СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 4.

ПОЕТИКА ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ. ЧАСОПРОСТІР ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ.

План

1. Формозміст як єдність.

2. Елементи змісту як змістові прояви художньої форми.

3. Елементи форми як носії художнього змісту.

4. Тематика і проблематика літературного твору.

5. Образ автора у літературному творі.

6. Поняття про конфлікт. Колізія літературного твору.

7. Фабула, мотив, сюжет, композиція, архітектоніка.

8. Час і простір як форми існування художнього світу літературного твору.

9. Категорії абстрактного і конкретного часопростору в художній літературі.

10. Особливості часу і простору в ліриці.

11. Умовність часу і простору в драмі.

12. Епічний хронотоп. Постать оповідача в епосі.

13. Сполучення у літературному творі різних типів простору. Проблема паралельних та ймовірнісних світів.

14. Проблема неспівпадіння реального (сюжетного) і художнього часу.

15. Циклічна, лінійна та релятивна концепції часу в художній літературі.

¨ Література

1. Введение в литературоведение. Литературное произведение: основные понятия и термины / Л.В.Чернец, В.Е.Хализев и др. – М., 1999.

2. Бахтин М. Литературно-критические статьи. – М., 1986.

3. Волков И. Теория литературы. – М., 1995.

4. Клочек Г.Д. Поетика і психологія. – К., 1996.

5. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці, 2001.

6. Лесик В. Композиція художнього твору. – К., 1972.

7. Літературознавчий словник-довідник⁄ Р.Гром’як, Ю.Ковалів та ін. – К., 1997.

8. Лотман Ю. Анализ поэтического текста. – Л., 1972.

9. Моклиця М. Основи літературознавства. – Тернопіль, 2002.

10. Николина Н. Филологический анализ текста. – М., 2003.

11. Ткаченко А. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. – К., 1998.

12. Хализев В.Е. Теория литературы. – М., 1999.\

Художній простір – це система топологічних відношень і топонімів, що використовується у процесі художньої творчості, у становленні й функціонуванні художнього (зокрема літературного) образу. Вона не вичерпується зафіксованими у тексті елементами, а включає в себе також комплекс знаків і символів з просторовим значенням, які актуалізуються у свідомості автора й читача у процесі художнього мислення.

Художній час – це система хронологічних відношень, художньо використана у творі. Поруч із безпосереднім хронологічним узгодженням зображених подій художній час охоплює і комплекс понять, знаків та символів із часовим значенням, відбитих у мисленні й мові актуалізованих факторів свідомості автора та перцепієнта.

Художній хронотоп (або хронотоп, як це частіше вживається в сучасному літературознавстві) у широкому розумінні позначає "часопростір" – систему всіх часових і просторових елементів твору, що усвідомлюються у їхній змістовій та функціональній цілісності, яка й складає актуальну сутність поняття. У більш вузькому значенні хронотоп – специфічні складові часопростору, які мають одночасно часову і просторову характеристики. У цьому випадку актуалізується злитість часу й простору, відтворення їх у межах одного поняття чи й навіть лексеми – явище, характерне саме для художньої літератури. Таке бачення хронотопу дозволяє досліджувати як внутрітекстові художні явища, так й інтертекстуальні: мотив, сюжетний хід, мандрівний сюжет і т. п.

Спостережено, що типологія форм та ознак художнього часу і простору ще недостатньо розроблена й не має достатнього теоретичного обґрунтування. Натомість вивчення функцій художнього часу і простору видається найбільш продуктивним підґрунтям для аспектного аналізу літературного твору. Для розробки методики аспектного аналізу ці функції були згруповані, на підставі чого з'явилася можливість вичленувати функціональні підструктури художнього часу і простору:

– конструктивну, що обіймає сферу побудови "дійсності твору" і включає в себе ті локативи та відношення між ними, які допомагають топологічно й хронологічно скоординувати у свідомості автора й перцепієнта зображувані події, розширити зміст зображуваних явищ за рахунок встановлення зв'язків з реальною географією та історією (процес "прив'язування");

