4. Проблема сумісності націоналізму і демократії.

У будь-якому випадку націоналізм висловлює і підносить інтереси окремої – етнічної, політичної чи повномасштабної нації всупереч інтересам інших спільнот, він так чи інакше відокремлює «своїх» від «інших». Якщо прихильність до своєї нації супроводжується зневагою і нетерпимістю до інших, то маємо справу з екстремальною формою націоналізму – шовінізмом. Цю форму націоналізму сучасний польський дослідник Є. Шацький абсолютно справедливо оцінив як «ідеологію від природи крайню та паскудну», її типовим прикладом є націонал-соціалістична ідеологія часів гітлерівської Німеччини, коли «істинні арійці» як «вищі істоти» протиставлялись напів­людям – слов'янам чи євреям. Окремі вияви шовінізму зустрічаються й у цілком демократичних країнах. Наприклад у США він висловлюється через ідеал «стовідсоткового американця».

Далі звернімося до специфіки тієї форми українського націоналізму, яка розроблялась і була реалізована в ідеологічній і політичній активності Організації Українських Націоналістів (ОУН). Фахівці класифікують цю форму як український різновид відомого у світі «інтегрального націоналізму». Український інтегральний націоналізм або, як його ще інколи називають, «ор­ганізований націоналізм» виник як природна реакція на поразку змагань за українську державність 1917-1920 pp. На думку сучасного американського дослідника О. Мотиля, український націоналізм того періоду був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить її відтворювати. Розчарована у соціалістичних та демократичних ідеях, що не привели до успіху, молода генерація українців відкинула їх. Натомість вона закликала до створення нового типу українця, беззастережно відданого на­ції та справі національного самовизначення, готового скоріше до силових дій та героїчних жертв, ніж до поміркованих політичних переговорів і ком­промісів.

Предтечею українського інтегрального націоналізму був Д. Донцов (1883-1973) – виходець зі Східної України, соціаліст замолоду. «Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, – означив я як першу підставу націоналізму... Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне жит­тя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу. Першу з цих підстав протиставляю тому духовному «кастратству», яке виключало волюнтаристичний чинник з міжнародного життя, вірячи сліпо в творчу силу інтелекту. Другу – протиставляю засадничому паци­фізмові нашого провансальства, яке вірило у вічний мир ліги націй...». Висловлене у такий спосіб ірраціоналістичне та радикально-войовниче кредо українського націоналізму 20-их років цілком відповідало глобаль­ній тенденції до радикалізації націоналістичних рухів після Першої світо­вої війни.

Значною мірою слушним є визнання українського інтегрального націона­лізму явищем тоталітарного ухилу. Праці його ідеологів і політична програ­ма ОУН з початку створення цієї організації у 1929 р. ставили за мету побу­дову тоталітарного монопартійного суспільства, найвищою цінністю якого є ціле – нація.

Після проголошення незалежності України діяльність на її території різноманітних угруповань та партій, що тою чи іншою мірою ґрунтуються на ідеології націоналізму, була поновлена, їх спектр сьогодні досить широ­кий – від радикального об'єднання УНА-УНСО до парламентських – Народного Руху України, Українського Народного Руху і т. п.

За умов конституційного проголошення України демократичною державою націоналізм зможе бути конструктивною силою лише тоді, коли пов­ністю відкине тоталітарні інтенції минулого. Натомість, слід спробувати до­сягнути синтезу своїх особливо-українських цілей і засобів з фундаменталь­ними цінностями і принципами демократії. Та чи можливо це в принципі? Чи не суперечить націоналізм основним цінностям ліберальної демократії не тільки у своїх крайніх формах, а й у вихідних основоположеннях? Певні підстави для такого твердження насправді існують. Націоналізм має потяг до протиставлення цінності цілого – нації – цінності окремої ав­тономної особи. Звідси може випливати порушення невід'ємних прав люди­ни. Крім того, крайні форми націоналізму протиставляють свою націю не тільки якійсь одній іншій, а й усьому світові, ставлячи під сумнів, зокрема, цінність загальнолюдської рівності.

За самою суттю повного збігу цінностей та принципів націоналізму і всезагальної ліберальної демократії ніколи досягти не можна, проте розумної взаємодії і оптимального «тут-і-зараз» ба­лансу завжди прагнути слід.

