставлення головною ознакою характеру. У ньому виражено суспільно-історичний досвід зв'язку індивіда з навколишнім світом. Разом із тим у характері конкретної людини відображаються суспільно-історичні умови, в яких вона живе, і спрямованість її виховання, оскільки і те, й інше визначають певні риси характеру особистості,

Характер (гр. character — (печать, чеканка), прикмета риса, ознака) — складне й індивідуально-своєрідне поєднання рис людини, яке формується в процесі їїрозвитку під впливом умов життя та виховання і виявляється в її поведінці.

Характер — комплекс сталих психічних властивостей людини, які виявляються в її поведінці та діяльності, у ставленні до суспільства, до праці, колективу, до самої себе.

Отже, психологи розглядають характер як сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, які складаються та виявляються у спілкуванні, діяльності та накладають відбиток на поведінку людини.

Характер не є природженим, він формується у процесі соціалізації індивіда.

У характері кожного індивіда домінують певні прагнення та інтереси, які характеризують основну життєву спрямованість людини. Проте конкретна ситуація та задачі, які вирішує людина, а також стан її організму сприяють прояву чи гальмуванню тих чи інших рис характеру.

Хоча характер формується, в основному, до настання статевої зрілості і є відносно стійким утворенням, він водночас має певну пластичність. Обставини життя, досвід індивіда, його вимоги до самого себе розвивають та видозмінюють його характер.

Характер і темперамент.

Питання про взаємодію їх ставилося багатьма психологами. Були висловлені різні погляди:

• від ототожнення темпераменту і характеру,

• до їх протиставлення,

• визначення темпераменту елементом характеру,

• розгляд темпераменту динамічною стороною (аспектом) чи навіть основою характеру особистості.

Ці дві індивідуально-психологічні особливості людини тісно пов'язані між собою.

Проти думки, що темперамент є динамічним аспектом чи навіть основою характеру, рішуче виступив В. Мерлін, який стверджував, що включати темперамент у характер не слід, тим більше ототожнювати ці дві психологічні категорії. Він зазначав, що властивості темпераменту, характеризуючи особливості динаміки окремих психічних процесів, мають відносну постійність, перебувають у строго закономірному співвідношенні як тип і одночасно зумовлені загальним типом нервової системи.

Точніше було б вести мову про взаємозв'язок між темпераментом та характером і їх взаємовплив, що може набувати різної форми. В одних випадках наявне якісне перетворення темпераменту під впливом характеру, в інших — характер може перебувати під впливом темпераменту. Спостереження над людьми показують, що такі риси, як рішучість і сміливість, скоріше можна виявити у сангвініків і холериків, ніж у флегматиків. Навпаки, обережність і витримка більше властиві флег­матику, ніж сангвініку. Але ці зв'язки не є закономірними, і на них не слід орієнтуватися в пізнанні людського характеру.

Не можна заперечувати, що темперамент впливає на деякі риси характеру, надаючи їм своєрідного вираження. Але якщо темперамент може впливати на форму вияву характеру, то характер значно більше і глибше впливає на темперамент, на підпорядкування емоційної збуд­ливості змістовому аспекту особистості, її спрямованості і волі.

Способи формування характеру залежать від особливостей темпераменту. За однакових умов у холерика легше виробити рішучість і сміливість, ніж у флегматика чи меланхоліка, а у флегматика легше виховати витримку, ніж у холерика.

Отже, темперамент не односторонньо і, тим більше, не фатально визначає шлях розвитку особливостей характеру.

Розвиток темпераменту і характеру в цьому розумінні є взаємозумовленим процесом.

Характер і середовище.

