7. Моделі захисту групових інтересів в сучасних демократичних суспільствах.

В залежності від розвиненості громадянського суспільства та його взаємо­відносин з державою, у різних країнах складаються різні моделі захисту ін­тересів, пов'язані з пошуком найоптимальніших механізмів групової полі­тики у специфічних умовах того чи іншого суспільства. Під моделлю групо­вої політики будемо розуміти принципи та механізми представлення інтере­сів громадян при прийнятті політичних та управлінських рішень за допомо­гою певних добровільних громадських об'єднань, а також засоби впливів, які ці об'єднання використовують. В науці виділяють такі моделі за­хисту інтересів і групової політики: плюралістична, корпоративна, некорпоративна та патронажно-клієнтельна.

Плюралістична модель групової політики формувалася тривалий час у країнах розвинутої демократії. Ліберально-демократичний підхід до оцінки ролі групових інтересів у політичному житті знайшов свій сучасний вираз у теорії «плюралістичної» демократії, її положення чітко сформульовані Р. Далом, книга якого «Хто ж править?» вважається класичним досліджен­ням у цій галузі. Плюралісти вважають, що сучасним розвиненим суспіль­ствам притаманне перманентне протиборство багатоманітних груп інтере­сів, яке, тим не менше, не тільки не підриває стабільність соціальної (і полі­тичної) системи, але й сприяє її зміцненню.

Головними рисами даної моделі представництва інтересів громадян є:

- усі люди, які усвідомлюють свої специфічні інтереси, мають право на свободу організації заради їх захисту і представництва;

- конкуренція між групами інтересів є відкритою та чесною, усі вони ма­ють рівний доступ до прийняття політичних рішень;

- у процесі прийняття політичних рішень уряд не надає переваги тій чи ін­шій групі.

Прихильники плюралістичного суспільства вважають його здобутком на­самперед те, що суспільні групи мають змогу виступати на політичній арені як визнані суспільством і державою організовані сили. Організованість пе­ретворює громадян на суб'єктів політичного процесу, здатних діяти самостійно в межах групової політики, захищати свої інтереси, витримувати про­тиборство з іншими групами і мати шанс «бути почутими» нагорі владної пі­раміди. Чим більше є заінтересованих груп і чим частіше перетинаються їхні вимоги, кажуть плюралісти, тим краще для демократії. Адже в такій ситу­ації представникам заінтересованих груп доводиться постійно вести перего­вори, укладати союзи, досягати згоди і, відмовляючись від політики силово­го тиску, формувати політичну культуру компромісів.

Крім того, перевагою плюралістичної демократії є те, що визнання різноманітності групових інтересів вона доповнює захистом індивідуальних прав особистості. Такі суспільства, аналізовані в дещо іншому вимірі, найчастіше визначають як громадянські суспільства. У громадянських суспільствах групи інтересів намагаються триматися осторонь від міцних, хоча й дружніх обіймів держави, лиш інколи обираючи своїх лідерів під впливом офіційної думки. Держава в принципі зацікавлена в розвитку інститутів громадянського суспільства, бо вони зменшують деструктивну силу протистояння ін­тересів, абсорбують і впорядковують енергію людей, вводять в організоване русло протести, вимоги, акції непокори тощо. Тим самим вони оберігають суспільну систему від хаосу і створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.

Отже, головною особливістю плюралістичних, громадянських суспільств з точки зору захисту групових інтересів є те, що люди тут добровільно об'єд­нуються в групи, виходять з них, конкурують з іншими спілками та групами інтересів, а також пред'являють свої вимоги державі як рівні і вільні індиві­ди, права яких захищені конституцією і законами. Саме це відрізняє плюра­лістичну модель від двох інших моделей: корпоратизму і клієнтелізму. Вона дає змогу громадянам захищати свої інтереси та здійснювати контроль за владою, не допускаючи її узурпації. Проте структура громадянського сус­пільства, ступінь урівноваженості різних груп, наявність чи відсутність ви­разного домінування певних інтересів у стосунках з державою ніколи не є ідеальними і залежать як від епохи, так і від країни.

Плюралістична модель представництва інтересів громадян втілена у багатьох країнах розвинутої ліберальної демократії (Канада, США, Великій Британія, ФРН, Італія та інші). Тут надзвичайно розвинені різноманітні форми асоціативного життя та групової суспільної діяльності. Тим не менше, небезпечно вважати, що саме плюралістична модель є ідеальною модел­лю групової політики. Критики цієї системи небезпідставно вказують на та­кі її недоліки:

- економічну неефективність та можливий стагнаційній ефект політики реалізації лише інтересів певних, а саме – найвпливовіших груп;

- порушення принципу рівності можливостей груп інтересів, наслідком чого є гучні викривальні справи стосовно зловживання різних компаній;

- гальмування активної соціальної політики – найефективніші реформи і соціальні програми втілювалися за умов, несприятливих для груп інтере­сів (наприклад, «новий курс» Ф. Рузвельта, «велике суспільство» Дж. Кеннеді).

