Принцип об’єктивності

Принцип об’єктивності виражає відносини між об’єктом і суб’єктом управління як процес пізнання та самопізнання суб’єктом реального об’єкта, тобто процес пізнання законів його функціонування і розвитку, вибір засобів, методів, прийомів і процедур управлінської діяльності з метою збереження стабільності, життєвості та усталеного розвитку об’єкта, вибір такої моделі його розвитку, який би максимально відповідав його природі та тенденціям.

Принцип об’єктивності пов’язаний з пошуками істини як процесу встановлення абсолютного (що виражає усталене, стабільне) і відносного (що виражає зміни). В процесах соціального пізнання відношення абсолютного і відносного настільки діалектично пов’язані, що часто в управлінській діяльності замість виважених управлінських рішень спостерігається догматизм, що перебільшує значення усталеності, або релятивізм, що, навпаки, перебільшує необхідність змін.

Пошуки істини в управлінні залежать і від особливостей самого процесу соціального пізнання, що здійснюється в системі суб’єкт-об’єктних відносин. Так, при дослідженні соціальних процесів недопустимо як зводити їх лише до природних або соціальних, так і протиставляти. У світі людей тісно переплітаються матеріальне та ідеальне, об’єктивне й суб’єктивне, свідоме й стихійне.

Соціальне пізнання передбачає об’єктом своїх досліджень різноманітність людської діяльності у всіх її проявах, виявлення основних законів її функціонування, пізнання світоглядних установок людей, їх норм, цілей, поглядів розуміння справедливого - несправедливого, добра і зла. Враховуючи, що погляди та вчинки людей в значній мірі спрямовуються певною світоглядною моделлю, в якій узагальнюється досвід і переконання людини і з якою людина постійно звіряє свої вчинки та за допомогою якої орієнтується в реальному світі, об’єктом дослідження стає також картина світу, що формується у відповідному соціумі. Така картина світу, маючи як індивідуальний, так і загальний характер, може об’єднувати людей у співтовариство, спрямовувати його життєдіяльність, якщо між її компонентами існує взаємне прагнення до узгодження і підтримки. Але можливий і зворотний ефект, коли ціле стає більш фрагментарним, податливим до зовнішнього тиску, коли його частини хаотичні, нестабільні, слабо структуровані. Створюється ситуація руйнації світогляду людей, зміни поглядів.

Особливістю соціального пізнання є той факт, що певна ірраціональність людської свідомості теж вносить сум’яття у погляди людини, руйнує систему її цінностей. Якщо з досліджень соціальних процесів робляться помилкові висновки або порушується принцип об’єктивності, розум людини, за словами Ф.Бекона, заполоняють ідоли й омана, що стоять на шляху до істини. Для людей, які отримують владу або тягнуться до неї, ця дихотомія може перетворюватися на таке почуття влади, яке стає метою, самоціллю, вищою пристрастю людини. Відчуваючи себе «надлюдиною», такі особи вважають себе месіями, що можуть перевернути світ, «ощасливити» всіх. Вирішення цієї проблеми вбачається в використанні в управлінні відповідних наукових методів, адже саме уміння їх застосовувати забезпечує адекватне осягнення і пізнання складних соціальних процесів.

До основних методів соціального пізнання, які доцільно використовувати в сучасному управлінні, відносяться моделювання, експеримент, соціологічні та психологічні тести, опитування, економіко-математичні дослідження, соціальні прогнози тощо.

Особливістю методів соціального пізнання в управлінні є їх квантифікаційний характер, який виявляє і вимірює ознаки, властивості, відносини соціальних об’єктів у якісній формі. При цьому вибираються такі параметри, як диференційована участь учасників соціальних дій, альтернативні способи їх поведінки, емоційне і раціональне значення, яке вкладають учасники в свою поведінку, закономірності їх дій, які можуть не усвідомлюватися учасниками, але виявляти основний стандарт поведінки. З іншого боку, завдяки цим методам можна виявити те одиничне, особливе і загальне, що має значення в розробці управлінських методів і технологій..