Методи побудови експозицій.

Неважко помітити, що матеріал в експозиції може групуватися по-різному. Іноді він відтворює інтер'єр садиби або фрагмент природного середовища, а іноді визначеним розташуванням предметів експозиціонери прагнуть розкрити якийсь сюжет або, наприклад, наочно продемонструвати різноманіття форм і інших характеристик однорідних предметів. Науково обґрунтований, вихідний зі змісту експозиції, порядок угруповання й організації експозиційних матеріалів називається методом побудови експозиції. У вітчизняному музеєзнавстві традиційно виділяють наступні основні методи експонування: систематичний, ансамблевий, ландшафтний і тематичний. Цим методам відповідають систематична, ансамблева, ландшафтна і тематична експозиції.

Першими експозиціями, в основу яких лягли наукові принципи організації матеріалу, стали систематичне експозиції. Їхня поява наприкінці XVIII - першій половині XIX в. було зв'язано з бурхливим розвитком процесу диференціації в сфері науки і створенням профільних музеїв. Систематичний метод експонування передбачає добір, розміщення й інтерпретацію однорідних предметів відповідно до класифікаційної системи конкретної наукової дисципліни або галузі виробництва. Основна структурна одиниця систематичної експозиції - типологічний (системний) ряд; він дозволяє показати біологічний, технологічну й інший види еволюції предметів. Найбільше часто систематичний метод експонування застосовується в природничо-наукових, науково-технічних, археологічних і етнографічних музеях у музеях декоративно прикладного мистецтва, а також у фондових виставках музеїв інших профілів.

Приблизно із середини XIX в. в етнографічні експозиції, побудовані на основі систематичного методу, сталі включатися ансамблі, що одержали в музейному побуті назва «життєві комплекси», тому що вони прагнули відбити реальні зв'язки між предметами. Такими були, наприклад, етнографічні комплекси «житло», «майстерня», «косовиця», «весілля», що наочно демонстрували домашню обстановку, трудовий процес, святкові і релігійні ритуали, при цьому музейний предмет показувався як би в середовищі свого побутування. Наприкінці XIX - початку XX в. у Західній Європі з'явилися перші експозиції, що складаються винятково з ансамблів. Це були експозиції музеїв під відкритим небом.

Ансамблева експозиція зберігає або реконструює на основі достовірних наукових даних реально існуючої або типову для певної епохи соціокультурне оточення. Ансамблева експозиція характерна для меморіальних музеїв, для музеєфікованих пам'ятників історії і культури - палаців, садиб, селянських хат. Її прикладом можуть служити історичні інтер'єри або їхні фрагменти, що відтворюються в музеях не тільки гуманітарного, але і природничо-наукового профілю.

Структурною одиницею ансамблевого показу є експозиційний комплекс, що зберігає або реконструює існуюче середовище побутування музейних предметів. Він може складатися з різних експонатів - знарядь праці, зброї, одягу, меблів, виробів декоративно-прикладного мистецтва, образотворчих і письмових матеріалів. Оскільки в цьому комплексі відтворюються реальні або типові зв'язки і відносини між предметами, по своєму змісту й у зоровому сприйнятті він являє собою закінчене ціле.

При відтворенні художньої ансамблевої експозиції як сполучну ланку, що дозволяє об'єднати в єдине ціле картини, скульптуру, меблі, предмети декоративно-прикладного мистецтва, звичайно виступають стилістичні особливості експонатів. По такому принципі побудована, наприклад, експозиція «Росіянин жилою інтер'єр XIX століття» у Великому палаці Павловська (Ленінградська область). У її 16 залах на основі літературних, документальних і образотворчих джерел (картин, акварелей, малюнків) відтворені найбільш типові інтер'єри садибних і міських будинків заможної частини російського суспільства. Розміщення меблів, розважування картин і портретів, розміщення предметів з порцеляни і бронзи строго продумані, підлеглі чіткому ритмові і єдиному стилеві. Експозиція дозволяє простежити, як протягом сторіччя мінялися умови життя і художні смаки, представлення про красу і затишок.