На користь наявності плідних зв'язків між особливим змістом конкретних націоналізмів і універсальним змістом ліберальної демократії свідчить те, що усвідомлення рівності в межах своєї нації є природною передумовою сходження до визнання рівності усіх людських істот, незалежно від їхньої національної приналежності. Зростання націоналізму як ознака чи то готовності народу до самовизна­чення, чи то як рушійна сила розбудови вже завойованої демократичної дер­жавності заслуговує на позитивну оцінку. Більше того, цей процес узгоджу­ється з фундаментальними цінностями ліберальної демократії, адже він сприяє піднесенню свободи та рівності на індивідуальному і колективному рівнях.

Постійне вживання і творчий розвиток власної мови, художньої й наукової літератури є невід'ємною ознакою буття будь-якої нації. Так забезпечу­ється національний комунікативний простір, тобто простір ефективного спілкування громадян, що належать до різних культур. Разом з тим, виділення і фактичний пріоритет у межах багатокультурної держави однієї мови, як правило – мови державного етносу, поряд з іншими мовами, мовами націо­нальних меншин, містить у собі певні загрози. Вони пов'язані, перш за все, з можливістю насильницького або просто не досить виваженого поширення мови більшості адміністративними засобами, що сприйматиметься меншістю як зазіхання на її культурні права.

З іншого боку, безкомпромісне підне­сення меншістю статусу власної мови, особливо коли це супроводжується радикальними діями проти більшості, викликає обвинувачення у намаганні зруйнувати «спільний дім» – багатокультурну державу. Події у Македонії влітку 2001 p., коли переговори задля владнання взаємин між корінною слов'янською більшістю і албанською меншиною наштовхнулися на вимо­гу визнання албанської мови офіційною, ще раз підтверджують найсуттєві­ше культурне і політичне значення мовної проблеми.

В Україні мовна проблема також існує, хоч і не у надто загостреній формі. Вона полягає в утрудненому утвердженні української мови як повноцінно державної та провідної, а також у визначенні статусу російської мо­ви. Ця проблема має багатовікове історичне підґрунтя. Добре відомо, що з часів Петра І українську мову обмежували у вжитку з метою асиміляції українства Російською імперією. Досить згадати сумнозвісний циркуляр царського міністра внутрішніх справ Валуєва від 20 липня 1863 року, в якому проблема україн­ської мови була «розв'язана» знаменитою фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема й бути не може». Завдяки такому ставленню і відповідним адміністративним заходам українська мова якщо й не зникла, то була принижена до рівня простонародної говірки, їй були закриті шляхи до високих сфер культури і науки.

За радянських часів українську мову юридичне не утискували, але фактично її обмежували – чи то через систематичне «висмоктування» її перспективних представників до Москви, чи то через оприлюднення важливих ін­формаційних ресурсів тільки російською. Російською мовою зазвичай спілкувалися росіяни, інші національні меншини та російськомовні українці. Решта українського етносу, принаймні у містах, належала до білінгвів, тобто користувалась дво­ма мовами. Ситуація легітимної двомовності, що за зазначених умов означа­ла збереження переваги російської мови, зафіксована в ухваленому ще в 1989 р. і діючому донині законі «Про мови в Українській РСР».

Ст. 10 нової Конституції України проголошує українську мову державною, а російську визнає однією з мов національних меншин, позбавляючи її того статусу мови міжнаціонального спілкування, який вона мала за радянських часів. Проте новий закон, який би повніше і точніше відображав реа­лії сьогодення, стимулював усталення української мови як держав­ної, широко вживаної усіма верствами в усіх сферах соціального буття, дебатується дотепер. Та справа не тільки в недосконалому мовному законодав­стві, а й в економічних чинниках. Наприклад, дотепер відсутня достатня економічна підтримка національної видавничої галузі. Через надмірні по­датки видання в Україні україномовної літератури є набагато менш прибут­ковим, ніж російськомовної в Росії. Тому нашу країну заливає потік найріз­номанітнішої друкованої інформації з Росії.

Варто, однак, визнати, що поспішне механічне відокремлення від цього джерела негативно вплинуло б на інформаційне забезпечення нації. Річ у тому, що російська мова донині об'єктивно залишається важливим каналом одержання друкованих новин не тільки з Росії, а значною мірою – з усього світу. Навряд чи хто буде сперечатися й з тим, що російська мова і класична художня література є духовним скарбом світового значення, самовільно зрікатися якого було б вкрай нерозсудливо.

