3. Політика соціального партнерства.

Особливе значення у здійсненні соціальної політики загалом, і політики зайнятості зокрема, має соціальне партнерство: спільна діяльність уряду, підприємців та профспілок, спрямована на узгодження інтересів та вирішен­ня проблем, передусім у соціальній та виробничій сферах.

Розглянемо цілі та зміст діяльності кожного з партнерів.

1. Уже на початку XX ст., коли почалися спроби державного регулювання підприємницької діяльності (були прийняті антитрестові закони, зако­ни про дитячу працю тощо), частина законів, як-от: про мінімальну заро­бітну плату, охорону праці та ін. – були ухвалені парламентами на вимогу профспілок. Профспілки (професійні об'єднання найманих робітників) виникли неодночасно – спочатку в Англії, потім у Франції, Німеччині, США та інших країнах – з метою захисту та представництва інтересів осіб найманої праці. Їхніми особливостями в порівнянні з іншими об'єднання­ми працюючих є масовість та доступність, а також те, що вони пов'язані з економікою, виробництвом, тобто сферою реалізації корінних інтересів працюючих.

Роль профспілок набагато ширша за їхні захисні функції. У суспільстві во­ни є індикатором громадської думки, беруть участь в системі зворотного зв'язку між державою та громадянами, допомагають державі виробляти та коригувати свою соціально-економічну політику. Особливо активними є профспілки в Скандинавських країнах. Наприклад, у Швеції прийнято біль­ше 10 законів, які стосуються профспілок. Вони передбачають співучасть профспілок в управлінні виробництвом, представництво працюючих у правліннях акціонерних товариств тощо.

2. Підприємці. З часом підприємці також дійшли висновку про доцільність та необхідність регулювання й координації власної діяльності та відно­син з робітниками, представлених профспілками. Вони створили добровіль­ні об'єднання для захисту своїх інтересів, а пізніше зробили кроки назустріч вимогам профспілок та держави, які не завжди суперечили інтересам під­приємництва й допомагали уникати конфліктів. У процесі взаємодії держа­ви, підприємців та найманих робітників присутній постійний пошук балан­су інтересів трьох сторін.

3. Держава є третім учасником відносин соціального партнерства. Вона може діяти як на галузевому, так і на національному рівнях. Найчастіше во­на виступає в ролі законодавця, гаранта громадянських прав, регулятора трудових відносин, працедавця та миротворця-умовлювача.

Створено загальносвітовий механізм системи соціального партнерства, найвищою структурною ланкою якого є Міжнародна організація праці. МОП розробила принципи, які визнано основою цивілізованих відносин між партнерами. Найважливіші з них такі:

- Всезагальний і міцний мир між працедавцями та робітниками може бути встановлений лише на основі соціальної справедливості.

• Ненадання робітникам людських умов праці у будь-якій країні є перешкодою для інших країн, які прагнуть покращувати становище працюючих.

• Свобода слова та свобода пояснень є необхідними умовами постійного прогресу.

• Злидні в будь-якому місці є загрозою для загального добробуту.

• Усі люди, незалежно від раси, віри та статі мають право на матеріальний добробут й духовний розвиток в умовах свободи та гідності, стабільності в економіці й рівних можливостей.

- Повна зайнятість та підвищення життєвого рівня мають бути загальною метою.

- Праця не є товаром (йдеться про соціальний і моральний, а не економічний бік питання).

Існує думка, що ступінь розвинутості партнерства прямо пропорційний ступеню демократичності суспільства.

В Україні формування системи соціального партнерства почалося в 90-х роках XX ст. У лютому 1993 р. була створена Національна рада соці­ального партнерства при Президентові України як консультативно-дорадчий орган. За його ініціативою розроблявся проект закону «Про соціальне партнерство в Україні». Таким чином, формування системи соціального партнерства було піднесене в ранг державної політики. Для перехідної ук­раїнської економіки тристороннє партнерство є важливим у тому плані, що послаблює всесилля державних органів в галузі економіки та соціаль­ної опіки, і його можна розглядати як компонент демократизації відносин і становлення ринкової економіки. З іншого боку, держава може викорис­товувати таке партнерство для контролювання профспілок. Тим більше, що цьому сприяє загальна для посткомуністичних країн традиція залеж­ності професійних спілок від держави.

Останнім часом процес формування системи соціального партнерства в Україні через певні труднощі та перепони уповільнився. Об'єднання підприємців та профспілки представлені декількома структурами, а їхня діяльність не узгоджена. Має свої наслідки й обмеженість функцій Національної ради соціального партнерства, пов'язана з її дорадчо-консультативним статусом. Затримується формування відповідного правового поля – над законом «Про соціальне партнерство» усе ще працює Верховна Рада.