Попри формальну рівність, що надана різноманітним соціальним групам у представництві їхні» інтересів, наявність порівняно чесних правил гри під час виборів та у процесах прийняття рішень, проблема втілення принципу справедливості у політичному процесі усе ще залишається актуальною. Ад­же найбільшу перевагу в представництві своїх інтересів мають групи з великими фінансовими можливостями. Роль економічних ресурсів ще більше зростає у лобістській практиці, до якої найчастіше вдаються фінансове мо­гутні групи. Внаслідок цього навіть найрозвинутіша плюралістична модель групової політики ставить під сумнів дотримання принципів рівності та справедливості.

Незважаючи на вказані недоліки плюралістичної моделі, вона відповідає традиції та політичній культурі деяких народів, а отже не можна сподівати­ся, що вони (скажімо, американці) змінять її на іншу найближчим часом. Проте їй кидає виклик інша модель групової політики, найрозповсюдженіша в сучасній Європі, – корпоративна, що історично відома у двох своїх формах: авторитарного корпоратизму та ліберального неокорпоратизму.

Корпоратизм як спосіб (модель) урівноваження і захисту інтересів.

Термін «корпорація» (від лат. сorpus – тіло) виник у середньовіччі. Корпорація у XIV-XV століттях була станово-професійною організацією цехо­вого типу, що захищала інтереси своїх членів. Належність індивідів до корпорації впливала на можливості їхньої професійної діяльності, а також захищала їхні соціальні інтереси. Поза межами корпорації соціальне життя індивідів було неможливим.

Відродження корпоративної діяльності в індустріальну епоху відомий по­літолог Ф. Шмітер пов'язує з папською енциклікою Rerum Novamm 1891 p. та поширенням у попередні 20 років у країнах Центральної Європи системи промислових, торговельних та аграрних палат. Після Першої світової війни корпоратизм виник в етатистському вигляді corporazioni в Італії, а потім – у подібних формах у Португалії, Іспанії, Бразилії, вішистській Франції. За тоталітарних режимів корпоратизм мав державний характер.

Корпорація – це інституалізована замкнена група, що монопольно розпоряджається своїми ресурсами, виконує певні господарчі, адміністративні, воєнні та політичні функції, а водночас, відстоює і захищає специфічні ко­лективні інтереси своїх членів. Корпорація – досить ієрархізована структу­ра, у якій реальна влада належить вузькому колу елітних груп, а внутрішні корпоративні відносини будуються на засадах лояльності та особистої відда­ності рядових членів верхівці корпорації. Система представництва інтересів, що базується на корпоративних принципах, і є корпоратизмом.

Ф. Шміттер визначає сучасний корпоратизм як обмежену кількість примусових, ієрархічно ранжованих і функціонально диференційованих груп інтересів, які монополізують представництво відповідних сфер суспільного життя за підтримки держави в обмін на її участь у підборі ліде­рів та призначенні керівного складу цих груп, а також у формуванні їхніх вимог.

До специфічних рис корпоратизму відносять:

- участь організацій, що є виразниками певних групових інтересів, у полі­тичному житті;

- зростання впливу фахових представників групових інтересів на шкоду ролі пересічних членів;

- привілейоване становище деяких асоціацій та їх широкі можливості впливу на прийняття рішень;

- заміна конкуренції інтересів їх монополією в певних сферах, на які поширюються корпоративні відносини.

У XX ст. корпоратизм проявився у декількох основних моделях, що зале­жали від характеру політичного режиму. Демократичним режимам прита­манний ліберальний корпоратизм або неокорпоратизм, авторітарним та то­талітарним – державний. Крім того, кожна країна мала свій специфічний підвид корпоратизму. Фашистський корпоратизм відрізнявся від нацистського, сталінський від маоїстського.

Неокорпоратизм – це демократична система представництва й узгодження інтересів різноманітних фірм, асоціацій і організацій; система узгодження інтересів трьох партнерів – держави, підприємців і профспі­лок; тактика певного примусу з боку держави щодо інших учасників пе­реговорів, у процесі яких визначаються цінності та пріоритети, пов'язані із загальнонаціональними інтересами; система міжкорпоративної взає­модії, члени якої несуть один перед одним обов'язки щодо виконання взаємних угод.

Найрозвинутіший неокорпоратизм у країнах із сильними соціал-демократичними традиціями, культурною та мовною гомогенністю.

