Лекція 5. Психологія індивідуальних відмінностей особистості (темперамент, характер, здібності)

План лекції:

1. Погляди вчених-психологів на індивідуальні особливості.

2. Проблеми психологічної типології особистості.

3. Діагностика індивідуальних особливостей.

Тема психології індивідуальних відмінностей особистості у курсі "Психології" є однією з основних.

Психічне обличчя людини є різнобічним та визначається як природженими властивостями, так і набутими у процесі навчання, виховання та самовиховання.

1. Сутність темпераменту.

Не треба бути дуже спостережливим, щоб зауважити, що люди незалежно від настрою, самопочуття

різняться за активністю в поведінці і роботі: одні - енергійні, стрімкі, швидкі, інші - навпаки - повільні, інертні.

Крім того, люди різняться і за емоційністю (у виявленні почуттів): одні - швидко радіють і швидко засмучуються, другі - більше радіють, ніж сумують, треті - дуже виразно виявляють свої почуття.

А ще є відмінність між людьми за рухами (у загальній рухливості): зокрема: їх швидкістю, різкістю.

Відрізняються швидкістю мовлення.

Саме в цих неповторних індивідуальних відмінностях (своєрідності) виявляє себе темперамент, тобто вони ним зумовлені.

Отже, поведінка людини залежить не тільки від соціально зумовленої спрямованості її особистості, а й від специфіки її природної організації, зокрема такої індивідуально-психологічної особливості, як темперамент.

Темперамент є складовою особистості, найтісніше пов'язаною з фізичною конституцією людського організму. Темперамент належить до базових психологічних характеристик особистості. Він є біологічною основою (фундаментом), на якій будується людська особистість як соціальний індивід.

Сьогодні не існує загальновизнаного визначення темпераменту. Але в найбільш узагальненому вигляді його визначають як:

Темперамент (лат. ґетрегатепШт - устрій, узгодженість - належне співвідношення частин, співрозмірність) - сукупність індивідуально-психологічних якостей, яка характеризує динамічний (аупатікоз- сильний, рухливий) та емоційний аспекти поведінки людини і виявляється в її діяльності і спілкуванні

Темперамент {від лат. Іетрегатепїит - належне співвідношення частин, співрозмірність) - характеристика індивіда з боку його динамічних особливостей, інтенсивності, швидкості, темпу та ритму психічних процесів та станів.

Темперамент - індивідуально-типологічна характеристика людини, яка виявляється в силі, напруженості, швидкості та зрівноваженості перебігу її психічних процесів.

Динаміка психічної діяльності залежить не тільки від темпераменту, а й

від мотивів, які спонукають людину до діяльності, та від її психічного стану.

Динамічні особливості - це:

індивідуальний стиль активності, ритмічність психічних процесів і діяльності, ступінь стійкості почуттів, напруженість вольового зусилля.

Так, незалежно від типу темпераменту за наявності інтересу до певної діяльності людина працює енергійніше, швидше, а за відсутності — повільніше, в'яло. У будь-якої людини горе може викликати моральне і фізичне знесилення.

Щоб відрізнити індивідуальні особливості поведінки, зумовлені темпераментом, від тих, які породжені мотивами і психічними станами, треба враховувати, що:

1)на відміну від мотивів і психічних станів ті самі властивості темпераменту виявляються в однієї людини в різних видах діяльності — грі, навчанні, праці, спорті;

2. властивості темпераменту є стійкими і постійними протягом тривалого відрізка часу або навіть усього життя;

3. різні властивості темпераменту в людини поєднуються між собою не випадково, а закономірно і утворюють стійку структуру, що характеризує його тип.

Темперамент забарвлює всі психічні прояви індивіда, впливаючи на темп рухів і мови, перебігу емоції та мислення. Однак від нього не залежать ні інтереси, ні соціальні установки, ні моральна вихованість особистості.

Він обумовлює характер перебігу психічної діяльності, а саме: швидкість виникнення і стійкість психічних процесів, їх психічний темп і ритм,

інтенсивність психічних процесів і спрямованість психічної діяльності на певні об'єкти. Він зумовлений типом нервової системи.

