Розвиток громадянського суспільства в незалежній Україні.

Конституційний процес в Україні тривав порівняно довго – він почався з прийняття Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. і завершився 28 червня 1996 р. ухваленням нової Конституції України. Конституція надає широкі гарантії прав і свобод людини і громадянина незалежно від походження, майнового стану, статі, раси, мови, релігії, політичних та інших переконань. В Конституції наголошується, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Ніхто з громадян не може бути примушений чинити те, що не передбачено законом. Гарантується право громадян на безпосереднє звернення до суду в разі порушення їхніх конституційних прав і свобод. Натомість, діяльність державних органів обмежується Конституцією та законами України, що відповідає принципам правової держави і залишає простір для громадської самодіяльності й ініціативи. Ст. 15 Конституції стверджує, що «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності», гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України». Разом із ст. 34 та 35, які гарантують громадянам право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також на свободу світогляду і віросповідання, вона є конституційною підставою формування плюралістичного суспільства. Організаційне оформлення плюралізму через утворення громадянами партій та громадських організацій за­безпечує ст. 36.

Отже, проголошені Конституцією гарантії прав і свобод людини, невтручання держави у справи громадянського суспільства, її відповідальність пе­ред народом мали б створити політико-правові передумови для того, щоб люди домагались розмежування громадської й політичної сфер, проявляли активність у реалізації та захисті своїх інтересів. Однак на практиці наближення до цього ідеалу йде не так швидко. Старі стереотипи ще проявляються як в уявленнях про можливості права (Конституція, мовляв, це тільки політичний документ, а життя диктує свої вимоги), так і в уявленнях про бажаний розподіл сфер впливу громадян і держави (живучими є сподівання, що держава вирішить геть усе, а громадянам треба тільки дочекатися добрих правителів).

Лише незначна частина людей вірить у те, що в Україні усі дотримуються законів і Конституції, зі свого досвіду знаючи, наскільки важко сьогодні узгодити вимоги законодавства з імперативами економічного та й просто повсякденного життя.

При всьому розходженні сподівань і досягнень у становленні правових передумов формування громадянського суспільства, не можна недооцінювати значення нової Конституції та створення Конституційного суду з одного боку, законодавства про власність, підприємництво та інших соціально-економічних законів – з іншого, для розвитку громадянського суспільства в Ук­раїні. По-новому були також врегульовані (інша річ – наскільки досконало) питання діяльності партій та громадських організацій: ліквідована однопартійність, прийнято Закон про громадські об'єднання; про партії; про відноси­ни держави і церкви; діє низка законів про пресу та інші ЗМІ; про вибори.

Завдяки приватній власності та новому законодавству стало можливим розвивати незалежні форми спілкування й співробітництва громадян, з ініціативи громадян створювати громадські організації та фонди, відкривати освітні установи, засновувати приватні засоби масової інформації, тобто дорити інститути громадянського суспільства, що виникають і функціону­ють незалежно від держави. Значна частина людей здобула досвід участі в нових формах громадської роботи (благодійництво, неприбуткова економічна та інша діяльність, активний захист своїх прав) та в демократичному політичному процесі (вибори, референдуми, маніфестації, пікетування).

Спалах активності в період боротьби за незалежність 1989-1991 рр. як спе­цифічний прояв громадянської активності періоду революційних змін в сус­пільних інститутах неминуче мав відійти в минуле. Йому на зміну прийшов період творення організацій зовсім нового для посттоталітарних країн типу, які формуються дійсно знизу і намагаються розв'язувати проблеми грома­дян зусиллями самих громадян. Немає нічого дивного, що це не відразу про­ходить успішно: значна частина новоутворених організацій відмирає, вия­вившись недієздатними з тих чи інших причин. Однак утворюються нові спілки та асоціації, і загалом процес триває. За час після здобуття незалежності Україна пройшла значний шлях нарощування числа та вдосконалення якості різноманітних громадських спілок, асоціацій, фондів, інших добро­вільних організацій, що створюються з ініціативи громадян і входять до «третього сектора».

За даними Центру інновацій і розвитку, в 1999 р. в Україні налічувалось близько 30 000 зареєстрованих громадських організацій, з яких понад 800 (біля 4%) мали загальноукраїнський статус. Це досить високий показник, особливо якщо врахувати, що станом на 1997 р. в Україні було зареєстрова­но 20 000 організацій, а у 1995 р. їх було усього 4 тисячі. Найбільшу частку складають благодійні фонди та організації (20 всеукраїнських благодійних фондів та 300 благодійних організацій). На другому місці – жіночі об'єднання (215). Далі йдуть: культурно-освітні й мистецькі організації (70), об'єд­нання національних меншин (65), молодіжні організації (36), правозахисні (понад 30) групи, а також природоохоронні, релігійні, допомоги жертвам Чорнобиля, допомоги літнім людям та інвалідам тощо. Найбільша частина всеукраїнських організацій функціонує у великих містах, серед яких на першому місці Київ, Харків, Львів, Одеса, Донецьк. Загальну картину існуючої мережі горизонтальних зв'язків між членами сус­пільства, визначити, які форми суспільної активності є більш, а які менш розвиненими. Оскільки діяльність організацій дуже багатогранна, і вони вступають у найрізноманітніші суспільні зв'язки з іншими підструктурами суспільства, то критеріїв такої класифікації може бути багато. Найголовні­шими серед них є: суб'єкт та об'єкт діяльності, сфера діяльності, вид і спря­мованість діяльності, мета організації тощо.

