2. Моделі соціальної політики в країнах Заходу.

У II половині XX ст. в європейських країнах, США і Канаді сформувалась система суспільних відносин, яку прийнято називати державою загального добробуту. В її основі лежить принцип соціальної спрямованості державної політики на зростання добробуту усіх верств населення. Найвідоміші моде­лі держави загального добробуту отримали назви ліберально-демократич­ної, консервативної, соціал-демократичної. Прикладом реалізації першої традиційно вважають США. Дві інші знайшли своє втілення в таких євро­пейських країнах як Німеччина («консервативна») і Швеція («соціал-демократична»). Політику, здійснювану в ФРН, називають також моделлю соці­ального ринкового господарства, на відміну від північноєвропейської моде­лі в Скандинавських країнах.

Основою кожної політичної моделі є певні ідеологічні, правові, економічні принципи. Державна ідеологія містить головні цінності, що визначають базову функцію держави, позначену в її конституції. Правовою основою звіють певні пріоритети держави, які можуть бути сфокусовані на одному з трьох елементів, як на першочерговому: політичних, громадянських або соціальних правах. В економічній сфері моделі відрізняються мірою втручання держави в економічні процеси.

Зупинімось на особливостях кожної з цих моделей, щоб на основі порівняльного аналізу зрозуміти їхні переваги й недоліки.

Ліберально-демократична модель. Усі фактори демократії – законодавство, власність, ринкова економіка – в ліберальних державах є механізмами координації індивідуальних інтересів. Ідеологія індивідуалізму утворює ціннісне ядро ліберальної демократії і саме на неї спирається держава, фор­мулюючи завдання й випрацьовуючи механізми соціальної політики. Держава бере на себе функцію стимулятора індивідуальної активності, заохочуючи своїх громадян до пошуку роботи, соціального захисту, підприємницької ініціативи.

Правова база ліберальної моделі демократії сфокусована на громадянських правах, зокрема на рівноправності громадян незалежно від расових, етнічних, статевих та інших ознак. Свою головну місію держава ліберального типу вбачає в охороні прав людини, тоді як охорона соціальних прав знач­ною мірою перекладається на громадські організації й саму особистість. У таких суспільствах складається модель добробуту за «залишковим принципом», а пріоритетними тут є громадянські, політичні, а лише потім – соціальні права.

Консервативна модель демократії. Її ідеологічну основу становить ідея виправдання соціальної диференціації в суспільстві. Майнова нерівність розцінюється як цілком природне і нормальне явище. Головна ж місія держави полягає в тому, щоб через гнучку податкову політику здійснювати пе­рерозподіл доходів, водночас надаючи компенсацію за допомогою транс­фертів тим прошаркам, які її потребують. Ця модель в сучасній Німеччині характеризується випередженням громадянських та соціальних прав порів­няно з політичними.

Соціал-демократична модель акцентує увагу на запобіганні різкій дифе­ренціації найвищого та найнижчого рівня доходів. Серед управлінських ва­желів вагомими є самоврядні структури. Соціальні гарантії ґрунтуються як на державній, так і на недержавній підтримці. У функціональному відношенні державна політика спрямована на забезпечення всіх громадян роботою. Зайнятість і формальна відсутність безробіття утворюють стабільну податкову базу. Рівень оподаткування загалом значно вищий, ніж, скажімо, в ліберальній моделі. Це й дає змогу державі здійснювати перерозподіл бюд­жету, забезпечуючи громадян соціальною допомогою. Правові пріоритети північноєвропейської моделі зосереджені на соціальних правах як на голов­ній меті державної політики.

Є й інші класифікації, які, наголошуючи на інших критеріях, у цілому ви­будовують ту саму вісь: США – Велика Британія, Німеччина – Скандинавські країни. Вона відображає рух західних держав від суто ліберальних цінностей до соціального, гуманізованого лібералізму (захищеність завдяки со­ціальному страхуванню) і далі – до забезпечення рівних соціальних можливостей та добробуту для всіх.

Відмінності в ідеологічних та правових орієнтирах держав різного типу втілюються, насамперед, у фінансових витратах на соціальні цілі. Так, соці­альні видатки держав ліберального типу складають найменшу частку ВВП порівняно з державами, які обрали для себе інший шлях. У США вони ста­новлять 18,2% ВВП. Певним результатом такої політики є перебування 12,8% населення за межею бідності. Однак позитивним її наслідком слід вважати низький відсоток безробітних – усього 4%. Ця модель також є най­дешевшою для платників податків.