І.Павлов переконував, що поведінка людини зумовлена не тільки вродженими властивостями нервової системи, а й постійними впливами середовища на організм. Він доводив наявність своєрідного «сплаву» вроджених рис типу вищої нервової діяльності і тих змін та надбань у ній, які виникають внаслідок впливу середовища. У процесі розвитку людини в корі великих півкуль головного мозку утворюється багато складних і міцних систем тимчасових нервових зв'язків (динамічних стереотипів), які є фізіологічною основою звичних індивідуально-своєрідних форм поведінки людини. Виняткову роль при цьому відіграє друга сигнальна система, яка є найвищим регулятором людської поведінки. Тип нервової системи не визначає ні окремих рис, ні характеру загалом. На основі будь-якого типу можна сформувати всі соціально значущі властивості особистості. Але формування систем зв'язків відбувається неоднаково у представників різних типів нервової системи.

Для людини як суспільної істоти навколишнє середовище є передусім суспільним середовищем (суспільний устрій, громадські організації, виробничий колектив, сім'я). Тому її характер детермінований суспільним буттям — суспільними умовами, в яких вона живе і діє. Він не є вродженим, постійним і незмінним. Жодна дитина не буває від народження працелюбною чи лінивою, чесною чи лицемірною, дисциплінованою чи нестриманою. Ці якості не є фатально зумовленими типом нервової системи.

Характер формується протягом життя під впливом життєвих обставин. Однак людина не пасивний об'єкт їх впливу. Вона активно взаємодіє із середовищем, змінює його, переборює несприятливі умови. Не середовище саме по собі, а діяльність людини в ньому відіграє вирішальну роль у формуванні характеру. Оточення, в якому перебуває людина, умови її життя і діяльності, життєвий шлях — індивідуально-своєрідні й неповторні. Наслідком цього є нескінченна різноманітність людських характерів.

Структура характеру

Повсякденне життя засвідчує надзвичайно велику складність і багатогранність характеру. Вчені, які його досліджують, нарахували у людини більше 1500 різних рис характеру. Проте ці риси не ізольовані одна від одної, а взаємопов'язані й утворюють цілісну структуру.

Неодноразово робилися спроби виділити структуру характеру. Найбільш поширеними у вітчизняній психології є такі:

1 .Виділяють такі основні групи рис характеру:

• моральні (чутливість, тактовність тощо);

• вольові (рішучість, стійкість тощо);

• емоційні (ніжність, запальність тощо).

2.Виділяють основні ставлення людини до навколишньої дійсності:

• ставлення до себе (гордість, скромність тощо);

• ставлення до інших людей (комунікабельність, замкнутість, грубість тощо);

• ставлення до справи (відповідальність, недобросовісність, лінь тощо).

Структурність характеру виявляється у закономірній залежності між окремими його рисами. Так,

скромність і сором'язливість, як правило, поєднуються з тактовністю і поступливістю, а

зарозумілість та пихатість — із недоброзичливим, неуважним і зверхнім ставленням до людей.

Такі системи взаємопов'язаних властивостей називають симптомо-комплексами.

Виокремити структуру характеру означає виявити його основні компоненти в їх взаємовідношеннях та взаємодії.

Б.Теплов запропонував виділяти в структурі характеру чотири симптомокомплекси, які виражають ставлення особистості:

(характер виявляється в системі відношень людини з оточуючою дійсністю, до яких перш за все відносять):

ставлення до інших людей ставлення до себе ставлення до справи ставлення до власності

Структура характеру визначається не тільки взаємозв'язком окремих властивостей, а й властивостями, притаманними характеру загалом. Таких структурних властивостей характеру виділяють чотири:

Х)ступінь їх глибини. Глибшими є ті властивості, які зумовлюються найважливішими, головними ставленнями особистості і тому пов'язані з широкою системою інших властивостей. У зв'язку з відмінностями в ступені глибини властивостей характеру не можна звести характеристику людини до переліку всіх системокомплексів;

^активність. Визначається ступенем протидії зовнішнім обставинам. Одні люди при зустрічі з несприятливими обставинами посилюють свою активність, долають труднощі і досягають мети, інші пасують перед ними. Тому розрізняють людей із сильним і слабким характерами;