За суб'єктом діяльності виділяємо жіночі, молодіжні організації, об'єднання ветеранів, пенсіонерів тощо. Відповідаючи на запитання: що саме, як і для кого роблять люди, які об'єдналися, ми можемо виділити досить багато видів громадських орга­нізацій. Найістотнішою характеристикою будь-якої організації є усе ж таки тип діяльності, що визначається її спрямуванням та змістом. На ньому й ма­ла б ґрунтуватися загальна типологія НДО, укладена за такою схемою:

А. Організації, діяльність яких спрямована на самих себе:

АІ. Захисні, що найчастіше виступають як групи тиску, котрі домагають­ся врахування своїх інтересів на урядовому рівні

АІІ. Самодопомогові

АНІ. Аматорські (любительські)

Б. Організації, діяльність яких спрямована на інших:

БІ. Благодійні фонди

БИ. Благодійні організації

БШ. Правозахисні групи

БІУ. Громадсько-політичні й політичні організації та рухи.

Найскладнішою і найрізноманітнішою є палітра організацій класу АІ, куди входять об'єднання підприємців та клуби ділових людей; професійні робітничі спілки (традиційні і нові, незалежні від держави та керівництва підприємств); фермерські організації; об'єднання військовиків та працівників міліції; професійні об'єднання інтелігенції та службовців; творчі спілки, а також більша частина жіночих, молодіжних, студентських, ветеранських об'єднань. Захисні організації в Україні – досить численні, але не всі вони мають якості справжніх суб'єктів громадянського суспільства. Якщо об'єднання підприємців, молоді, жінок, етнічних груп діють доволі успішно, то робітничі та інші профспілки часто залишаються бюрократизованими структурами, які мало що значать для своїх членів. Втративши функції розподілу соціальних благ, які були в їх розпорядженні за часів СРСР, вони не стали справжніми захисниками економічних, соціальних та політичних інтересів своїх членів. Інакше й не може бути, оскільки до одне і тих самих офіційних профспілок, що входять до ФНП (Федерація незалежних профспілок), часто належать і робітники, і підприємці.

В Україні є чимало аматорських спілок, в які люди об'єднуються заради проведення дозвілля. Згідно з концепцією «соціального капіталу» Р. Патнема, вони також формують якості, необхідні людям для життя в демократич­ному суспільстві: соціабельність, толерантність, довіру до інших людей. Од­нак у кризових умовах України їх значення, звичайно, менше, ніж інших ти­пів організацій; адже вони мало докладаються до подолання кризового ста­ну та спадщини тоталітаризму у правовій та інших сферах суспільного жит­тя.

Успішно розвиваються, при значному сприянні міжнародних фондів та організацій, об'єднання групи Б. Благодійні фонди та організації, на зразок загальноукраїнського фонду допомоги інвалідам «Надія», справді гуманізують суспільство. Благодійні організації створюються при церквах, у межах жіночого руху. Зароджується меценатство та благодійна діяльність серед ук­раїнських підприємців. В Україні поки що небагато заможних і багатих лю­дей, які до того ж хотіли б вкладати гроші у суспільні справи, займатись благодійництвом чи надавати спонсорську допомогу. Законодавство також поки що не сприяє витрачанню коштів на благодійні цілі.

Важливим показником розвитку громадянського суспільства є не тільки число організацій, але й участь людей у їх діяльності: громадська залученість. Про слабкість соціального капіталу, що є передумовою формування громадянського суспільства, свідчить низький рівень участі в різноманітних організаціях. Частка населення, зайнятого громадською діяльністю, не лише невисока, а ще й має тенденцію до зниження. За даними соціологічних опитувань фонду “Демократичні ініціативи”, від 1994 до 1997 р. відсоток людей, що заявили про свою приналежність до тих чи інших громадських організацій, зменшився з 17, 8 до 12,0. У 1999 р. за даними опитувань Міжнародної фундації виборчих систем (ІРЕ8) таких було тільки 9%. За даними Інституту соціології НАН України станом на 2010 р. 83,6% не є членами суспільних або політичних організацій.