Разом з тим у таких стильових ансамблях є певний недолік. За рідкісним винятком історичні інтер'єри не існували як єдине стильове ціле, у них могли знаходитися і знаходилися предмети різних епох і стилів, подібно тому, як у сучасних квартирах сусідять різні за часом створення речі. Тому ансамблі, побудовані за стильовим принципом, мають умовний і трохи штучний характер.

У тому випадку, коли музеєм стає збережений пам'ятник історії і культури, у реконструкції ансамблевої експозиції немає потреби. При інших обставинах необхідно відтворювати достовірне середовище, що спричиняє цілеспрямоване комплектування, а іноді виготовлення відтворень музейних предметів - копій, муляжів, реконструкцій. У світовій музейній практиці саме ансамблеві експозиції одержали найбільше поширення, оскільки вони легко сприймаються відвідувачами, викликають безпосередній інтерес і роблять сильний емоційний вплив. Багато музеїв майже усі свої експозиційні площі використовують під відтворення житлових і виробничих інтер'єрів.

Паралельно з ансамблевими формувалися і ландшафтні експозиції, що відтворюють взаємозв'язки і взаємозалежність природних компонентів. Їх основна структурна одиниця – біологічні групи і ландшафтні діорами.

Елементи ландшафтного методу експонування у вигляді біологічних груп з'явилися в природничо-наукових музеях у середині XIX в. Біогрупа (біологічна група) являє собою експозиційний комплекс з об'єктів твариного і (або) рослинного світу. Часте поняття «біогрупа» відноситься до наукового таксидермічної композиції, що представляє тварин у середовищі проживання.

Таксидермія (від греч. taxis - пристрій і derma - шкіра) - вид діяльності, що включає консервацію і реконструкцію об'єктів тваринного світу. Сучасна таксідермія з ремесла по виготовленню опудал переросла в мистецтво. Але мистецтво це - особливого роду: умовність і декоративність тут неприпустимі, оскільки природно-наукові музеї покликані популяризувати достовірні і науково об'єктивні знання.

Велику роль у становленні ландшафтного методу експонування зіграла Всесвітня промислова виставка в Лондоні (1851 р.), де демонструвалися перші біологічні групи з життя тварин, створені німецьким таксидермістом М.Х. Плоцкетом. Потім біогрупи почали активно включати у свою систематичну експозицію Британський музей природничої історії, причому створюючи їх на чітко документальній основі. Для біогруп із птахами і гніздами рослин і ґрунт збиралися з одного місця, а молоді і старі птахи - з одного гнізда. Використовувався і натуральний ґрунтовий покрив, на якому було знайдене гніздо: він обережно зрізався і перевозився в музей. Кожен окремий листок, квітка, трава імітувалися з воску й інших підходящих матеріалів, при цьому штучні рослини розташовувалися на висушеному ґрунті точно так, як вони знаходилися в природі.

«Сухість систематичної колекції, розставленої в призначеному поступовому порядку, зовсім скрадається завдяки присутності вищезгаданої біологічної колекції, - поділявся в 1894 р. своїми враженнями від огляду орнітологічної експозиції Британського музею природної історії російського зоолога.

До кінця XIX в. у практику природничо-наукових музеїв увійшли панорами і діорами, що стали характерними прийомами ландшафтного методу експонування.

Панорама (від греч. pan - всі і horama - вид, видовище) являє собою великих розмірів стрічкоподібну картину, що натягнута по внутрішній поверхні циліндричного підрамника і сполучиться з розташованим перед нею по колу «предметним» планом - макетами, спорудженнями, фігурами. Панорама створює ілюзію реального простору, що оточує глядача, розташовується в круглій будівлі і розглядається з площадки, що знаходиться в його центрі. Перша панорама була створена ірландським художником Р. Баркером у 1787 р. і являла собою кругове зображення міста Единбурга.

