На події Великої Вітчизняної війни

Будівництво ставки Гітлера на Східному фронті спершу планувалась під Лубнами, що на Полтавщині. Але поразка німецьких військ під Москвою і дії партизанів змусили шукати більш спокійне місце. Німці вибрали Вінницю – на їхню думку тихе, провінційне містечко, розміщене дуже далеко від лінії фронту.

Ставка була побудована приблизно за 8 км на північ від Вінниці, праворуч від шосе Вінниця-Житомир, на ділянці лісу завдовжки близько 2,5 км і завширшки близько 300 м. Її територія складалася з двох зон. Центральна зона була огороджена дротяною сіткою заввишки 2,5 м, над нею натягнуто 2 ряди колючого дроту. На північній околиці лісу збудовано електростанцію, а на березі Південного Бугу – станцію водогону. Навколо лісу, на високих деревах, через кожні 200 м споруджено стаціонарні спостережні пости. На узліссі було також побудовано велику кількість наземних постів, укріплень, дзотів, кулеметних гнізд, позицій для польових гармат.

Навколишні поля охоронялися численними пересувними патрулями. З півдня, на вигоні, був розміщений невеликий аеродром для літаків зв’язку. З повітря ставку охороняли батареї зенітних гармат, а також винищувачі з Калинівського аеродрому.

Ставка мала телефонний зв'язок з Берліном, Вінницею, ставкою Герінга, аеродромом у Калинівці тощо.

У центральній зоні розміщувались такі споруди: будинок Гітлера з бомбосховищем, будинок Мартіна Бормана, загальний бункер, будинки служби безпеки, генералів, керівників збройних сил, персональних ад’ютантів, секрета-рок, преси, слуг; лазня і перукарня, вузол зв’язку, готель, казино, плавальний басейн.

Спершу будівництво проводилось під кодовою назвою «Eichenhain» – «Дубовий гай». Треба додати, що багато авторів до цього часу – перекладають цю назву як «Дубовий дім», бо німецьке слово «eichenhain» було прочитано як «eichenhaim» і відповідно так перекладено. Після закінчення будівництва ставку спершу називали «Werwolf» (перевертень), а згодом «Wehrwolf» (озброєний вовк або вовк-захисник).

Спорудження ставки під Вінницею було розпочато наприкінці 1941 р., коли сюди прибули з-під Лубен німецькі будівельники та охорона. Воно велося за участю німецьких архітекторів, інженерів, робітників та громадян окупованих німцями країн. Широко застосовувались сили німецької військово-будівельної організації «Тодт» та рабська праця радянських військовополонених і місцевих жителів.

Від багатоденної важкої праці, нещадної експлуатації, голоду, хвороб і сильних морозів багато полонених загинуло. Їхня братська могила – по інший бік шосе. Відносно того, де саме вони працювали, є дві версії. Згідно з однією – на будівництві всіх наземних і підземних споруд. Інша стверджує, що руками цих людей виконувалися тільки тяжкі підготовчі роботи: копання котлованів, видобуток граніту в кар'єрі тощо. А до основних будівельних робіт в центральній зоні вони не допускалися.

Деякі підготовчі роботи виконували і місцеві жителі під наглядом німців. Вони готували будівельні матеріали, рубали ліс, вели земляні роботи, прибирали територію від будівельного сміття. Але все це за межами центральної зони.

Будівництво велося досить швидко. В німецькому донесенні від 10 квітня 1942 р. повідомлялося про майже повне завершення багатьох робіт.

В той час на будівництві були задіяні 4 086 робітників, в тому числі 991 громадянин Німеччини, 1495 іноземців, приблизно 500 солдатів будівельних батальйонів, близько 1100 військовополонених. Що німці вчинили з людьми, які споруджували ставку? Згідно з одними даними всі вони, включаючи військово-полонених, були знищені на місці будівництва і лежать у братській могилі в селі Коло-Михайлівка. Відповідно до довідки спецгрупи НКДБ, за весь час будівництва ставки загинуло близько 2 000 військовополонених. У квітні 1942 р. військовополонені, які залишилися живими, були вивезені в невідомому напрямку і доля їх невідома.

У зв’язку з тим, що при будівництві було знищено багато насаджень, для маскування споруд завезено і висаджено біля 800 дерев, кілька тисяч кущів, покрито дерном біля 12 тисяч квадратних метрів землі. Також побудовано кілька кілометрів шосе і пішохідних доріжок.

Для підсилення безпеки території було протягнуто більше 6 км дротяної сітки і більше 12 км посилених загороджень із колючого дроту (так звана «фландрська огорожа»). Між Берліном і Вінницею встановлено пряме щоденне залізничне і повітряне сполучення.