Отже, маємо визнати, що й після десяти років існування незалежної держави мовна проблема в Україні не розв'язана. Де юре українська мова про­голошена державною. На цій підставі вона, зокрема, мусить бути обов'язко­вою для вивчення усіма громадянами країни й широко вживаною, а в дер­жавних установах – вживаною універсально. Водночас, через історичні та деякі сьогоденні обставини вона де факто є слабшою за російську і обмеженою у функціонуванні, в тому числі й у сферах культури, науки тощо. Ця су­перечність викликає напруження з обох боків.

Російськомовні громадяни України, особливо старшого віку або прорадянських переконань, чинять опір широкому впровадженню української. Посилаючись на те, що вільний розвиток і використання російської мови гарантовано Конституцією, вони вимагають визнати її офіційною мовою, яка порушуватиме націєтворчий потенціал та універсальну комунікаційну силу державної мови.

Не можна не зважати й на те, що крім національних, існують і певні міжнародні норми та інституції, які контролюють шляхи розв'язання мовної проблеми у тій чи іншій країні. Наприклад, вступивши до Ради Європи, Україна взяла на себе зобов'язання щодо виконання Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. За цим документом, держави мають усувати будь-які необґрунтовані розрізнення, обмеження або переваги, пов'язані з використанням регіональних мов або мов меншин.

Правильніше, хоч, водночас, складніше і триваліше розв'язання мовної проблеми полягає у підтримці природного розвитку й функціону­вання обох мов – так само як і інших мов національних меншин – у консти­туційне визначених межах.

У розв'язанні мовної проблеми мають відіграти важливу роль не лише держава, але й обидві складові – українська та російськомовна громадянського суспільства. Від співробітництва за умов взаємного визнання мовних прав більшістю й національною меншиною на теренах суверенної української держави початку XXI ст. – мають виграти усі.

Не може бути повноцінного громадянина України, який не володіє державною мовою. Володіння й вживання української – необхідна ознака лояльності до нації й держави. З іншого боку, недалекоглядна позиція тих українців, які не хочуть визнавати закон­них прав інших мов, приховує в собі наслідки, протилежні до очікуваних. Адже вона здатна розвести членів багатокультурного суспільства по різні бо­ки барикад, підірвати процес синхронного розвитку української етнічної та української політичної нації.

Висновок зі сказаного буде таким; зважена націоналістична і ліберально-демократична ідеологія не є апріорно несумісними, вони можуть плідно доповнювати одна одну і поєднуватися. Реальна проблема полягає в тому, щоб під привабливими гаслами самовизначення або захисту державності своєї нації не упасти у фанатичний націоналізм тоталітарного ґатунку, який не сумісний ані з невід'ємними правами окремої особи, ані з визнанням рівнозначного статусу й інших спільнот.

Модель оперування з багатоманітністю національного залежить від етнонаціонального складу населення конкретної країни. Тому завдання і підхо­ди національної політики в Україні відрізняються від відповідних завдань і підходів у Канаді або Швейцарії. Наприклад, політика мультикультуралізму, яка поширена і має певні досягнення у країнах Північної Америки, для Ук­раїни є цікавою і, можливо, у чомусь повчальною, проте для механічного ко­піювання вона навряд чи прийнятна. Беручи до уваги застереження такого ґатунку, розглянемо деякі важливі підходи до оптимізації міжнаціональних, а ширше – міжкультурних стосунків національного виміру, вироблених і ап­робованих у країнах усталеної демократії.

На сьогодні проблемні зони українського націоналізму пов’язані з декільками особливо уразливими зонами. Перша проблемна зона пов’язана з глобалізацією. Довгий час ключовою ідеєю українського націоналізму була ідея створення української національної держави. Як сказано в 1-му пункті «Декалогу українського націоналіста»: «Здобудеш Українську Державу або загинеш в боротьбі за неї».

Однак сучасна держава все більше втрачає функції регулятора та організатора економічного, ширше, суспільного життя загалом, перетворюючись на його модератора. На міжнародній арені державам доводиться конкурувати між собою за інвестиції. Успіх у цій боротьбі залежить від розвитку людського потенціалу населення країни, прозорості суспільних практик. І не останнім чином від ступеня децентралізації суспільного життя. Багато в чому ці тенденції суперечать програмовим засадам українського націоналізму.

