Тема XI. Правові теорії в західній європі у другій половині XIX століття

Французькі юристи-позитивісти вважали, що приватне і публічне право входять у позитивне законодавство і лише завдяки цьому здобува­ють якість права. Природне право, що знаходиться за межами чинного законодавства (право народів), французький юрист Кабанту в 1867 р. пропонував назвати соціальною філософією.

Підтримуючи англійську аналітичну школу Джона Остіна, кон­тинентальний позитивізм вбачав джерело права в суверенній владі, у державній свободі. Звідси - висновок про верховенство закону, про підпорядкування суддів закону. Юридичний позитивізм довів до досконалості розробку прийомів тлумачення правових норм, особливо - логічних, граматичних, систематичних.

Догма права, обґрунтована юридичним позитивізмом, має першо­рядне значення для правозастосовчої діяльності, особливо в періоди стабільного розвитку громадського суспільства.

Розвиток товарно-грошових відносин породжує різке зростання кількості договорів. Відповідно, виникають суперечки, зіткнення. Вони вимагають судового розгляду і вирішення. Роль права як цілком визна­ченого, встановленого державою правила, зверненого в майбутнє, за таких умов різко зростає.

Водночас, існування кодифікованого чи іншим способом системати­зованого права, що відповідає потребам громадянського суспільства, по­родило необхідність у звільненні юридичного мислення і юриспруденції від ідеології, етики, філософії, політики, політекономії, що вносять у практику реалізації права "метаюридичні" начала, які належать до сфе­ри інших наук. Формально-догматичний метод, ретельно розроблений юридичним позитивізмом, лежить в основі законності правозастосовчої практики.

І все ж юридичний позитивізм не створив справжньої теорії права. Відмова від "оціночних суджень" і від філософських підходів до права виводила за межі правознавства не тільки всю критику права, а й про­гностичний підхід до самого права, тобто проблему його удоскона­лювання і розвитку. Юридичний позитивізм не міг дати відповіді і на найважливіше за питання: як забезпечити законність (правомірність) правотворчої діяльності держави, якщо саме вона є силою, що творить право?

Уся теорія юридичного позитивізму базувалася на припущенні, що держава є правовою. Однак це припущення неодноразово спростову­валося практикою. А до обгрунтування правової держави могло вести лише вивчення "метаюридичних" засад.

■J68 А. І. Кормич. ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО

1. ЮРИДИЧНИЙ ПОЗИТИВІЗМ КАРЛА БЕРГБОМА Й АДЕМАРА ЕСМЕНА

Якою б великою не була заслуга юридичного позитивізму в обгрунтуванні законності і правопорядку, проблема прав людини була ним відкинута разом із теорією природного права. А сама людина в праві і правопорядку визнавалася лише "фізичною особою", наділеною "суб'єктивними правами", виведеними з текстів законів, а не з природи самої людини.

На засадах юридичного позитивізму будувалися також концеп­ції багатьох ліберальних державознавців. Вони аналізували і ко­ментували інститути публічного права на основі формально-догматичної методології. Виразником такого напрямку був французький державознавець Лдемар Есмен (1848-1913). Він пред­ставляв юридичну школу державознавства. Суть цієї школи зводилася до: виведення держави з конституції формально-правовими способами; ототожнення держави з правопорядком, із системою державно-правових норм, принципового відриву державознавства від соціології. У 1895 р. Есмен написав книгу "Загальні підстави конституційного права", де стверджував, що конституційне право і соціологія мають різні галузі знання. У кожної з них є свій предмет і свої методи дослідження.

Есмен дає абстрактне визначення держави, характеризуючи її як юридичне уособлення нації. Держава є суб'єктом і втіленням суспіль­ної влади. Есмен стверджував, що сучасна представницька держа­ва, де проголошена рівність усіх перед законом, служить не якому-небудь одному класу чи стану, а всьому суспільству. Національний суверенітет - це, у правовому розумінні, заперечення будь-якої класової системи. Національний суверенітет краще своє вираження знаходить у представницькому і парламентському правлінні. Таке правління може здійснюватися як при республіці, так і при конституційній монархії.

Есмен виступав за двопалатну систему, стверджуючи, що формування верхньої палати на основі менш демократичної виборчої системи, ніж для нижньої, дасть можливість розумно поєднати дух прогресу і дух традиції та консерватизму. Він обгрунтував верховенство парламенту як законодавчої влади. Водночас висловився проти його повновладдя. Деспотизм законодавчих зборів не менш жахливий і не менш небез­печний, ніж деспотизм монархів і диктаторів.

Есмен у своїх політико-правових теоріях торкався проблеми поділу влади. Звернув увагу на відповідальність виконавчої влади перед парла­ментом. Кращою умовою роботи чи функціонування парламентського правління Есмен вважав утворення двох великих партій: Консервативної

ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО. А. І. Кормич 1 gg