Безпосередньо охорону ставки здійснювала спеціальна військова час­тина дивізії «Велика Німеччина», що мала назву батальйону супроводження фюрера. Охорона перевіряла документи усіх осіб (включаючи й німців), які проходили чи проїздили повз ставку. Суворій перевірці підля­гали також усі особи (незалежно від звання), які відвідували ставку

У районі Вінниці було зосереджено великі сили поліції та інших спецслужб. Наприкінці грудня до «Вервольфу» з-під Лубен прибула спеціальна група таємної польової поліції «Ост» («Схід»). Ця група була у розпорядженні безпосередньо начальника служби державної безпеки при ставці Г. Раттенхубера, оберфюрера СС і полковника поліції.

Як свідчать німецькі документи та історики, Гітлер перебував у ставці, з перервами, майже чотири місяці.

Вперше він прибув сюди 16 липня 1942 р. для того, щоб бути «ближче» до своїх військ, які 28 червня розпочали великий літній наступ на Сталінград і Кавказ (ця операція в планах німецького командування мала назву спочатку «Блау», а потім «Брауншвейг»).

23 липня Гітлер підписав директиву № 45 про оволодіння Чорноморсь­ким узбережжям Кавказу і Сталінградом та подальший наступ на Баку. Хоча в цих боях вермахту вдалося досягти великих територіальних успіхів і вийти до гір Кавказу й до Волги, у фашистів не знайшлося сил для подальшого наступу. Тому 9 вересня 1942 р. Гітлер звільнив з поста командувача групи армій «А» генерал-фельдмаршала Вільгельма Ліста і тимчасово перебрав на себе його функції (до цього моменту фюрер вже був головнокомандувачем усіх збройних сил і командувачем сухопутних військ Німеччини).

З 27 вересня по 4 жовтня 1942 р. Гітлер перебував у Берліні. І тільки 5 жовтня повернувся у «Вервольф», де він 14 жовтня підписав оперативний наказ № 1 про перехід до стратегічної оборони на Східному фронті. А 31 жовтня він відбув до «Вольфсшанце» (на території сучасної Польщі).

Вдруге Гітлер побував у «Вервольфі» в лютому-березні 1943 р. Тут було прийнято рішення провести велику операцію проти угрупування радянських військ в районі Курська. 13 березня 1943 р. Гітлер підписав оперативний наказ № 5 про ведення бойових дій у найближчі місяці і про оточення й знищення червоних військ на Курському виступі (надалі ця операція одержала кодову назву «Цитадель»).

У серпні 1943 р. радянські війська розпочали визволення Донбасу. Обстановка для ворога з кожним днем ставала дедалі катастрофічнішою. Генерал-фельдмаршал Манштейн, який командував групою армій «Південь»,­ наполегливо вимагав від Гітлера додатково 12 дивізій, щоб утримати цей надзвичайно важливий промисловий район. Для вирішення питання про втримання Донбасу у «Вервольф» 27 серпня 1943 р. прибув Гітлер. 17 вересня 1943 р. «Вервольф» був переданий генерал-фельдмаршалу фон Манштейну, командувачу військами групи «Південь», штаб якого незабаром прибув до Вінниці.

Доля «Вервольфу» була вирішена в ставці «Вольфсшанце» 28 грудня 1943 р., коли Гітлер зі своїм вищим генералітетом обговорював донесення Манштейна з Вінниці. За розпорядженням Гітлера на початку березня 1944 р. всі споруди «Вервольфу» були підірвані та спалені.

Розділ II. Окупаційний режим та його наслідки для мешканців області

Ще до початку війни з СРСР, як тільки було затверджено план «Барбаросса» (грудень 1940 р.), гітлерівці почали розробляти стратегію економічної експлуатації майбутніх окупованих областей Східної Європи. Наприкінці лютого 1941 р. було завершено створення Економічного штабу «Ост», який очолив Г. Герінг. 21 лютого 1941 р. видано наказ про створення Економічного штабу «Ольденбург», який мав розробити детальні механізми господарського керівництва та пограбування окупованих земель. З метою економічної експлуатації захоплених територій на сході нацисти створили розгалужений апарат військово-господарської адміністрації. Максимально стисло і влучно визначив завдання нацистської адміністрації Е. Кох під час виступу перед чиновниками імперського комісаріату: «Наше завдання полягає в тому, щоб, не звертаючи увагу на почуття, на моральний та майновий стан українців, вичавити з України все. Панове, чекаю від вас абсолютної нещадності щодо туземців, які населяють Україну». Впродовж періоду окупації постійним залишався курс на тотальне вивезення всіх основних матеріальних цінностей і ресурсів з території України. А стосовно місцевого населення, то аналіз директив і наказів свідчить про те, що кінцевою метою була організація в Україні масштабного геноциду, який призвів би до максимального винищення міського та сільського населення регіону, а відтак відкрив би необмежені можливості для німецької колонізації українських земель.