– індивідуальну (психічну), яка відбиває ставлення автора, персонажів, читача до тих чи інших локативів і формується переважно з маркованих елементів простору й часу; до неї також включаються невласне літературні просторові (елементи графіки в поезії, геометрична побудова прози, відчуття сцени у драматургії, особливості конкретного видання твору тощо) й часові (мелодика і темпоритм поезії, тривалість зображення дії тощо) явища та фактори;

– концептуальну, яка конкретизує просторові й часові характеристики художнього задуму, елементи світовідчуття й світокомпозиції, відбиті у загальній побудові художнього простору і часу (часопростору взагалі).

Розділ 8. ПОЕТИКА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

8.1. Зміст і форма

8.2. Композиція і сюжет

8.3. Художня мова

8.1. Зміст і форма

Поетика — це один з найдавніших термінів літературознавства. Грецьке роіеtікe — майстерність творення, техніка творчості. В епоху античності поетикою вважали науку про художню літературу. Так розуміли поетику Аристотель ("Поетика") і Горацій ("До Пісонів"). В епоху середньовіччя, Відродження та класицизму піц поетикою розуміли особливості форми художніх творів (Скалігeр — "Поетика", Н. Буало — "Мистецтво поетичне"). У XIX—XX ст. поетикою вважали ту частину літературознавства, яка вивчає композицію, мову, версифікацію. Трапляються спроби ототожнювати поетику зі стилістикою. З'являються праці про поетику видів, жанрів, напрямів, течій.

У сучасному літературознавстві є багато визначень поетики. Проаналізувавши деякі з них, Г. Клочек називає такі значення цього терміна:

1) художність;

2) система творчих принципів;

3) художня форма;

4) системність, цілісність;

5) майстерність письменника.

Поетику не можна ототожнювати з теорією літератури, вона лише один із розділів літературознавства.

Відомі поетики нормативні, описові, історичні, функціональні, загальні. Автором нормативної поетики є Н. Буало ("Мистецтво поетичне"). В основі описових поетик — порівняльне вивчення різних літератур. Історичні поетики досліджують еволюцію видів, жанрів і художніх засобів, використовують порівняльно-історичний принцип. Основоположником історичної поетики був О. Веселовський, який так визначив її предмет: "Еволюція поетичної свідомості і її форми". Функціональна поетика вивчає твір як функцію чи систему, загальна — визначає основні закони художності.

Що ж входить у предмет поетики? Детальну відповідь на це питання дав В. Виноградов: "Питання про мотиви... і сюжети, про їх джерела і форми щеплень, про структурні варіації їх, про різні прийоми і принципи розгортання чи розвитку сюжету, про закони сюжетоскладання, про художній час як категорію побудови і руху подій у літературних творах, про композицію як систему складання, взаємодії, руху об'єднання мовного, функіонально-стилістичного та ідейно-тематичних планів словесно-художнього твору, питання про засоби і прийоми сюжетно-динамічної і власної мовної характеристики персонажів у різних жанрах і видах літератури, про жанрові структурні відмінності у співвідношеннях і зв'язках монологічної і діалогічної мови в різні епохи літературного розвитку і в різних типах словесно-художніх структур, про вплив ідейного задуму і тематичного плану твору на його стилістично-мовний лад, про зв'язки публіці стичного та образно-розповідних аспектів композиції літературних творів".

Коло питань, які вивчає поетика, допомагають окреслити назви книг, статей, розділів монографій: "Поетика давньогрецької літератури", "Поетика метафори", "Поетика художнього простору", "Поетика художнього часу", "Поетика жанру", "Поетика стилю", "Поетика назв", "Поетика Бориса Олійника".

Можна говорити про поетику течій, напрямів, епохи, національної літератури, літератури окремого регіону.