Значні гро­мадські функції виконують також політичні партії. Хоч у своїх розвинених формах вони є елементом політичної системи, але і за своїм місцем у сус­пільстві, і за функціями, які вони виконують, партії мають прямий стосунок до громадянського суспільства. Як уже зазначалося, на політичному рівні вони представляють акумульовані та узагальнені ними інтереси різних сус­пільних груп, виступають посередниками у стосунках громадянського сус­пільства і держави. Партії забезпечують не лише політичну структурованість органів влади, а й зворотній зв'язок владних структур із народом. Залучення значних верств населення до політики і до контролю за діяльністю держав­них структур в інтересах тих чи інших груп населення є змістом соціалізую­чої функції партій. З точки зору будівництва громадянського суспільства са­ме представницька й соціалізуюча діяльність партій є пріоритетними.

Оскільки в Україні значна частина партій перебувають ще в стадії становлення, вони по суті не вийшли за межі громадського сектора. Те саме мож­на сказати й про партії, які зменшили вплив на політику після численних розколів і функціонують лише на низовому рівні. Крім того, низові ланки будь-яких партій є скоріше структурами громадянського суспільства, ніж політичної системи.

Деякі проблеми розвитку багатопартійності в Україні дуже істотно позначаються на громадському житті.

По-перше, не всі українські партії, і навіть не більшість їх, як було вже по­казано, здатні виконувати свої представницькі й соціалізу­ючі функції, а їх «перевиробництво» призводить до болючої фрагментації не лише політичної сфери, а й усього суспільства.

По-друге, завдяки надмірному захопленню «партійним будівництвом» відбувся відтік і так нечисленної української еліти з громадянського суспільства в політику.

По-третє, в міру олігархізації економіки і політики дедалі більше число партій поповнює ряди “другорядних” утворень, які нічого не вирішують, а служать для прикриття тих чи інших великих (і часто тіньових) інтересів. А олігархічно-кланові партії, як було вже сказано, сприяють поширенню клієнтелізму та намагаються протидіяти проявам громадянської поведінки.

Висновки.

Концепція громадянського суспільства сформувалася на зорі нового часу, як усвідомлення переходу суспільства до цивілізованого стану, до встанов­лення між членами суспільства тісних соціальних зв'язків, які забезпечува­ли його силу і стійкість.

Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в життя громадянського суспільства. Відносини і взаємовплив громадянського суспільства й держави – цих двох підсистем єдиної суспільної системи – є визначальними у забезпеченні демократичного розвитку країни.

Громадянське суспільство – це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими, політичними відносинами між самими індивіда­ми, які не опосередковані державою. В ньому вільно розвивається асоціа­тивне громадське життя, діють приватні установи, організації та ЗМІ, виникають найрізноманітніші громадські рухи й ініціативи.

Громадянське суспільство потребує і створює передумови для децентралі­зації державної влади шляхом передачі значної частини її функцій органам самоврядування. Воно розвивається в умовах правової держави, і саме є базою для неї. Рівновага між громадянським суспільством і державою є важли­вим фактором стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості й політичного безсилля народу.

За роки незалежності в Україні склалась мережа громадських інститутів, завдяки яким суспільне життя набуло певних рис громадянського суспільство набуло рис, які істотно відрізняють його від життя за часів СРСР. Формально існує правове поле, необхідне для захисту прав особи та для її вільної участі у вирішенні громадських справ. Внаслідок утвердження інституту приватної власності були утворені приватні школи, вищі навчальні заклади, культурно-освітні установи, які також є проявом громадянського суспільства. З'явилося багато приватних ЗМІ. Поки що в країні існують значні проблеми з їх незалежністю та свободою слова, однак є і рух (в журналіс­тському середовищі і поза ним), спрямований на виправлення ситуації.

Разом з тим, громадянське суспільство в Україні поки що не заявило про себе як центр сили, з яким би мусили рахуватися владні структури, не стало противагою владі. Вкрай потрібні радикальні зрушення в системі цінностей, у характері стосунків між державою і громадянином (суспільством), у судово-правовій системі. Покладання на «зв'язки» при захисті особистих інтере­сів та на «керівництво» при розв'язанні суспільних проблем, так само, як і мовчазне сприйняття зловживань під час виборів та референдумів, свідчать про те, що політична культура громадянськості в Україні залишається не­достатньо розвиненою.

Заважають вкорінені у масовій свідомості стереотипи радянського минулого, у тому числі й персоналістські орієнтації більшої частини людей; сподівання на те, що порятунок прийде від «сильного лідера» і, як наслі­док, вичікувальна позиція замість громадянської активності. Загалом, можна сказати, що структурні (інституційні) зміни поки що не перейшли на культурний рівень і не сформували особистість, здатну захищати свої власні суспільні інтереси та бути опорою демократії. Потрібні зусилля як широкого загалу, так і національної еліти, спрямо­вані на зміцнення інститутів і формування культури громадянського сус­пільства.