У Німеччині соціальні витрати в 1993 р. становили 25,8% ВВП. Компенсаційні дії уряду щодо малозабезпечених груп охоплювали 10% населення (воно перебувало за межею бідності). Але економічні проблеми та труднощі викликали ріст безробіття. Рівень оподаткування становив 39,6% ВВП. Найбільший розмір соціальних витрат (32% ВВП) був у Скандинавських країнах, які реалізують свій соціал-демократичний вибір. За межею бідності в цих країнах перебувало лише 0,1% населення. Рівень безробіття дорівню­вав 4% (природне безробіття). А рівень оподаткування становив 49,3% ВВП.

Нація і народ. Різновиди та основні функції націй.

Світ є багатоманітним і різнобарвним, а світ людський – тим більше. За відомими сьогодні даними, на Земній кулі є близько 200 держав і територій, люди спілкуються 600 живими мовами, ідентифікують себе з якимось одним з 5000 етносів. Не менше розмаїття знаходимо у соціальних ролях і політичних уподобаннях, економічних достатках і релігійних віруваннях, естетич­них смаках і уявленнях про сенс життя. Усі ці виміри багатоманітності, по­єднуючись в конкретних індивідах у досить довільних комбінаціях, створю­ють враження повного хаосу, який перешкоджає людині раціонально скеро­вувати своє суспільне буття. Це враження підсилюється постійними, часто жорстокими суперечностями і конфліктами, що виникають між окремими особами і різними спільнотами. Певна хаотичність і конфліктогенність земного буття уже з давніх часів породила надію на винайдення силою розуму такого соціального устрою, який би трансформував багатоманітність у єдність і впорядкованість, за­мість змагань і конфліктів встановив би непорушну злагоду. Конфуцій і Платон, Т. Мор і Ф. Бекон, Л.-С. Мерсьє і К. Маркс – впродовж майже трьох тисячоліть прагнули знайти універ­сальну формулу, яка допомогла б облаштувати ідеально гармонізоване сус­пільство і забезпечити усім людям добробут. На тлі цих благородних умо­глядних шукань несподіваним контрапунктом або навіть низьким виявом зневіри у всесилля розуму видається висновок про принципову неможливість повністю осягнути та усунути багатоманітність, хаотичність і конфліктність соціального буття. Тим більше, що усвідомлення таких тверджень і здій­снення відповідної суспільної практики найширше пов'язуються з демокра­тією – тією формою державного устрою, яка нині забезпечує найбільший добробут окремим громадянам, найвищий статус країнам, які її втілюють. В Україні під час проголошення в новій Конституції демократичного вибору було визнано: суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної й ідеологічної багатоманітності.

Багатоманітність та суперечливість – не тимчасовий тягар недосконалих форм суспільного буття, а неусувна норма існування реального соціуму. Повною мірою це притаманне й демократії. «Демократія, за своєю приро­дою, є системою усталених змагань за владу. Без змагань і конфліктів немає демократії», – зауважує відомий американський політолог Л. Даймонд Щоправда, кількома рядками нижче він додає: «Демократія вимагає конфліктів, але не надто багато; змагання має бути, але тільки у ретельно визначених і загально визнаних межах. Суперечності мають бути пом'якшені консенсусом».

Отже, у реальному демократичному суспільстві багатоманітність має спі­віснувати з потягом до єдності, так само як консенсус щодо фундаменталь­них цінностей і принципів не повинен придушувати інтере­си автономних особистостей, чи то колективних прав людських спільнот – як тих, що становлять більшість, так і меншин. Тут ми зіштовхуємося з проблемою оптимального узгодження різноманітних потреб і внесків, прав і відповідальності суб'єктів багатовимірної ієрархічно організованої систе­ми – одного для усіх соціуму. Оптимізація досягається не тіль­ки у свідомо-теоретичний спосіб, а часто-густо – через традиції життєдіяль­ності, зокрема, через усталені правила змагань і розв'язання конфліктів, що їх люди застосовують за звичкою.

На сьогодні за­гальна проблема демократичного устрою полягає в оптимізації єдності багатоманітного, яка ніколи не може завершитися; почасти вона має здійснюватися силою розуму, а по­части – через спонтанно виникаючі традиції життєдіяльності.

В аналізі виміру національних процесів вихідним є поняття нації. Що ж таке нація? Пошук відповіді на це зовні просте запитання наштовхується на величез­ну кількість різноманітних дефініцій нації, а з часом веде до усвідомлення, наскільки важко давати визначення понять в галузі суспільних і гуманітар­них наук. Річ у тім, що внутрішня складність і розмаїття феномену нації, так само, як і будь-якої іншої реалії соціального світу, унеможливлює побудову універсального й «прозорого» поняття про неї. Тому не дивує зауваження сучасного канадського фахівця Л. Діона, що зазвичай нації приписують сукупність ознак, жодна з яких не є ані достатньою, ані необхідною: спільне походження, територія, культура, інститути, мова, одна для усіх членів певної спільноти, котрі відчувають приналежність і єдину долю на противагу ін­шим подібним спільнотам.