Тривалий час у нашому літературознавстві домінувала посилена увага до суспільного значення і соціального аспекту функціонування художнього твору. В останні десятиліття спостерігаємо глибоке зацікавлення літературознавців питаннями поетики.

8.1.1. Єдність форми і змісту в літературі

У теоретичній поетиці понятійна пара форма і зміст відома з часів античності. Аристотель у "Поетиці" розмежовує предмет наслідування і засоби наслідування. Представники формальної школи вважали, що поняття "зміст" у літературознавстві — зайве. А форму треба порівнювати з життєвим матеріалом, який є художньо нейтральним. Ю. Лотман пропонує терміни "зміст" і "форма" замінити термінами "структура" та "ідея". Терміни "форма" і "зміст" використовуються у різних галузях знань.

Форма і зміст — це діалектична єдність. А. Ткаченко для підкреслення зв'язку змісту і форми вживає терміни "змістоформи" і "формозмісти". Про зв'язок цих понять Геґель писав: "Зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма є не що інше, як перехід змісту у форму". Геґель і В. Бєлінський, крім терміна "зміст", використовують термін "ідея". Платон ототожнював ідею і форму.

8.1.2. Тема

У структурі поняття "теми" виділяють зовнішню і внутрішню теми. Зовнішня тема — це те, що змальоване в цілому, вказівка на вибраний письменником об'єкт, наприклад, тема визвольної боротьби. Внутрішня тема є сумісністю акцентів, сторін зображуваної дійсності.

Аналізуючи художній твір, виділяємо головну тему і допоміжні. Іноді зміст теми розкривають назви творів ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика, "Злочин і кара" Ф. Достоєвського).

Тема — це матеріал, відібраний, осмислений і відтворений письменником.

8.1.3. Проблема

Зміст твору не обмежується тематикою, він включає й проблематику. Грецьке problema — це щось, кинуте вперед. Важко погодитися з думкою, що проблема — "це ідейне осмислення письменником тих соціальних характерів, які він зобразив у творі". Вважаємо, що проблеми — це питання, які автор ставить перед читачами, героями, часом. Ці проблеми можуть мати соціальний, етичний, екологічний, психологічний характер. Іноді назви творів мають проблемний характер: "Хто винен?" — О. Герцена, "Батьки і діти" — І. Тургенєва, "Що робити?" — М. Чернишевського, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" — Панаса Мирного та Івана Білика.

Не в кожному творі є проблеми. Вони можуть бути відсутніми у творах розважального, альбомного характеру. Г. Абрамович ототожнює проблематику з тематикою. Ці категорії дійсно взаємопов'язані, але не тотожні. Проблемою називаємо питання, які ставляться або вирішуються в твори Причому письменник не зобов'язаний давати відповіді на всі питання. Іноді важливо поставити питання — відповідь на нього дасть хтось інший.

Сукупність питань, які вимагають дослідження і розв'язання, називається проблематикою. Ю. Ковалів вважає, що "поняття "літературна проблематика" стосується передусім ідейно-тематичних аспектів художньої творчості; тому не завжди зведене до соціальних, національних, моральних, психологічних, економічних, онтологічних, екзистенціальних чинників, інколи передбачає задоволення розважальних потреб, зазвичай стосується естетичних критеріїв. Переважно проблематика спрямована на ідейне осмислення характерів, зображених у творі, з огляду на світоглядні засади автора".

Тема (грец. tеmа)— це те, що покладене в основу, предмет пізнання, те, про що йдеться у творі. Застарілим і неточним є визначення теми: "те, про що розповідається у творі". Воно не підходить до ліричних творів.

Тему не можна ототожнювати з життєвим матеріалом, використаним у творі. Подіям Другої світової війни присвячені оповідання М. Шолохова "Доля людини" і роман О. Гончара "Прапороносці". Ці твори мають різний тематичний обсяг. Об'ємнішим за тематикою є роман.

