Музеєзнавство в системі наук

Для сучасного етапу розвитку науки характерний прояв двох тенденцій — інтеграції знання і його диференціації. Це спричиняє появу нових наук, одні з яких виникають на стику раніше існуючих, інші починають досліджувати невідомі раніше закономірності. При цьому цілий ряд дисциплін знаходяться на грані перетинання природних і суспільних наук. Такі, наприклад, географія, кібернетика, етнічна антропологія, етноботаніка.

По багатозначності свого предмета музеєзнавство входить у розряд міждисциплінарних наук. У той же час є всі підстави віднести музеєзнавство до суспільних наук, оскільки предметом його дослідження є закономірності, зв'язані з процесами пізнання і передачі інформації за допомогою музейних предметів, з функціонуванням музею як соціокультурного інституту.

У зв'язку з тим, що музеєзнавство має міждисциплінарні риси, його зв'язок з іншими науками носять характер інтеграції. Іншими словами, елементи різних дисциплін і специфічно музейні елементи, з'єднуючись, утворюють нову якість. У ході цієї взаємодії музеєзнавство для рішення задач свого предмета запозичає в перетвореному виді елементи мови і методів відповідних дисциплін. Взаємодіють у музеєзнавстві насамперед профільні дисципліни, а також педагогіка, психологія, теорія інформації, соціологія, джерелознавство.

Отже, відповідно до сучасних представлень, музеєзнавство - це наукова дисципліна, яка ще формується і вивчає специфічне музейне відношення людини до дійсності і породжений їм феномен музею, це дисципліна, що досліджує процеси збереження соціальної інформації, її пізнання і передачі за допомогою музейних предметів, а також розвиток музейної справи і напрямку музейної діяльності.

Феномен колекціонування іде коренями в глибоку стародавність. Уже на зорі своєї історії людство збирало і прагнуло зберегти предмети, що мають сакральну, престижну й емоційну значимість, що представляють інтерес з пізнавальної або естетичної точки зору. В Африці і на островах Океанії археологи знайшли залишки колекцій предметів релігійного культу епохи неоліту. Починаючи з II тисячоріччя до н.е. в Уре й інших містах Двурічья переписувачі збирали релігійні, літературні і наукові тексти, написані клинописом на глиняних табличках. Так виникали приватні і царські бібліотеки, найбільша з яких належала ассірійському цареві Ашшурбанипалу (VII с. до н.е.) і нараховувала десятки тисяч табличок. Збереглася інформація про те, що в VI с. до н.е. вавілонський цар Набонід збирав стародавності і займався розкопками. У Британському музеї зберігається призма з написом, що він знайшов у фундаменті храму в Сіппаре.

Але яскраво і повномасштабно феномен колекціонування вперше розкрився і розцвів в античну епоху. Для європейської історії античність являє собою стародавність особливого роду, адже її не випадково називають колискою європейської цивілізації. У ті давні часи були закладені основні напрямки філософської думки, створена наука як окрема сфера культури, зроблені відкриття світового значення в області архітектури і скульптури, покладений початок європейському театрові, розроблені важливі політичні категорії – громадянин, демократія, особистість, а грецька та латинська мови стали основою сучасної наукової термінології.