5.Передумови демократії.

Як правило, передумови демократії поділяються на об'єктивні внутрішні, що характеризують ситуацію (економічну, культурну, соціопсихологічну), яка складається в тій чи іншій країні у процесі історичного розвитку та спонукає її стати на шлях демократії і більш чи менш успішно рухатися по ньо­му. До об'єктивних внутрішніх передумов демократичного розвитку нале­жать: економічні (економічне зростання і достатньо високий рівень добро­буту, приватна власність, ринкові відносини (наявність агентів ринку та їх правова захищеність), соціальні (наявність доволі чисельного середнього класу, розвиток громадянського суспільства, «соціальний капітал»), куль­турно-психологічні (певний рівень масової освіченості, громадянська політико-правова культура, достатньо високий рівень моралі, демократична соціокультурна традиція).

Називають й інші чинники, такі як високий рівень індустріалізації та урбанізації, раціоналізація й індивідуалізація масової свідомості тощо. Як передумови демократії всі вони не діють автоматично, а їх комбінація неодна­кова в різних країнах. Деякі з цих чинників з'являються паралельно зі ста­новленням демократичних інститутів, інші просто бажані, вони пришвидшують та полегшують становлення демократії. Розвинена, стійка демократія у будь-якій країні неможлива за їх відсутності. Принаймні так стверджують представники структурного підходу до розуміння цієї проблеми – С. Ліпсет, Г. Алмонд, С. Верба, Д. Ростоу та ін..

Економічні передумови демократії. У заможному й процвітаючому суспільстві громадянин свідомо, із почуттям власної гідності й поваги до інших людей може брати участь у суспільному житті, отримуючи задоволення від вико­наного обов'язку, від впливу на перебіг суспільно значимих подій. В кризово-фрагментованому суспільстві людину поглинають клопоти фізичного виживання й вона уникає участі у розв'язанні суспільних проблем. Важко сказати, яким саме у кількісному вимірі має бути достатній для демократії добробут. Очевидною є залежність між рівнем економічного розвитку і де­мократією. Ефективними, стійкими є економічні системи, що освоюють нові техно­логії і забезпечують постійне зростання виробництва й добробуту населен­ня, засновані головним чином на приватній власності та ринкових методах господарювання.

Головна соціокультурна передумова демократії – наявність громадянського суспільства. Під поняттям «грома­дянське суспільство» зазвичай розуміють автономну (стосовно держави), самоорганізовану й саморегульовану сферу публічного життя, в якій грома­дяни створюють асоціації, спілки та інші об'єднання задля задоволення власних потреб і захисту своїх інтересів. Важливим наслідком розвиненос­ті такої сфери є формування соціального капіталу та громадянської політич­ної культури, які підвищують інтенсивність і поліпшують якість громадян­ської участі та запобігають зловживанню владою. Там, де існує розвинене громадянське суспільство, люди позитивно сприймають правові норми і добровільно їм під­коряються; вони мають розвинене почуття обов'язку та відповідальності пе­ред іншими людьми і суспільством у цілому і створюють сприятливе соціальне середовище для функціонування демократичних політичних та право­вих інститутів.

При значних розходженнях у тлумаченні суті громадянського суспільства різними дослідниками усі вони сходяться в тому, що громадянське суспіль­ство можуть творити лише вільні і рівні індивіди, права яких захищені кон­ституцією і законами, а також створені ними добровільні асоціації, зорієн­товані на громадські справи, разом з вільною пресою, що обслуговує їхні ін­тереси і є для них засобом комунікації й самовираження. Саме вони творять структуру громадянського суспільства, незалежність якого від держави від­носна, як відносним є поділ суспільства на окремі сфери. Держава створює правове поле, в якому взаємодіють суб'єкти громадянського суспільства (окремі особи та їх об'єднання). А громадянське суспільство своїм тиском знизу, своєю активністю та ініціативністю змушує державу діяти в його ін­тересах, водночас звільняючи владні структури від невластивих їм і небез­печних для демократії функцій регулювання повсякденного життя людей.

А. де Токвіль довів, що громадські асоціації, зайняті розв'язанням повсякденних «малих» проблем, формують місцеві й осо­бисті свободи, створюють необхідне для демократії активне соціальне по­ле, поширюють дух солідаризму, терпимості та кооперації, а також ство­рюють ситуацію наявності «пильного громадського ока», що повсякчас стежить за владою. Ці ідеї А. де Токвіля сучасні дослідники застосували до аналізу утверджен­ня і стабільного функціонування демократії за різних соціальних умов, сформулювавши концепції політичної громадянської культури та соціального капіталу. Розвитком токвілівських ідей про вплив асоціативного життя на звичаї, мораль і політичне життя суспільства та концепції громадянської культури стала праця Р. Патнема «Творення демократії. Традиції громадської актив­ності в сучасній Італії» (1994), у якій автор показав залежність ефективності демократичних інститутів у регіонах Італії від наявності (на Півночі) або від­сутності (на Півдні) цивільних громад, здатних продукувати соціальний ка­пітал. З часу виходу цієї книжки концепція соціального капіталу набула ве­ликої популярності.

