2. Ресурси діяльності партій.

Суттєвим чинником олігархизації політичних партій може бути характер фінансування їх діяльності. Діяльність політичних партій, особливо в період виборчих кампа­ній, потребує значних коштів. Партії намагаються отримувати їх із різних джерел. У зв'язку з цим постійно виникає небезпека політичної корупції, а також залежності партій від великого бізнесу.

Починаючи з 1960-х рр. у країнах ліберальної демократії досить ретельно регламентується фінансова діяльність політичних партій. Це чиниться зара­ди створення умов для вільного і рівноправного суперництва різних полі­тичних сил у боротьбі за владу, сприяння ефективному виконанню партіями їхніх різноманітних функцій, оздоровлення політичного життя. Насамперед регулювання стосується джерел отримання коштів і фінансування політич­ної діяльності партій.

Сучасне законодавство передбачає три групи джерел фінансування діяль­ності партій: власні кошти партій, приватне фінансування і матеріальна до­помога партіям з боку держави.

Власні кошти партій. До них відносяться вступні і членські внески, відра­хування від заробітної платні членів партії, які займають високі політичні посади (депутати парламенту, члени уряду), прибутки від партійних заходів (фестивалі, лекції, виставки тощо), прибутки від власності та підприєм­ницької діяльності. Правова регламентація стосується насамперед власнос­ті й підприємницької діяльності партій. Наприклад, закон України «Про об'єднання громадян» забороняє партіям отримувати прибутки від акцій і цінних паперів, мати рахунки в іноземних банках і зберігати в них коштов­ності. Стаття 24 цього закону чітко визначає види господарської та комер­ційної діяльності, якими можуть займатися політичні партії та ті установи й підприємства, що їх вони створюють: засновувати засоби масової інформа­ції, продавати суспільно-політичну літературу, інші пропагандистсько-агі­таційні матеріали, вироби з власною символікою, проводити фестивалі, свя­та, лекції, виставки, інші суспільно-політичні заходи.

Власні кошти політичних партій, особливо членські внески, як правило, складають незначну частину їхніх фінансових ресурсів. Наприклад, в Італії членські внески більшості партій не перевищують в середньому 20% їхніх прибутків. Аналогічна ситуація у Франції, де в 1993 р. сума членських внесків і відрахувань від заробітної платні членів партії, які займають політичні посади, складала в Соціалістичній партії – 20% її прибутків, в Об'єднанні на підтримку республіки – 10%, в Національному фронті – 22,6%. В Україні абсолютна більшість політичних партій взагалі не використовують членські внески як джерело фінансування.

Приватне фінансування політичних партій. У більшості країн саме при­ватне фінансування слугує головним джерелом коштів для діяльності пар­тій. Як правило, правові обмеження щодо його використання стосуються окремих джерел, суб'єктів та розмірів добровільних пожертв. Законодавство більшості країн, у тому числі й України, забороняє отримувати кошти із-за кордону, бо це розглядається як втручання у внутрішні справи держави. Але в деяких країнах (Болгарія, Греція, Іспанія, Канада, Німеччина) таке фінансування дозволяється на певних умовах. У багатьох країнах (Австрія, Болгарія, Росія, Україна тощо) анонімне фінансування заборонене, в інших (Іспанія, Мексика, Німеччина) воно дозволене, але його розміри обмежені.

Пожертви приватних юридичних осіб зазвичай складають значну частку бюджетів виборчих кампаній партій. Наприклад, в Україні під час виборів до Верховної Ради в 1998 р. 91,4% коштів у виборчі фонди політичних партій і виборчих блоків надійшло від юридичних осіб. Законодавство деяких країн (Бразилії, Ізраїлю, Франції, а з 2001 р. й України) забороняє юридичним особам фінансувати політичні партії. В більшості країн добровільні пожертви приватних юридичних осіб допускаються, але їх розміри та/або шляхи фінансування обмежені. Кількісні обмеження на суми, що вносяться на рахун­ки партій, стосуються або максимальних сум окремих пожертв, або сум що­річних пожертв. У США закон забороняє фінансувати політичні партії безпосередньо. Це можна робити тільки через так звані «комітети політичних дій».