Поширеність неокорпоратизму в демократичних країнах Заходу

Найбільш корпоративні	менш корпоративні	наявні деякі риси корпоратизму	найменш корпоративні
Австрія	Норвегія	Франція	Канада
Данія	Швеція	Італія	Велика Британія
Швейцарія	Нідерланди		Сполучені Штати Америки
Німеччина
Фінляндія
Бельгія
Ірландія

Принципами корпоратизму є: пропорційне представництво усіх зацікавлених сторін у спільних комітетах, комісіях, постійність їх статусу, прийнят­тя рішень на основі консенсусу, монопольне представництво інтересів пев­них асоціацій у деяких сферах тощо. Вони не співпадають із засадами плю­ралістичної демократії (такими, як рівність, конкурентність), але дещо біль­ше узгоджуються з механізмами консенсусної демократії, яка втілена в полі­тичних системах Австрії, Бельгії та Швейцарії.

Використання неокорпоратистської моделі відносин держави та груп інтересів поширюється, в основному, на відносини з представниками праці та капіталу, і є засобом для налагодження між ними стосунків соціального партнерства. Отже, воно має свої межі і не знищує конкурентної боротьби під час виборчих кампаній. В інших сферах громадського життя існують вільні, автономні групи та організації. Тому мова йде про поєднання корпоратизму з плюралізмом, яке є відображенням існуючого в сучасних суспільствах по­єднання ринку та регулятивної функції держави. Неокорпоратизм може та­кож розглядатись як спроба втілити у життя принципи демократії та захисту інтересів громадян.

Головними перевагами корпоративістської моделі групової політики є:

- запобігання виникненню соціальних конфліктів між працею і капіталом;

- високий ступінь поінформованості сторін щодо своїх потреб;

- створення ефективних механізмів прийняття рішень, що враховують інтереси усіх учасників відносин, поглиблення взаєморозуміння й співробітництва між ними;

- підвищення передбачуваності державної політики та зниження вірогідності помилок у прийнятті рішень.

Корпоратизм як певна система представництва суспільних інтересів підвищує керованість суспільними процесами, збалансованість бюджету, ефективність фінансової системи, знижує рівень безробіття та протестні настрої, стримує непропорційність політичного впливу нечисельних груп із велики­ми ресурсами, стабілізує політичні еліти і соціальний порядок.

Водночас, постійна робота з представниками державних структур іноді вимагає від керівників груп інтересів термінової реакції на вимоги уряду, прийняття компромісних рішень, що виключає можливості консультацій з масами. Самостійність рішень також вимагає високого рівня організаційної централізації та дисципліни, а також автономії керівників, що значно зни­жує контроль із боку рядових членів організації. У цьому випадку їх функція зводиться до підтримки вже прийнятих рішень. Специфіка функціонування такої системи представництва інтересів суспільства має й певні вади.

Головними вадами корпоратизму є:

- монополізація функції представництва інтересів у певних сферах найбільшими та найвпливовішими організаціями;

- стримування конкуренції у цих сферах та консерватизм у їх розвитку;

- деяке зниження самостійності в діяльності уряду;

- обмеження можливості прийняття альтернативних рішень;

- певна олігархизація та бюрократизація державного апарату;

- зниження активності рядових членів організацій щодо захисту своїх гру­пових інтересів.

Слід, проте, враховувати, що співвідношення переваг та недоліків корпоратизму значною мірою залежить від активності членів захисних груп інте­ресів, від культури населення і політичних еліт, від історичних та інших фак­торів. Загалом корпоратизм у тих чи інших формах має широке розповсюд­ження у сучасному світі. На думку Ф. Шміттера, під впливом неокорпоративістської практики відбувається трансформація сучасних демократій, з'яв­ляються нові явища й тенденції в їх розвитку. Зокрема, поряд з індивідами, громадянські функції починають виконувати організації, кожна з яких вис­тупає як окрема дійова особа політичного процесу. Як наслідок, «демокра­тія стає усе більш пов'язаною з «інтересами», усе більш «організованою» й усе більш «непрямою».

Патронажно-клієнтельні стосунки як спосіб захисту інтересів у демократично нерозвинених країнах. Твердження про те, що індивіди висловлюють і захищають свої інтереси через спеціально створені для цього групи, правильне лише стосовно структурованих у соціальному відношенні суспільствах, у яких існують ліберальні свободи та політично-правова рівність (а соціально-економічна нерівність не поляризує суспільство на два протилежні табори), де індивідуальні права захищені конституцією й законами, які діють. Якщо ж ці умови не витрима­ні, то значного поширення, а інколи й домінування, набуває інша модель за­хисту інтересів – патронажно-клієнтельна.

