З фашистськими та румунськими окупантами

Жорстокий окупаційний режим викликав активний спротив місцевого населення, який виявлявся в підпільному і партизанському русі.

Одну з перших і найбільш активних підпільних організацій у Вінниці очолив І. Бевз. Штаб-квартирою цієї організації стало приміщення бібліотеки по вул. Депутатській (нині вул. Івана Бевза). Також у жовтні 1941 р. у Вінниці розгорнула роботу підпільна організація під керівництвом Ю. Панченка (Левченка). Підпільники зібрали важливі матеріали про розташування військових об’єктів у Вінниці, про таємне будівництво, що велося біля с. Коло-Михайлівка. До кінця 1941 р. були створені підпільні групи на |м'ясокомбінаті – керівник І. Рибалко, залізничній станції – І. Гречко, на мотороремонтному заводі – О. Побережець, на спиртозаводі – М. Меуха та інші. Підпільна партійна організація на чолі з І. Бевзом керувала не лише|не тільки| підпільними групами у Вінниці, але і підтримувала зв'язок з цілою низкою|низкою| населених пунктів Немирівського, Турбівського, Погребищенського, Козятинського, Гайсинського і Дашівського районів Вінницької області. Для керівництва цими підпільними групами був створений підпільний центр, що об'єднав на початку 1942 р. 17 груп, до складу яких входили|нараховували| більше 300 підпільників. У кінці серпня 1942 р. поліція за допомогою провокаторів натрапила на слід Вінницького підпілля. Зазнали розгрому підпільні організації Бевза, Панченка (Левченка) та інші. Восени 1942 р. і взимку 1943 р. було розстріляно, закатовано близько 100 підпільників. У донесенні від 14 серпня 1942 р. зазначалося, що «з 15 грудня 1941 р. було арештовано і передано для подальшого розпорядження в поліцію безпеки у Вінниці 151 чоловік партійних активістів, в тому числі 6 політичних комісарів».

Після розгрому підпільного центру І. Бевза політичним і організаційним ядром стала підпільна друкарня «Україна». Навколо неї згуртувалась активна група підпільників: Т. Кузьмін (керівник), Д. Кочетов, К. Кузьміна, Л. Ратушна та інші. На боротьбу з окупантами піднімалася молодь. В області діяли молодіжні підпільні групи на чолі з П. Мельником, О. Ткаченко, В. Березовським та інші. Зароджується підпілля у районах області, у Теплицькому районі його очолили А. Микитенко, А. Кондратюк, А. Кучера. В результаті наполегливої праці підпільного комітету на території Теплицького і Гайсинського районів виникає кілька нових підпільних груп. У Немирівському районі підпільна організація під керівництвом О. Євдокименко, А. Буко, Л. Ведибіди. У Бершадському районі підпільна організація, яку очолив О. Пилипчук, у Дашівському районі підпільні організації очолили П. Майданюк, Ф. Демчук, С. Безчеснюк. У Жмеринці діяла велика підпільна організація «Радянські патріоти», на чолі з підпільним комітетом у складі В. Кіняєва, К. Гришина, Г. Навроцького, Р. Ліздіна.

Німці доклали неабияких зусиль, щоб не дати можливості розкрити таємницю ставки. Як свідчать радянські автори, перша інформація про надтаємне будівництво під Вінницею надійшла до Москви від київських підпільників, якими керував І. Кудря (псевдонім «Максим»). Вони дізналися з різних джерел, що під Вінницею закінчується будівництво важливих споруд, доріг та аеродромів і там створено зону з надзвичайно суворим охоронним режимом. До того ж Вінниця переповнена військами СС, жандармами, поліцейськими. Для перевірки цих відомостей І. Кудря послав до Вінниці Раїсу Окіпну, примадонну Київського оперного театру. «Озброєна» справжнім «аусвайсом» (посвідченням), вона приїхала до Вінниці і підтвердила відомості про це таємне будівництво. «Максим», не гаючись, передав ці відомості до Москви.