До компонентів соціального капіталу належать: мережа горизонтальних зв'язків між індивідами, норми взаємності та довіра, навич­ки колективних дій, почуття причетності до суспільних справ, обов'язку та відповідальності перед іншими людьми або, інакше кажучи, громадян­ськість. Важливим складником соціального капіталу (і рисою, що засвідчує панування громадянської культури) є довіра, зокрема генералізована, тобто така, що поширюється на людей, котрі не знають один одного, і стосується усіх співгромадян та суспільних інститутів. Довіра підвищує здатність членів суспільства до плідного спілкування і взаємодії. Справляючи внутрішній та зовнішній вплив, соціальний капітал, з одно­го боку, формує особистість як члена громади, а з іншого – надає громадян­ських рис спілкуванню та взаємодії людей у межах політичної спільноти.

Засновники концепції політичної культури як чинника демократії Г. Алмонд і С. Верба визначають її як сукупність психологічних орієнтацій людей щодо політичних об'єктів. У праці «Громадянська культура» (1963) автори запропонували типологію політичних культур та дійшли висновку, що най­сприятливішою для демократії є громадянська, або цивільна, політична культура. Її домінування робить людей компетентними, впевненими у власних силах, наділеними почуттям своєї громадянської значущості, спро­можності впливати на політику держави. Громадянська культура є культу­рою участі і підтримки з критично позитивним ставленням громадян до по­літичної системи, розумінням, що ідеальної влади не буває, але погана вла­да – це, як правило, наслідок поганої здатності громадян поставити її в на­лежні рамки і здійснювати контроль над нею. Така культура цінує помірко­ваність, толерантність, взаємну довіру та вміння співпрацювати. Тому вона є надійною підставою стійкості демократичного ладу.

Мораль і правосвідомість як чинники демократії. Виключно важливе значення має наявність відносно усталених норм моралі й законності, які стають на заваді брутальному насильству, та шанобливе ставлення до них громадян. Якщо люди звикли зневажати закон, якщо вони не довіряють йому, то демократія перетворюється на формальність. Так само важливим є моральний статус людини – повага до неї сприяє демократії, а зневага – заперечує її.

Національний характер і національний менталітет. На утвердження де­мократії впливають і такі чинники культурно-психологічного плану, як національний характер і національний менталітет. Ці поняття мають безліч тлумачень і їх можна визначити як стійкі структури свідомості, що впливають на поведінку людей і визначають вибір того чи іншого вчинку. Мова мо­же вестися, наприклад, про схильність діяти імпульсивно і радикально або повільно й поверхово, про звичку звертатися при розв'язанні проблем до на­сильства або, навпаки, досягати компромісів.

Національний характер та менталітет формуються під впливом політичних відносин минулого. Так, перебування нації в колоніальному становищі негативно позначається на її менталітеті. Негативні риси характеру формуються і в умовах тоталітарного режиму. Потрібен тривалий досвід діяльності в умовах свободи й панування права, щоб у національному характері з'явилися такі риси політичної куль­тури, як терпимість, готовність до співпраці з тими, хто думає інакше, пова­га до прав меншості тощо.

Об'єктивні зовнішні причини вказують на вплив геополітичного становища і міжнародних відносин на вибір державою напряму розвитку та на її спроможність перейти до демократії, на значення процесів. Глобалізація, що впливає на внутрішню та зовнішню політику держави, створює певне середовище, в якому здійснюється демократизація.

Суб'єктивні причини, пов'язані зі свідомими діями людей (насамперед інтелектуальної та політич­ної еліти), які демонструють певний ступінь розуміння проблем, що поста­ли перед країною, й можливостей їх розв'язання за допомогою демократич­них механізмів, виявляють політичну волю й уміння керувати процесом пе­реходу до демократії. На суб'єктивних чинниках утвердження демократії наголошують зде­більшого представники так званого процедурного підходу. Це в основному дослідники-транзитологи, які спеціалізуються на процесах переходу від недемократичних режимів до демократії в сучасну епоху (Ґ. О'Доннелл, Ф. Шміттер, X. Лінц, А. Пршеворскі та ін.). Предмет їхнього дослід­ження – вибір демократичних інститутів та процес їх «вживляння» у най­різноманітніші умови конкретних країн – спонукає цих дослідників ак­центувати увагу насамперед на тому, як поводиться, що робить та наскіль­ки підготовлена до цієї роботи політична еліта різних країн. Транзитологи підкреслюють важливість правильного вибору стратегії й тактики демок­ратичних змін, послідовності та обґрунтованості рішень і дій людей, що ініціюють демократизацію, свідомий вибір ними тих чи інших моделей по­літичної поведінки, процедурних норм та організаційних форм нових по­літичних інститутів.