Починаючи з 20-х рр. XX ст. тему твору зводять до зображення соціальної характерності. Таке визначення теми знаходимо у монографії Г. Поспелова "Эстетическое и художественное" та "Введение в литературоведение" за ред. Г. Поспелова. Але є твори без соціальних характерів. Д. Чижевський називає темою "думку, що єднає окремі частини твору, аж до окремих слів".

Іноді тему ототожнюють з подіями, змальованими у творі, тобто фабулою. Тема пов'язана з фабулою, фабула є засобом розкриття теми. Ознайомившись із фабулою, можемо сформулювати тему твору.

Про зв'язок теми з фабулою свідчить роздум І. Франка над змістом поеми Лесі Українки "Давня казка". "Ся тема, — відзначає І. Франко, — відносини поета до суспільності, а властиво значення поезії в індивідуальному і громадському житті. Авторка показує нам се на історії двох людей — безіменного поета і гордого лицаря Бертольда. Занятий своїми щоденними забавами, гордий лицар не дивиться на поета, глузує з нього, вважає його жебраком, а в найліпшім разі диваком чи навіть божевільним. Але, закохавшись, сей лицар почуває потребу поезії, щоби збудити любов у серці любої дівчини, і тут поет стає йому в пригоді. Та ось лицар вирушає на війну, військо втомлене важкими походами і невигодами, бунтується, лицареві прийшлось би пропасти, та знов поетові пісні виручають його, додають воякам духу і ведуть їх до побіди. Через се лицар робиться великим паном і по якімсь часі починає утискати та кривдити своїх підданих. Тоді поетові пісні підіймаються проти нього, говорять народові про волю і рівність, кличуть його до бунту. Лицар зразу хоче підкупити поета, далі грозить йому — все недармо. Тоді він закидає його в тюрму, де поет і вмирає. Але його слово не вмерло. Народ зривається до бунту і вбиває кривдника-пана. Та його маєток і його пиху переймають його нащадки, так само як по смерті одного поета постають нові, перейняті тими самими думками".

8.1.4. Ідея

Органічною частиною змісту є ідея. Ідея пов'язана з темою, але вони не тотожні. Деякі літературознавці ототожнюють ідею з темою, бо орієнтуються на визначення теми, яке дав М. Горький. Він писав, що "тема — це ідея, яка зародилася в досвіді автора, підказується йому життям, але гніздиться у вмістилищі його вражень ще не оформленою і, вимагаючи втілення в образах, збуджує в ньому потяг до роботи над її оформленням"1. Але М. Горький говорить тут скоріше про народження творчого задуму, ніж про ідею як таку.

Грецьке idea — поняття, першообраз. Платон вважав ідеєю праобраз речі; Гегель — синтез поняття і об'єкта. В останні три століття вчені пов'язують ідеї з пізнанням буття, з суб'єктивним досвідом. Англійський філософ Локк називав ідеї реальні і фантастичні, адекватні і неадекватні праобразам, зв'язані і не зв'язані з дійсністю. Кант використовував термін "художня ідея", Ґете — "художня концепція".

Під ідеєю розуміють основну думку твору, ставлення до зображеного, його оцінку. "Розкритити Ідею художнього твору, — пояснює О. Рев'якін,

— значить зрозуміти ставлення автора до зображуваних у творі людських характерів, питань, явищ, предметів..., тобто зрозуміти, як вони автором усвідомлюються, пояснюються, оцінюються і які в зв'язку з цим у творі виражаються прагнення, бажання, мрії письменника". В образі Маланки в повісті М. Коцюбинського "Fata morgana", наприклад, втілена ідея краху ілюзій найбіднішої частини селян про землю, в образі Хоми Гудзя — ідея стихійного протесту, в образах Гафійки і Прокопа Кандзюби — ідея пробудження селянської молоді до боротьби за свої права на землю в умовах тогочасної дійсності.