Створений у Вінниці підпільний центр під керівництвом Ю. Левченка (справжнє прізвище А. Панченко), зумів також розкрити таємницю ставки. У липні 1942 р. підпільники Я. Бялер, Г. Прокудін та І. Бондар були відряджені до білоруських партизанів з усним донесенням для Москви. Долаючи небезпеку в дорозі, вони щасливо дістались до партизанського загону І. Козлова. Звідти їх повідомлення потрапило до Москви. Слідом за цими трьома зв'язківцями підпільний центр направив до Москви І. Драхлера. Він щасливо добрався до столиці.

Подібне повідомлення про гітлерівську ставку приніс до Москви і розвідник О. Боварчук. Перетнувши 17 березня 1942 р. лінію фронту, він пройшов небезпечними дорогами окупованої України до самої Вінниці, зустрівся тут з двома розвідниками, які були залишені в тилу німецьких військ під час відступу Червоної Армії ще 1941 р., зібрав важливі відомості і 9 липня повернувся знову через лінію фронту.

Інформацію про вінницьку ставку було одержано і від німецьких офіцерів, яких захопив у полон відомий розвідник Микола Кузнєцов в районі Рівного. Але ці відомості були здобуті лише на початку лютого 1943 р., коли Гітлера давно не було у «Вервольфі».

На кінець 1941 р. в містах і селах області вже активно діяли 102 підпільні організації і групи, а за весь час окупації було створено 211 груп. Вони виготовляли і розповсюджували листівки, організовували диверсії та чинили опір заходам окупаційної влади.

У кінці 1942 р. розгорнувся партизанський рух — збройна боротьба народу проти фашистських загарбників на окупованій території, в тилу ворога. Найбільшими осередками партизанського руху на Вінниччині були 2-га партизанська бригада ім. Сталіна та партизанське з'єднання ім. В. Леніна. 2-а партизанська бригада ім. Сталіна відлік своєї бойової біографії вела з 26 жовтня 1941 р. Тоді на базі партійної організації Теплицького району був створений партизанський загін під командуванням А. Кондратюка. До бойового складу бригади увійшли декілька партизанських загонів: «За Батьківщину» (командир Г. Рибаченко), загін ім. В. Леніна (командир К. Яцюк), ім. С. Кірова (командир М. Кореневський) та інші. Підрозділи бригади дислокувались у Шабелянському лісі та діяли в Іллінецькому, Дашівському, Немирівському, Гайсинському районах. В лютому 1943 р. Павлівська підпільна організація вийшла в Чорний ліс, де організувала партизанський загін імені В. Леніна. Спершу загін очолював полковник Червоної армії В. Мессарош, згодом – П. Кугай, комісаром став П. Волинець. Він був активним учасником підпілля і партизанської боротьби. У створенні загону допомагала вся сім’я Волинців (батько і мати комісара та троє братів). Загін швидко збільшувався|ріс| і поступово перетворився на партизанське з'єднання|сполуку|.

Зростання руху опору вимагало посилення керівництва діями патріотів. Створюється МРПК (міжрайонний партійний комітет) на чолі з А. Микитенком і В. Зенкіним, пізніше його очолив М. Корнійчук. У листопаді 1943 р. МРПК перетворився на підпільний комітет КП(б)У Вінницької області. Комітет керував бойовою діяльністю бригад й антифашистською боротьбою у 18 районах Вінницької, Київської та Одеської областей. У листопаді 1942 р. ЦК КП(б)У створює у Вінницькій області підпільний обком партії, очолюваний Д. Бурчен-ком. На території області партизанську боротьбу вели: 2-я партизанська бригада (командир А. Кондратюк), партизанське з’єднання (командир Я. Мельник), партизанське з’єднання (командир А. Мичковський), партизанська бригада (командир М. Владимиров), партизанське з’єднання (командир О. Кравченко), партизанське з’єднання (командир В. Слюсаренко). Всього ж за роки війни на Вінниччині діяло 6 партизанських з'єднань, 36 загонів та 8 окремих партизанських груп, до складу яких входило більш ніж 19 тис. бійців.

За видатні заслуги, мужність і героїзм керівнику Вінницького підпілля І. Бевзу, підпільниці Л. Ратушній та першому комісару партизанського загону ім. В. Леніна П. Волинцю посмертно присвоєно звання Героїв Радянського Союзу.

Розділ IV. Визволення Вінниччини від німецько-фашистських загарбників