Тема XII. Правові ідеї в європі на початку XX століття

У цілому політико-правова доктрина Л. Й. Петражицького, осо­бливо психологічна теорія права, привернула увагу соціологів до про­блем нормативної природи і структури правосвідомості, стимулювала дослідження в галузі юридичної психології.

5. Школа "вільного права"

Наприкінці XIX - початку XX ст. виникає ряд теорій і шкіл, що виступили з критикою юридичного позитивізму, з його протиставлен­ням закону, і права, яке тлумачиться широко, - як "ідеї повинності" (неокантіанство), засіб здійснення соціальних функцій (солідаризм), почуття, емоції (психологізм) та ін. Поява різних теорій права, кожна з яких заперечувала поняття інших шкіл і теорій, було настільки бурх­ливим, що виникла криза сучасної правосвідомості.

Критика догматизму юридичних позитивістів, особливо їхніх ідей про відсутність прогалин і логічну завершеність права, вираженого в законах, дістала значне поширення в країнах Європи. Застарілість юридичного позитивізму найбільше підкреслювалася теоретиками-фахівцями з цивільного права і процесу, державного й адміністративного права, у полі зору яких була практика, процес застосування права. Пред­ставники цього напрямку закликали шукати право в житті, у суспільних відносинах, виступали проти "сліпого буквоїдства догматики". Право, за їхнім вченням, не може бути зведене до норм закону. Писане право - абстрактне, безособове, схематичне. Життя конкретне, різноманітне, мінливе. Не все те, що записано в законі, здійснюється на практиці, і, навпаки, багато чого, що склалося на практиці, має правовий характер. Представники даного напрямку закликали до розробки "нового вчен­ня про право", широкої концепції, що виводить право за межі текстів законів. Цей напрямок дістав поширення в Німеччині й Австро-Угорщині (Герман Канторович, Євген Ерліх, Ернст Фукс), а також у Франції (Фран­суа Жені). Канторович назвав його "рухом на користь вільного права", інші школою "вільного права".

Представники школи "вільного права" стверджували, що закон "ще не є діючим правом. Усе, що законодавець може створити, це лише план, лише начерк майбутнього бажаного правопорядку" (О. Бюлов). "Не все чинне право дієве і не все реальне право виражене в писаних нормах" (Г. Зінцгеймер). У законі неминучі прогалини, до того ж закон - не єдине

200 ^А- '• Кормич. ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО

5, ШКОЛА "ВІЛЬНОГО ПРАВА"

джерело права. Протиставляючи "мертвій букві закону" практику, вони закликали шукати право в житті, суспільних відносинах, у правосвідо­мості, у почутті справедливості, в емоціях, у психології суспільства. У право включалися "звичаї"", "життєві інтереси", "природа речей", "фактичні відносини".

Особливу увагу і значення правознавці школи "вільного права" на­давали діяльності суддів, їх вільному переконанню, "вільному знаход­женню права". Застосування права (винесення рішень) підкорене не тільки правилам логіки (побудова силогізму), але і почуттям, емоціям, інтуїції кваліфікованих юристів. Канторович і Ерліх поси­лалися на середньовічного юриста Бартолуса, який інтуїтивно ("за справедливістю") вирішував правові казуси, а потім давав доручення учням підібрати для цих рішень обґрунтування з джерел римського права. На прикладах різних (обмежувальних, поширювальних, букваль­них) тлумачень і аналогій Канторович прагнув довести, що джерелом правових конструкцій є "не закон і не логіка, а вільне право і воля. Або воля домогтися бажаних результатів, або воля уникнути результатів небажаних".

Усе це, однак, не означало заперечення законності і закону. Головним визнавалося рішення "за законом", а за наявності прогалин у законі -"крім закону". Рішення "проти закону" допускалися як виняток, причому більшість теоретиків узагалі відкидала можливість таких рішень.

Школа "вільного права" не створила єдиної концепції права ("стільки ж теорій, скільки теоретиків"), але підготувала становлення психологічної, соціологічної й інших теорій права.

Одним із найвидоміших представників школи "вільного права" був австрійський професор Євген Ерліх (1862-1922). Закінчив у 1886 р. університет у Відні, займався адвокатською практикою і водночас за сумісництвом вивчав проблеми загальної теорії права, римського права. В 1893 р. в Берліні виходить його книга "Мовчазне волевиявлення", за яку він отримав звання приват-доцента. А в 1900 p., після виходу в світ монографії "Примусове і непримусове право в Цивільному кодексі Германської імперії"", Ерліх отримує звання ординарного професора. До початку Першої світової війни він працює в Черновецькому університеті, займає посаду декана юридичного факультету, а з 1906 р. - ректор цього університету.

У листопаді 1918 р. Північну Буковину захопила боярська Румунія. Ерліха звільняють з посади ректора і лише згодом румунський уряд

ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО. А. І. Кормич 201