Древня Греція: святині, храми, пінакотеки – спеціальні сховища.

Пінаки – гр..pinax, pinacos – картини, виконані восковими фарбами на дерев‘яних або теракотових дощечках.

Поняття „музей” ввели в культурну спадщину людства древні греки, проте в античному світі воно ніколи не вживалось по відношенню до зібрання предметів. Древньогрецьке слово ”мусейон” – museion в прямому перекладі значить „місце назначене музам”, тобто святилище муз.

Набувають значного розмаху приватні колекції Древнього Риму.

Наступним етапом в розвитку музеєзнавства стає епоха Середньовіччя, особливе місце займає Європейське Середньовіччя, Середньовічний Схід

Історичні умови виникнення музеїв. Процес становлення музею як соціокультурного інституту починається в одну з найвеличніших епох європейської історії – в епоху Відродження. Цей період становлення був тривалим в часі і тягнувся з середини XIV c. досягнувши этапу завершення до початку XVII c.

Спочатку з‘явились кабінети і галереї епохи Відродження, створюються художні колекції. В XVIII с. Створюється ціла низка музеїв по Західній Європі – Англія, Германія, Австрія, Італія, Франція. В кінці XVII на початку XVIII с. виникають російські музеї – Петербурзька кунсткамера, Імператорський музей Ермітаж, Іркутський музей.

В XІX на початку XX с. створюються європейські музеї – Музей Наполеона, Пінакотека Брера, Рейксмузеум, Прадо, Дрездені, Петербурзі, Москві.

Виникають певні особливості розвитку музейної справи в країнах Америки, Австралії, Африки та країн Середньої Азії.

МУЗЕЙ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ІНСТИТУТ

Поняття «музей»

Сучасна музеєзнавча думка розробила цілий ряд визначень музею, що зв'язано як з різними дослідницькими підходами фахівців, так і з розмаїтістю цілей і задач, заради яких створюється дефініція. Наприклад, у Російській музейній енциклопедії феномен музею розглядається М.Е. Кауленом і Е.В. Мавлеевим з філософських позицій: музей — це «історично обумовлений багатофункціональний інститут соціальної пам'яті, за допомогою якого реалізується суспільна потреба в доборі, збереженні і репрезентації специфічної групи природних і культурних об'єктів, усвідомлюваних суспільством як цінність, що підлягає вилученню із середовища існування і передачі з покоління в покоління, — музейних предметів».

У Федеральному законі «Про Музейний фонд Російської Федерації і музеї в Російській Федерації» (1996) музей визначений як «некомерційна установа культури, створена власником для збереження, вивчення і публічного представлення музейних предметів і колекцій». У міжнародній практиці звичайно використовується визначення, вироблене Міжнародною радою музеїв (ИКОМ), відповідно до якого музей — це «постійна некомерційна установа, покликана служити суспільству і сприяти його розвиткові, доступний широкій публіці, що займається придбанням, збереженням, дослідженням, популяризацією й експонуванням матеріальних свідчень про людину і його середовище проживання з метою вивчення, утворення, а також для задоволення духовних потреб».

Тим часом підхід до музею як до науково-дослідної і культурно-просвітньої установи, цілком закономірній і зручний у соціально-організаційній сфері культури, виявляється недостатньо продуктивним для проведення аналітичних або прогностичних досліджень, оскільки він не дозволяє виявити природу музею і його обумовленість тим середовищем, у якій він виник, існує і розвивається. «Установчий» підхід до музею вже не цілком відповідає і сучасним реаліям музейної практики. Тому багато дослідників використовують як аналітичну абстракцію представлення про музей як про соціокультурний інститут.

Соціокультурний інститут не зводиться до наявності установ або організацій, що займаються відведеною їм діяльністю, хоча саме вони-то і виявляють його присутність у суспільстві і культурі. Соціокультурний інститут обов'язково включає також носіїв (кадри), співвіднесених з його цілями, певні «блоки» діяльності, її результати і зв'язані з нею відносини; крім того, йому властива система функцій, що співвідносять його з іншими сферами культури і суспільства. Спробуємо більш конкретно розглянути структурні елементи музею як соціокультурного інституту.