Патронажно-клієнтельні стосунки базуються на обміні благами між суб'єктами з неоднаковими суспільним статусом і силою впливу: сильний, або патрон, пропонує захист (протекцію) і доступ до дефіцитних ресурсів (земля, робочі місця, квартири в колишньому СРСР) клієнтові; клієнт, у свою чергу, надає підтримку чи послуги патронові (робота, виборчі голоси). Такі стосунки стійко тримаються в організаціях на зразок мафії, і вперше бу­ли описані дослідниками середземноморських країн, де мафії – вкорінене явище.

У патріархальному суспільстві клієнтелізм пронизує усі відносини між ін­дивідами та спільнотами, спільнотами та державою і є нормою суспільного життя. З розвитком капіталістичних відносин він поступово переміщується в периферійні сфери суспільства і перестає відігравати вирішальну роль у стосунках між людьми. Проте й тепер патронажно-клієнтельні стосунки властиві багатьом суспільним системам по всій планеті: від країн третього світу, де партійними босами часто є лендлорди або вожді племен, що отримують голоси підлеглого селянства в обмін на певні блага від центрального уряду, до місцевих «партійних машин» деяких американських міст.

Однак в країнах навздогінного розвитку, де тривалий час панували бідність й правова незахищеність значних верств суспільства, патронажно-клі­єнтельні стосунки розповсюджені найбільше, набуваючи подекуди значен­ня системоутворюючого чинника. Це стосується, зокрема, Італії, країн Ла­тинської Америки та Далекого Сходу. В Італії головною причиною того, що клієнтелізм, який був домінуючою формою традиційних стосунків на півдні країни, згодом поширився на всю політичну систему, було утвердження «напівконституційного режиму», за якого суди, у тому числі й конституцій­ний, залежать від політиків. Не маючи гарантованого захисту своїх прав, пересічний громадянин звертається по до­помогу до сильнішого «патрона». У східних країнах у ролі патрона часто вис­тупає державний апарат з міцними адміністративними ресурсами розподілу. Як наслідок, тут значно зростає бюрократична корупція.

Сутність цього явища можна виразити через такі риси: нерівність суб'єктів у доступі до ресурсів; патронаж як спосіб захисту окремого індивіда (що перетворюється, таким чином, на клієнта); наявність особистих зобов'язань або общинної солідарності між патроном і клієнтом; боротьба патрона за контроль над політичними і економічними ресурсами з використанням неправових засобів зміцнення його впливу (корупція); партикуляризм інтересів, ігнорування проблем суспільства як цілого; наявність та впливовість прихованих груп інтересів; систематичне порушення громадянських прав та протидія впровадженню відносин громадянського суспільства.

Попри значні відмінності у формах клієнтелізму, усі патронажно-клієнтельні системи мають одні й ті ж підстави виникнення. Вони виростають в ієрархічних суспільствах, де конкуренція індивідів існує тільки в межах пев­ного рівня ієрархії і не поширюється на відносини між цими рівнями, де со­ціальна нерівність та залежність глибокі і непорушні. За таких умов для нижчих верств краще перебувати в залежності від місцевого чиновника, по­літика, або власника землі чи підприємства, ніж боротися проти них без на­дії на успіх. Сприятливий ґрунт для клієнтелізму створюють різні типи тра­диційної общинної солідарності: етнічної, конфесійної, родо-племінної. У перехідних суспільствах, де зберігаються старі форми залежності, зростає бідність, а люди втрачають надію на подолання всесилля чиновників, патронажно-клієнтельні стосунки не лише зберігаються, а й набувають щораз більшого розповсюдження.

Зокрема, в умовах посткомуністичної України стійка система патронажно-клієнтельних зв'язків і обміну складає загрозу утвердженню громадян­ської культури та демократії. Вияви клієнтелізму зустрічаються не лише у сфері стосунків представників еліти з народом, але й у характері відносин між найвищими посадовими особами в державі, у способі формування та ді­яльності великої частини партій. Патронажно-клієнтельні партії зі своїми опікунами — «олігархами», протидіють незалежності виборців, формуванню конкурентних механізмів захисту інтересів. Вони є провідниками партикулярних, егоїстичних, відірваних від суспільних потреб інтересів.

Переходячи на рівень культури, менталітету і закріплюючись тут у вигля­ді загальноприйнятних моделей поведінки, патронажно-клієнтельні стосун­ки стають одним із найважливіших гальмівних механізмів щодо утверджен­ня плюралістичної моделі захисту інтересів, яка найбільше відповідає зав­данням консолідації демократії, а також спотворює корпоративістські сто­сунки між працею, капіталом та державою, надаючи їм нерівноправного ха­рактеру.