У різних країнах існують певні відмінності в практиці фінансування полі­тичних партій з боку громадських організацій (насамперед це стосується професійних спілок). У Великій Британії, Іспанії, Ізраїлі, Канаді профспіл­кам дозволено фінансувати політичні партії. Для деяких партій це головне джерело фінансових надходжень (три чверті прибутків Лейбористської пар­тії Великої Британії складають внески профспілок). В інших країнах, де заборонені пожертви приватних юридичних осіб, ця заборона розповсюджується, як правило, і на профспілки.

Державне фінансування політичних партій. Практика державного фінан­сування політичних партій починається у 1950-х рр. (Коста-Ріка запровади­ла її 1954 р,, Аргентина - 1955 р., ФРН - 1959 р.) і значно поширилась упродовж останніх двох десятиріч. Якщо в середині 1980-х рр. державне фінансу­вання політичних партій передбачалось законодавством 21 країни, то в 90-х рр. кількість таких країн значно збільшилась (воно визнане законодав­ством 45 країн Африки, 17 посткомуністичних держав, у тому числі – біль­шістю країн-членів СНД).

Державна підтримка діяльності політичних партій безпосередньо пов'язу­ється багатьма авторами із необхідністю забезпечення демократичних засад у розвитку суспільства. В деяких випадках допомога, яка надається державою, може бути умовою наповнення політичної демок­ратії реальним змістом, зокрема, вона зменшує нерівність можливостей партій у політичній конкуренції, їх залежність від великого бізнесу.

Існує три основних системи державного фінансування політичних партій. Перша передбачає фінансування тільки тих партій, що отримали місця в парламенті. Державні субсидії розподіляються між ними пропорційно до числа мандатів (Болгарія), або рівними квотами на кожний мандат (Данія, Фінляндія). Згідно з другою системою також фінансуються тільки ті партії, котрі здобули місця в парламенті, але субсидії розподіляються між ними з урахуванням кількості отриманих ними голосів виборців (Бельгія, Іспанія, Кіпр). Третя система передбачає фінансування усіх партій, що взяли участь в виборах, але кошти між ними розподіляються з урахуванням голосів, отриманих ними на виборах (Австрія, Греція, Німеччина, Франція, Чехія, Швеція). У багатьох європейських країнах державні кошти складають основне джерело фінансування партій. Але ніде у світі держава не фінансує політич­ні партії повністю.

В Україні законодавство не передбачає державного фінансування політичних партій. Водночас закон України «Про вибори народних депутатів України» передбачає певні витрати бюджетних коштів на передвиборчу агітацію політичних партій, виборчих блоків і кандидатів у депутати на рівних умовах (оплата друкування певної кількості передвиборних плакатів, перед­виборних програм у газетах, певного мінімального часу мовлення на радіо й телебаченні, користування спорудами, приміщеннями, устаткуванням для проведення зустрічей з виборцями).

Головною проблемою у сфері фінансування політичних партій для України є подолання впливу тіньової економіки на їх діяльність, а також залеж­ності політичних партій від бізнесових структур.

З точки зору організаційної структури політичні партії суттєво відрізняються між собою. Партії європейських країн, як правило, є централізованішими, мають чітку ієрархічну організацію, сильний керівний центр, єдину програмну лінію і сувору дисципліну. У США, навпаки, Демократична і Республіканська партії мають слабку внутрішню структуру, їм притаманна відсутність жорсткої партійної дисципліни.

Централізація внутрішньої структури політичної партії не означає, що во­на є недемократичною. Централізація сприяє ефективності діяльності партії. Чим вище є рівень централізації політичної партії, тим адекватніше виборці сприймають ї позиції. Але підвищення рівня централізації партії посилює ризик її олігархізації та бюрократизації.