Ідеї в художніх творах мають мистецький характер, вони втілюються в образах. Ними проникнута вся тканина художнього твору. "Нинішній поет,

— писав І. Франко, — не буде нам казати: "Ой горе, горе бідному на світі",

— бо слова ті, хоч правдиві, але занадто загальні, — він постарається показати нам бідного чоловіка, як він живе в нужденній хаті у голоді і холоді, як робить на чужій ниві, як турбується такими речами, на котрі другий і уваги не звертає, постарається заглянути в душу того бідного чоловіка, що він думає, чого надіється, чого боїться, а чого бажає і т. ін.".

Розкрити ідею художнього твору — значить зрозуміти, як ставиться автор до зображуваного, як розуміє, пояснює події і вчинки персонажів. Ідея може бути виражена прямо автором або героями. Так вона виражається в байках, окремих ліричних творах публицістичного і сатиричного характеру.

Ідею не можна зводити до однозначної абстракції. Ґете запитував, чи варто скрізь розшукувати ідею, абстраговану думку, і відповідав: "Майте ж нарешті мужність віддатись враженням, дозвольте вас розважити, схвилювати, підняти, навчити, надихнути і запалити прагненнями до великого, але не думайте, що марне все те, в чому немає якоїсь абстрактної думки або ідеї"'.

Близьким до терміна "ідея" є термін "тенденція" (лат. tendentіа — прагну, прямую). У "Літературному словнику-довіднику" є таке визначення тенденційності: "ідейна спрямованість літературно-художніх творів, яку письменник свідомо втілює в систему створених для цього образів".

Яка ж різниця між тенденційністю та ідейністю? Це питання намагався з'ясувати Д. Чижевський: "Світогляд автора може виявитися в творі "сам собою", без того, щоб автор намагався передати читачеві свої погляди. Але дуже часто автор свідомо хоче сугерувати читачеві певні думки та погляди. В таких випадках говоримо про "тенденцію" твору. "Тополя" — твір без тенденції (може, лише з наміром показати поетичність народних вірувань та переказів), але типово тенденційними творами Шевченка є, наприклад, "Сон" або "Неофіти".

Ще чіткіше про різницю між тенденційністю та ідейністю висловлювався І. Франко, аналізуючи творчість Лесі Українки: "Найкращі писання Лесі Українки, — зауважував критик, — ідейні, але зовсім не тенденційні. Яка тут різниця? Така, як між індукцією і дедукцією в логіці, як між синтезом та аналізом в хімії. Поетичний твір я називаю ідейним тоді, коли в його основі лежить якийсь живий образ, факт, враження, чуття автора... Тенденційний поет виходить від якоїсь чи то соціальної, чи політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми. Замість розумових аргументів, він підбирає для неї якісь поетичні образи, немов ілюстрації до друкованого тексту..."3 А взагалі тенденцією називаємо намагання автора схилити читача до своєї думки, своєї оцінки того чи іншого факту, явища. В історії літератури є приклади невдалих, художньо неповноцінних творів тенденційного мистецтва, серед них багато творів літератури соціалістичного реалізму. Однак є блискучі приклади заангажованої літератури, як твори письменників-націоналістів, поетів "празької школи": Є. Маланюка, О. Теліги, Олега Ольжича, О. Стефановича, І. Ірлявського, письменників-шістдесятників: В. Симоненка, Ліни Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса, П. Скунця. П. Іванишин слушно відзначає, що орієнтація письменників на чисте мистецтво дала чимало творів сумнівної вартості. "Естетизм, — за словами літературознавця, — не завжди рятує від художньої неповноцінності. Поруч з естетичною насолодою художній твір мусить підводити читача до певної ідеї, тим самим впливаючи і на життя окремого індивіда, на життя цілого суспільства, в ідеалі — поліпшуючи, ушляхетнюючи одиницю і спільноту. Свідома втеча від ідеології, на жаль, часто обертається втечею від художності".