У кінці липня 1941 р. німецько-фашистські загарбники окупували Вінницьку область. Територія області була розчленована між двома державами-окупантами (Німеччиною і Румунією). Південні і південно-західні райони області по лінії р. Лядова (від Дністра – с. Примощаниця – східніше м. Бар – і далі по р. Рів і Південний Буг були передані Румунії і включені до так званої «Трансністрії» (Задністров’я). Решта районів були віднесені до «Рейхскомісаріату Україна» з включенням до генеральних округів «Житомир» і «Волинь-Поділля».

Окупаційний режим, встановлений на Вінниччині, як і по всій Україні, був спрямований на колонізацію, нещадне економічне пограбування, ліквідацію національної державності і культури, а значить, і на повне онімечування та румунізацію місцевого населення.

Історія не знає більш звірячих злочинів, ніж ті, які здійснили на нашій землі|грунт| окупанти|. Зловісна мережа|сіть| концтаборів, в'язниць і гетто, масове знищення людей, поїзди|потяги| з|із| невільниками – ось|от| прикмети «нового ладу|порядку|».

За офіційними даними під час окупації більше 200 тис. мирних жителів розстріляно та замучено в концтаборах, тюрмах та гетто. Так 19 вересня 1941 р. гітлерівці провели масову облаву на жителів м. Вінниці. Всіх схоплених (близько 10 тис.) було розстріляно у П’ятничанському лісі. Друга облава, яка закінчилась розстрілом 15 тис. громадян, була здійснена 16 квітня 1942 р. Гітлерівці не зупинялись ні перед чим. Вони розстріляли, заморили голодом і отруїли 1800 психічно хворих людей, що перебували в лікарні ім. Ющенка, а приміщення лікарні перетворили на казино для офіцерів. У м. Вінниця напередодні окупації проживало близько 99 тис., а на 01.04.1944 р. – 36 тис. громадян. Захопивши м. Гайсин фашисти 16 вересня 1941 р. зігнали в урочище Белендівка понад 8 тис. громадян міста: чоловіків, жінок і дітей та розстріляли їх. У грудні 1942 р. окупанти зігнали в один будинок 300 мешканців м. Іллінці і спалили їх. У березні 1943 р. від рук фашистських катів загинуло 1300 громадян м. Хмільника. Населення області зменшилось за період війни майже вдвічі, на 01.01.1941 р. на території області проживало 2 млн. 389 тис. громадян, на 01.04.1946 р. – 1 млн. 984 тис.

Тримаючи курс на масове фізичне винищення людей німецько-фашистські загарбники створили цілу мережу в’язниць і таборів для військовополонених, які являли собою справжні «фабрики смерті». За офіційними даними в 21-му населеному пункті області були створені табори для військовополонених (концтабори). У них було знищено майже 46 тис. військовополонених. Особливо великі табори існували у Вінниці, Жмеринці, Гнівані, Літині. Так у м. Вінниця розміщувалися два табори, один знаходився в східній окраїні міста в районі 2-го військового містечка, стосувався до серії «шталаг» – табір для військово-полонених. Другий концтабір розміщувався на території 1-го військового містечка по вул. Червоноармійській, його серія «офлаг» (офіцерський), філіали цього концтабору були в с. Гнівані Тиврівського району і в м. Немирів. Військо-вополонені цих таборів брали участь у будівництві ставки Гітлера «Вервольф».

