6. Права і свободи громадян, їх походження і сутність.

Права і свободи людини – це її соціальні можливості, які визначаються економічними й культурними умовами життя суспільства і законодавче закріплюються державою. В них виражена та міра свободи, яка об'єктивно можлива для індивіда на конкретному етапі розвитку суспільства.

Права індивіда невіддільні від соціальної діяльності людей. Вони є нормативною основою взаємовідносин людей, упорядкування їхніх зв'язків, координації їхніх вчинків, а також діяльності, спрямованої на розв'язання суперечностей і конфліктів. Права визначають умови і способи життєдіяльності людей, об'єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства, держави. Такі права, як право на життя, недоторканість особи, свобода совісті, думок, переконань, автономія особистого життя, право на участь у політичних процесах та інші, є необхідною умовою життя людини в цивілізованому суспільстві. Ось чому вони повинні бути безумовно визнані і гарантовані державою.

Вчені вирізняють чотири підходи до проблеми правового статусу людини і громадянина. Колективний підхід надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об'єднанням). При такому підході головними є соціально-економічні права. При цьому розрізняються права громадян (людини) та права трудящих. Другий підхід до прав людини закріплений у класичному мусульманському праві, де статус особи визначається шаріатом. Людина тут не має права розпоряджатися собою на власний розсуд, її дії мають підпорядковуватися волі Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки особистості перед Аллахом, перед громадою правовірних мусульман. Звичаєве право деяких країн тропічної Африки розглядає людину як невід'ємну клітину племені.

Ліберальна концепція виходить із того, що кожна людина від моменту народження наділена природою невід'ємними правами, обмеження яких можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод інших громадян, запобіганням насильству тощо. Ця концепція сформувалася у процесі підготовки і здійснення буржуазних революцій XVII – XVIII ст. і стала справжнім відкриттям у галузі прав і свобод людини, визначивши нові орієнтири у взаємовідносинах держави і людини – свободу, юридичну рівність, верховенство закону, універсальні права людини.

В юридичній науці існують два головні напрями визначення суті прав і свобод людини: природно-правовий та позитивістський.

Природно-правовий напрям розглядає людину як таку, що має невід'ємні природні права, даровані їй від народження. Вони не залежать від волі держави. Основою цього напряму стала природно-правова концепція, яка вважає головним принцип свободи, невід'ємності, невідчужуваності прав людини. Держава покликана визнавати ці права, рахуватися з ними, охороняти їх від будь-яких посягань.

Позитивістський напрям підходить до прав людини як до вартості, що встановлюється державою як верховною силою, наділеною правом розпоряджатися долями індивідуумів на власний розсуд. Ідея природних прав людини покликана поставити заслін всевладдю держави, що перешкоджає роз­виткові свободи, індивідуалізму й автономії особи.

Природно-правове вчення спирається на моральні принципи і категорії свободи, справедливості, людської гідності. Природно-правова доктрина слугувала ідеологічним обґрунтуванням буржуазних революцій. Вона визначала взаємовідносини особи та держави, обґрунтовувала пріоритет прав людини стосовно державної влади. Тому саме ця ідея лежить в основі правової держави.

У широкому розумінні свобода означає природний стан народу й окремої людини, який характеризується можливістю чинити власний розсуд. У вузькому розумінні свобода розцінюється як суб'єктивна можливість людини і громадянина здійснювати або не здійснювати конкретні дії, засновані на конституційних правах і свободах. Конституційно-правові теорії свободи почали розвиватися від XVII-XVIII ст. Сучасне вчення про свободу ґрунтується на таких основних положеннях:

- усі люди вільні від народження і ніхто не має права відчужувати їхні при­родні права. Забезпечення й охорона цих прав - головне призначення держави. Основою свободи є рівність можливостей для всіх;

- свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншим і за­гальному благу. Отже, свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежена правами і свободами інших людей, принципами моралі, інте­ресами загального добробуту;

- межі свободи може визначати тільки закон, який є мірою свободи. Все, що не заборонене, те дозволене. Частина дозволеного визначається через права людини. Закріплення прав потрібне для того, щоб допомогти людині усвідомити свої можливості, але жоден набір прав не вичерпує змісту свободи. Обмеження прав можливе тільки на підставі закону, що сприяє загальному добробуту в демократичному суспільстві.

Цій доктрині протистояв і значною мірою протистоїть до цього часу позитивістський підхід до природи прав людини і її взаємовідносин з державою, згідно з яким права людини, їх обсяг і зміст визначає держава, котра «дарує» їх людині, здійснює щодо неї патерналістські функції.

Різні погляди на взаємодію права та держави вийшли за межі наукових дискусій і знайшли втілення в конституціях держав. Так, у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії втілена природно-правова (надпозитивна), а в конституціях Німеччини, Австрії – позитивістська концепція прав людини. Але і ті, й інші держави зорієнтовані на охорону прав людини. Чинна Конституція України спирається на природно-правову концепцію прав людини.

Втім, природно-правовий та позитивістський підходи до природи прав людини не можна абсолютизувати. Обмеження влади держави правами людини не повинно применшувати її ролі, вагомої не тільки в охороні прав і свобод, а й у наданні їм законодавчої обов'язкової форми. Права людини на життя, гідність, недоторканість особи, житла належать їй від народження, але «захищеності» їм надає юридична форма. Ось чому ці права не можна протиставляти державі, котра може брати на себе функцію не тільки їх захисту і забезпечення, а й законодавчого формулювання. Саме тому потрібен пошук синтетичних підходів. Практичним здійсненням цього завдання є прийняття конкретних конституційних положень. Практика держав, які визнають природно-правову доктрину походження прав людини, не запере­чує їх позитивного оформлення. І природно-правова доктрина і позитивіс­тський підхід не виступають як антиподи.