Друга проблемна зона пов’язана з російським питанням. Історично український націоналізм формувався як антитеза націоналізмам польському та російському. Ставлення до Росії в працях українських націоналістів було підняте до історіософського рівня. Д. Донцов 1917 р. писав: «Одне лише певне: держава, що має бути збудована в Дніпровій області, вирізана з тіла сучасної російської імперії, населена народом, якого його ворожі до Росії традиції не лише не згасли, але останньою політикою Росією ще зміцнені, ця держава на непроглядно довгий час буде до розпорядження кожної політичної комбінації, вістря якої звернене проти Росії». Справжнім національним інтересам України відповідає реалістичне ставлення до Росії. Її не треба перетворювати ні на страховище, ні на ікону. Оскільки Росія є зоною національних інтересів України, то на цю країну треба навчитися конструктивно впливати.

Третя проблемна зона пов’язана з мовним питанням. Український націоналізм обстоює офіційну мовну гомогенізацію країни, а отже в сучасних умовах сумнівною є його роль у консолідації громадян україни. Силою історичних обставин український народ у своїй більшості став двомовним. Багаторічний моніторинг Інституту соціології НАН України величезним фактичним матеріалом підтверджує, що це не тимчасове явище. Так, 2006 р. на запитання «Якою мовою (мовами) Ви переважно спілкуєтесь у Вашій родині (вдома)?» 38% відповіли, що «переважно українською», 39,2% – «переважно російською», 22,6% – «і українською, і російською (залежно від обставин)». Іншими мовами спілкувалися 0,3% респондентів. За даними опитування «ФОМ-Україна», 34,8% опитаних вважають за доцільне надати російській мові статус другої державної в Україні, а 32,7% згодні н те, щоб російська мова отримала статус офіційної в тих областях, де населення цього бажає. Разом з тим 25,7% респондентів вважають, що російську мову взагалі потрібно вилучити з офіційного спілкування по всій Україні.

Четверта проблемна зона стосується символіки, мови опису суспільства, які пропонує український націоналізм. Дуже велике значення в новітній історії набув символ жертви, який усьому народу загрожує відповідним комплексом. Виникло відчуження історичного дискурсу націоналістів та народних мас. Найбільше розбіжностей викликає Велика Вітчизняна війна, яку в націоналістичному дискурсі трактують лише як радянсько-німецьку.

Питання до самоконтролю.

1. Вкажіть два протилежних підходи вчених-економістів до питання про економічну роль держави.

2. Які ідеї лежать в основі кейнсіанства? В чому суть концепції монетаристів?

3. Чому обмежується свобода економічної діяльності? Назвіть основні напрями державного контролю.

4. Що таке соціальне партнерство? Яку користь може принести запровадження механізму соціального партнерства в Україні?

5. Які причини та особливості виникнення і функціонування тіньової економіки в Україні? Як тіньова економіка співвідноситься з організованою злочинністю та корупцією?

6. Які існують заходи боротьби з тіньовим сектором?

7. Охарактеризуйте співвідношення і взаємовплив демократії і соціальної політики.

8. Дайте визначення основних функцій, що виконує держава проводячи соціальну політику.

9. Дайте порівняльну характеристику світових моделей соціальної політики.

10. Назвіть об’єктивні та суб’єктивні ознаки націй. Чим відрізняється етнічна нація від політичної? Наведіть приклади політичних націй.

11. Чи може нація існувати без власної унормованої мови? Відповідь обґрунтуйте.

12. Чим відрізняється національна держава від багатонаціональної? Монокультурна держава від багатокультурної? Чи є Україна монокультурною державою? Національною державою? Відповіді обґрунтуйте.

13. В чому полягає наукове, позбавлене ідеологічного забарвлення, розуміння націоналізму?

14. Вкажіть основні фази еволюції національної свідомості (за схемою Гроха) і проілюструйте їх прикладами з історії України.

15. Коротко охарактеризуйте український інтегральний (організований) націоналізм (генеза та основні ідеї).

16. За яких основних умов націоналізм є сумісним з фундаментальними цінностями ліберальної демократії.

17. В чому, на Ваш погляд, полягають проблемні зони українського націоналізму.