У найчастіше згадуваному переліку ознак націй слід виділяти озна­ки об'єктивні та суб'єктивні. До перших належать: спільне етнічне поход­ження й історія, власна унормована мова, релігія, територія, економіка, політико-правові інститути тощо; до суб'єктивних ознак – усвідомлення окре­мими людьми приналежності до певного колективного цілого й воля до йо­го підтримки, віра в спільну долю, відчуття солідарності зі «своїми» – все, що можна узагальнити поняттям національна свідомість.

Переважання ознак тієї чи іншої з зазначених множин визначає ос­новні різновиди націй. Інколи нація виникає на ґрунті одного або кіль­кох усталених етносів й об'єднується завдяки спільному походженню, мові та культурі. За своїм походженням така спільнота зветься етніч­ною нацією.

Проте інколи – як, наприклад, у випадку з американською нацією, нація формується головним чином влас­ною політичною волею – волею спільноти, яка в цей момент не має ані усталеної загальновизнаної культури, ані оригінальної мови, ані ба­гатовікової історії. В останньому випадку нація називається політич­ною, а націогенеза неможлива поза створенням власної держави. Приклади, що підпадають під визначення політичної нації, крім аме­риканців, являють також людності Австрії, Канади, Швейцарії. Саме швидкоплинний політичний розвиток привів тут до формування спіль­нот, суттєвим чинником єдності яких було те, що кожна людина свідо­мо ідентифікувала себе як громадянина конкретної держави. Всі гро­мадяни є рівними, незалежно від етнічного походження, мови, культу­ри, інших об'єктивних ознак. Крім етнічної та політичної, сьогодні виділяють ще й повномасштабну на­цію: вона існує тоді, коли «етнічні» та «політичні» ознаки настільки тісно взаємопов'язані, що тільки довільно можна було б вважати одні вагомішими від інших.

Між етнічною і повномасштабною нацією немає непрохідного кордону. Етнічна нація здатна, врешті-решт, вибороти власну державу і набути стату­су повномасштабної. Але не виключений і інший хід подій, коли повномасштабна нація втрачає свій статус. Так було, наприклад, з поляками внаслі­док тимчасового поділу їх держави у 1795 р.

Необхідною умовою існування політичної (і, відповідно, повномасштабної) нації є її державне оформлення. Держава – основний інструмент вико­нання нацією політичної функції. Етнічна ж нація може існувати і без влас­ної держави, наприклад, баски в Іспанії або валлійці у Великій Британії. Народ – вихідна мате­рія будь-якої нації. Він не набуває національної форми доти, доки не починає прагнути політичного самовизначення через власну державу або федераль­ний статус чи автономію в межах певної держави.

Підкреслимо, що очевидною передумовою появи політичної функції нації є здобуття суверенітету, тобто вищої влади в країні, саме її народом. Тоді стає зрозумілим, чому модерна французька нація виникла не за часів «короля-сонця» Людовика XIV, коли французький народ складався з його підданих, а внаслідок Великої Французької революції, коли піддані короля перетвори­лися у спільноту повноправних громадян, суверенний народ Франції. Фран­цузька держава існувала як абсолютна монархія й до 1789 p., проте державою французької нації вона стала лише з цього часу. Так само й в Америці: ко­лишні піддані короля Великої Британії Георга III власною волею і діями ут­ворили нову демократичну державу – США, набувши статусу її громадян.

Слід додати, що будь-якій нації крім політичної функції притаманна ще й функція культурна. Нація, що турбується про укріплення своїх підмурків, не може ухилитися від виконання різноаспектної культурної функції, адже «люди хочуть бути політичне об'єднаними з усіма тими, і лише тими, хто поділяє їхню культуру».

Наведені твердження, беручи до уваги суттєвість культури та власної мо­ви у множині об'єктивних ознак нації, мають цілком зрозумілу підставу. Важливим їх розвитком є віднесення до ознак модерної нації не культури взагалі, а «високої культури» на відміну від «низької», повсякденної на­родної культури. Сучасний британський дослідник Е. Ґелнер унаочнив це метафорою: садова і дика культури. Висока культура знаходить поширення, зокрема, через усталення «способів мовлення, впроваджуваних школою та контрольованих академічними установами, унормованих відповідно до потреб точного бюрократичного та технологічного спілкування». Завдяки унормуванню мови поширюється та вдосконалюється той єдиний комунікативний простір, який потрібен для існування й розвитку модерної нації, держави. Викладені вище відомості щодо різновидів та функцій націй далі доречно використати у розгляді особливостей ґенези й сучасного стану народу нашої країни.