У 1893 р. у Музеї природної історії в Стокгольмі була створена перша біологічна панорама, що відтворює природу Швеції. На величезній замкнутій полотнині були зображені найбільш характерні для країни пейзажі, об'єднані в одну суцільну картину, що оперізує окружність панорами. Передній план з документальною точністю відтворював ділянку місцевості зі скелями, рослинами, болотом, струмком.

На відміну від художньої панорами, де живопис займає передній натуральний план, у ландшафтній панорамі пейзаж служить тільки допоміжним засобом, що вводить глядача в середовище проживання тварин. Передній же план займають документальні матеріали - опудала тварин, гнізда птахів, рослинність, рельєф місцевості.

У той час як панорама вводить глядача нібито в центр події, що зображується і дозволяє здійснювати круговий огляд, діорама (від греч. dia - крізь і horama — вид) дає можливість розглядати зображення тільки з боку вікна (за винятком трьохсторонніх, так званих альковних діорам).

Вона охоплює лише частину обрію і може розташовуватися на стіні як напівкруглого, так і прямокутного приміщення. Тому діорами, що не вимагають настільки великих площ, як панорами, одержали в природничо-наукових музеях набагато більш широке поширення.

У біогрупі і діорамі крім тварин розміщають рослини і макети різних фрагментів місцевого пейзажу - валунів, скель, косогорів, берегів рік, озер, болотистих ділянок лісу. Передаючи ландшафт місцевості, діорами і біогрупи одночасно дозволяють відтворити дійсний вигляд тварини, показати динаміку її руху. Така композиція переносить у музей куточок природи і показує ті з її сторін, що у реальному житті людин не завжди може спостерігати. Але достовірна передача особливостей поводження і спосіб життя тварин, характерних рис їхнього середовища існування вимагають проникнення в тонкості біології. Найменше відхилення від життєвої правди - неправильна поза тварини, анатомічні дефекти, що не відповідають сезонові густота і забарвлення хутра, рослинність, що не відповідає даному ландшафтові - усе це підриває віру в дійсність зображуваного і знищує пізнавальний зміст біогруп і діорам.

У першій третині XIX в. ландшафтний метод експонування став практикуватися в багатьох музеях світу. У Росії перша ландшафтна експозиція була побудована в 1930 р. у Московському обласному краєзнавчому музеї (м. Істра). З 1970-х рр. ландшафтний метод став переважаючим в регіональних природничо-наукових музеях і відділах природи краєзнавчих музеїв.

Тематичною називають експозицію, що за допомогою експозиційних матеріалів розкриває певну тему, сюжет, проблему, створює музейний образ подій або явищ, що відбувались. У структурному відношенні вона являє собою систему взаємозалежних і супідрядних розділів і тем, зміст яких обґрунтований концепцією. В історичних музеях розділам звичайно відповідають історичні періоди. Основною структурною одиницею тематичної експозиції є тематико-експозиційний комплекс, що представляє собою групу предметів різних типів - речі, документи, образотворчі матеріали. На відміну від систематичної й ансамблевої експозиції їх поєднують не типологічні ознаки і не реальні або типові зв'язки в середовищі існування, а винятково змістовна сторона, здатність виступати як наочне підтвердження визначеного концептуального положення.

Першими в другій половині 1920-х рр. тематичний, або комплексно-тематичний, метод експонування стали розробляти історико-революційні музеї стосовно до своєї тематики - класовій боротьбі, економічної і політичної історії. З 1930-х рр. він став переважним методом експонування в радянських музеях і у даний час є ведучим - головним чином для історичних і краєзнавчих музеїв.

Слід мати на увазі, що всі перераховані методи експонування нерідко інтегруються: систематична експозиція може сполучитися з ансамблевою і ландшафтною експозицією, тематична може включати елементи не тільки ансамблевої, але і систематичної експозиції. Вибір методів експонування залежить від багатьох факторів, у тому числі від профілю музею, від теми і цільових настанов експозиції, що створюється, специфіки колекцій, розмірів експозиційних площ.