Основу музею складають речі, як предмети культури: він їх збирає, зберігає, вивчає й експонує, розкриваючи закладений у них інформаційний і емоційний потенціал. Як річ може виступати не тільки артефакт, але і природний об'єкт, що має музейне значення й у силу цього неминуче стає об'єктом культури. За висловлюванням М.С. Кагана, «річ має "подвійне підданство" — вона є природно-матеріальним і одночасно культурний об'єктом». Речі володіють не тільки об'єктивно властивими їм характеристиками, але і соціально значимою інформацією, адже в них зафіксовані, або «певні», знання людини, його представлення, досвід, мети, бажання, спогади і т.п. Саме з «надприродною» якістю речей укладати в собі соціокультурний зміст, служити людині його власною проекцією, виступати символом абстрактних понять, ідей або ж іншого «невидимого світу» - зв'язаний такий специфічний вид діяльності людини, що словацькі музеєзнавці 3. Странський і А. Грегорова позначили поняттям «музейне відношення до дійсності». Суть його полягає в тому, що на певній ступіні свого розвитку людина усвідомила, що деякі предмети, що навіть утратили свою споконвічну функцію, треба збирати, зберігати, виставляти й ін., оскільки вони представляють для нього і для суспільства певну цінність.

Справа в тім, що реальний життєвий досвід людини природним образом обмежений просторово-тимчасовими рамками його буття. Тому людина має потребу в доповненні безпосередньо одержуваних знань тією інформацією, що він може тільки уявити собі. У «музейному відношенні» людини до дійсності, культура знайшла одну з унікальних можливостей безмежно розширювати людський досвід, розсовуючи не тільки тимчасові, але і просторові його границі шляхом безпосереднього контакту людини з речами як «предметною» культурою. При цьому речі здатні не тільки служити знаходженню реального досвіду минулого, але і виступати в якості посередників у спілкуванні з віддаленими в часі або просторі культурами, підтримувати зв'язок між «видимим» і «невидимим» світами, з яких і складається для людини універсум.

Поступово в культурі назріла потреба в суспільній інтерпретації «» речей, що говорять, і в загальнодоступних формах спілкування з цього питання, що привело до відокремлення і самовизначення тієї діяльності, що полягала у виявленні, збереженні, вивченні й експонуванні предметів культури як носіїв культурних цінностей і соціокультурних думок. Вона стала здійснюватися в рамках спеціальних, організаційно оформлених структур і називатися «музейною діяльністю». Іншими словами, подальший розвиток «музейного відношення» людини до дійсності привело до появи спеціалізованої установи — музею, що виконує ряд функцій стосовно культури, суспільству і людині.

Таким чином, музей у якості соціокультурного інституту інтегрує в собі: «надприродні» якості самої людини, що виявляються в його особливому, «музейному» відношенні до світу; різні види, способи і механізми діяльності, спрямованої на збереження й актуалізацію культурних цінностей; продукти цієї діяльності, їхнє споживання людиною, у процесі якого він міняється, розвивається, інтелектуально збагачується; установу як організаційно оформлену структуру для здійснення цієї діяльності.

Специфіку музею, що відрізняє його від інших інститутів культури, визначає своєрідність музейної діяльності, в основі якої лежать музейні предмети, справжні елементи невидимого світу, що лежить за границями того конкретного досвіду, що акумульований у реальному існуванні окремого індивіда і людства в цілому. На відміну від систем утворення, архівів і бібліотек, що сприяють подоланню вузькості границь конкретного людського досвіду шляхом надання вербальної інформації, музейний показ апелює насамперед до зорового сприйняття, що безпосередньо занурює людини в ситуацію спілкування з дійсністю буття.