Історія розвитку вчення про темперамент

(системи пояснення сутності основи темпераменту)

1. Гуморальні теорії - пов'язують темперамент з властивостями організму.

Цю групу теорій темпераменту найбільш яскраво представляла класифікація темпераменту, побудована на базі вчення Гіпократа (Кант, Гален).

Існування індивідуальних відмінностей у психічній діяльності людини було помічено давно.

Традиція вивчення темпераменту сягає часів античності

Першу спробу з'ясувати їх причини зробив давньогрецький лікар Гіпократ (V— IV ст. до н. е.) (460-377 до н. е.). Ґрунтуючись на тодішній матеріалістичній філософії, що визнавала чотири основні начала (землю, воду, вогонь і повітря) і пов'язувала з ними чотири властивості (твердість, рідинний стан, тепло і холод), він за аналогією стверджував, що тіло людини теж складається з чотирьох елементів-гуморів, соків:

крові (тепла),

слизу (флегми) - лімфи (холоду), чорної жовчі (вологості) і жовтої жовчі (сухості).

Поєднанням цих соків, красисом, він пояснював усі особливості організму (тобто стан організму людини залежить від співвідношення "соків" або рідин у ньому).Оптимальне співвідношення чотирьох «соків тіла» (крові, лімфи, жовчі та «чорної жовчі») визначає здоров'я людини, тоді як порушення їх пропорційного розподілу стає причиною різних захворювань.

Учення Гіпократа розвивав давньоримський лікар та анатом Клавдій Гален (II ст. до н.е.?) (129-201 н. е.), який, виходячи з учення про «соки тіла», на основі співвідношення вказаних рідин розробив першу типологію темпераментів.

Чотири первинні рідини Гален сприймав відповідно до загальної космологічної теорії, за якою вогонь, земля, повітря і вода є спільною основою всіх речей.

З дев'яти визначних і описаних Галеном темпераментів лише чотири пройшли випробування часом, оскільки кожен із них зумовлений переважанням в організмі одного із «соків». Сюди відносяться:

сангвінік (від лат. sanguis - кров),

флегматик (від грец. phlegma - слиз),

холерик (від грец. choie - жовч),

меланхолік (від грец. mêlas choie - чорна жовч).

Арістотель вважав, що темперамент залежить від якості крові людини (густини і теплоти). Також пов'язував меланхолію з «чорною» жовчю.

Для позначення поняття «нервово-конституційний тип» він використав латинський термін «темперамент» (temper amentum), що означав узгодженість, устрій, правильне співвідношення частин. За його твердженнями, кожна людина належить до одного з тринадцяти темпераментів.

Цікаві думки щодо природи темпераменту висловлював німецький філософ Іммануїл Кант (1724—1804), стверджуючи, що

сангвінічний темперамент характеризується швидкою зміною емоцій за незначної їх глибини, (осн. прагнення - поривання до насолоди; захопленість всім, що приємно; довірливий; нахили не постійні; любить будувати проекти, про які швидко забуває),

холеричний — гарячковістю, поривчастістю дій і вчинків, (сила діяльності),

меланхолійний — глибиною і тривалістю переживань, (нахил до смутку), флегматичний — повільністю і спокійністю.

В. Вундт трактував темперамент як індивідуальну схильність до афектів.

Холериків і меланхоліків він зараховував до групи із сильними афектами, а в

сангвініків і флегматиків відзначав слабкі афекти.

Наївна гуморальна (рідинна) теорія темпераменту існувала тривалий час, хоч і не давала правильного пояснення фізіологічних основ властивостей людини.

Майже до середини XVIII ст. більшість дослідників дотримувалася класифікації Галена, вбачаючи анатомо-фізіологічну основу темпераменту в будові та функціях кровоносної системи.

Ця точка зору була підтримана в пізніші часи у працях німецького психіатра і психолога Ернеста Кречмера (1888—1964) та інших дослідників.