На Вінниччині окупанти створили для євреїв 125 гетто, 6 таборів примусової праці, 1 трудовий табір і 1 тюрму. В’язнями гетто були як десятки тисяч місцевих євреїв, так і насильно пригнані з Бессарабії та Буковини. В гетто утримувалися представники й інших національностей, в основному ті, котрі перебували в змішаних шлюбах. Німецькі окупанти, здійснюючи теорію «остаточного вирішення єврейського питання», практично винищили всіх в’язнів гетто і трудових таборів на окупованій території. Впродовж серпня – вересня у Вінниці було розстріляно більше 10 000 євреїв. У квітні 1942 р. німецька влада кардинально «вирішила» єврейську проблему: з 5 779 осіб єврейського походження, які проживали на той час у Вінниці (із них: 1 445 чоловіків, 2 874 — жінок і 1460 — дітей), на 1 травня залишилось лише 800 робітників-спеціалістів. Решта безжально знищені за винятком небагатьох, яких врятували місцеві жителі, або які втекли на румунську територію. Так керівник групи «Ост» кримінальний радник Шмідт у короткому повідомленні про свою діяльність 10 січня 1942 р. писав: «В селі Стрижавка проживало 227 євреїв, вони становили велику небезпеку для «спору­ди», а оскільки вивезти їх з цього району було неможливо, то 10 січня їх усіх було розстріляно». Закінчується це повідомлення такими словами: «11.1.1942 р. ще 12 євреїв в охоронній зоні були арештовані. Вони були вислані в шталаг Вінниця і там 12.1.1942 р. розстріляні. Охоронна зона в результаті цієї акції стала вільною від євреїв».

Окупанти жорстоко мстилися місцевому населенню за непокору новій владі, за співчуття і допомогу партизанам і підпільникам. Трагічну долю білоруської Хатині і українських Кортелісів поділили 18 сіл області. Були стерті з лиця землі села: Бруслинів, Павлівка, Василівка, Шабельня, Пеньківка… Жахлива трагедія не обминула с. Уладівка Хмільницького району. 9 січня 1944 р. німці оточили Уладівку, розстріляли 80 мешканців, а село спалили дотла. «Кати зігнали людей на вигін, облили хати якоюсь рідиною. Оселі запалали, як свічки… Від села залишились обпалені комини…» – за свідченням очевидців. Крім того, ще 150 сіл були знищені частково.

Важливою складовою окупаційного режиму було вивезення мешканців України на примусові роботи до рейху. Їх німці називали «остарбайтерами» (працівниками зі Сходу). 27 травня 1943 р. в інформації про відправлення радянських громадян на каторжні роботи до Німеччини повідомляється: «У зв'язку з наказом пана державного міністра Розенберга (керівника міністер-ства у справах окупованих територій), а також пана державного комісара Заукеля (відав питаннями застосування рабської праці в Німеччині) ведеться лікарняний огляд українців у віці 21, 22 і 23 роки для встановлення працездатності. Працездатні особи наступного дня мусять бути відправлені ешелоном до Німеччини. Перші ешелони з Вінниці вже відправлені. Не дивлячись на те, що деякі зразкові (у ставленні до німців) українці зрозуміли цей наказ, а він був перекладений на українську мову, що вони підлягають відправленню до Німеччини тільки на роботу, все-таки збір української молоді проходить дуже погано…»

Більше 61,3 тис. чоловік було вивезено на примусові роботи за межі області. З боку служб по набору робітників до українців, які не бажали з'являтися до місць збору, були вжиті примусові заходи для виконання цього наказу. Розпочались масові облави на майбутніх «остарбайтерів» із залученням жандармерії, охоронних військ, есесівців. У сільській місцевості оточували заздалегідь визначені села, хутори, містечка і забирали всіх юнаків та дівчат. Практикувалося захоплення заручників, у містах проводили облави в людних місцях. «Я вижену із цієї країни усіх, аж до останньої людини» наголошував Е. Кох, обіцяючи виконати плани «постачання людського контингенту до Німеччини».

Радянські громадяни вели відчайдушну боротьбу з нацистськими понево-лювачами і на території країн Західної Європи. Серед тих, хто брав участь в Європейському русі Опору були і наші земляки. Національним героєм Франції і Героєм Радянського Союзу став уродженець с. Соломірка (нині с. Порик Хмільницького району) В. Порик. Вищою військовою нагородою Італійської Республіки — золотою медаллю «За воїнську доблесть», посмертно був нагороджений партизан М. Буянов із Могилева-Подільського; учасником підпільного комітету у підземному заводі «Дора», який входив до складу німецького табору «Бухенвальд», був С. Яловий із с. Вінниківці Літинського району та інші.

За планами загарбників, на місце громадян України мали переселитись мільйони німців та інших окупантів. Для цього передбачалось створення окремих районів, заселених виключно німцями. Один з таких районів під назвою «Хегевальд» був створений на півдні Житомирщини і півночі Вінниччини. Північніше Вінниці на території Калинівського району, німці планували такий район під назвою «Вервольф». Так передбачалось з території поблизу Вінниці та Калинівки виселити 58 тис. українців і заселити сюди 12-14 тис. осіб німецького походження (так званих «фольксдойч»). Але, у зв'язку з ускладненням обстановки на фронтах, цей захід, на щастя для місцевих жителів, не був здійснений.

Розділ III. Боротьба народних месників