Публікація джерел науково-популярним методом

Цим методом публікують джерела, призначені для широкого загалу та школярів. Публікатори керуються тими ж основними правилами, що й при передачі текстів науково-критичним методом. Цим же методом доцільно користуватися при метаграфуванні церковнослов’янських текстів української редакції.

* * *

Щодо публікації україномовних епістолярних джерел кінця ХІХ – середини ХХ ст., то методичні рекомендації з їх видання нещодавно розроблені Ігорем Гиричем та Володимиром Ляхоцьким.

Правила передачі і перекладу текстів іншомовних документів запропоновані ще 1990 р. Уляною Єдлінською.

Скорочена публікація

Її застосовують, як правило, в тих випадках, коли потрібно публікувати одноформулярні документи, або такі, які поокремо не мають великого значення, але в сукупності стають науково вагомими. Використовують дві основні форми скороченої передачі змісту документів: таблиці та регести.

Таблиці

Статистичні – однорідну групу документів з цифровим матеріалом можна подати у статистичній таблиці.

Текстові – подаються у тому випадку, коли текстовий зміст документів піддається групуванню за тематичними рубриками.

Регести

Регест – це короткий виклад змісту документа, який супроводжується заголовком та легендою. Виділяють короткі та докладні регести. В останніх практикують цитування тексту джерела. Своєрідними регестами виступають оригінальні заголовки актових документів XV – XVIIІ ст. Так, наприклад, типові заголовки (регести у книгах Литовської метрики або так званої Волинської (Руської) метрики досить адекватно відображають зміст документа і містять такі елементи: дипломатичний різновид документа; контрагенти угоди із зазначенням звань і посад; зміст угоди, привілею тощо; географічна локалізація об’єктів, згаданих у привілеях, наданнях тощо. Окрім того, регест можна розглядати як вид видання. Власне таке розуміння регестів існує у західній археографії (їх збірники регестів інколи називають реєстрами, календарями, інвентарями тощо).

Термін регест як спосіб скороченої публікації документів утвердився з середини XVIIІ ст., коли у 1740 – 1744 рр. була опублікована праця дрезденського архіваріуса Петра Георгіша “Регести…”, а з 1769 до 1783 р. вийшов тритомник французького дослідника Л. Брекіньї з історії Франції (там були подані хронологічні таблиці та регести дипломів, хартій і тому подібне).

Археографічне оформлення

Археографічне оформлення включає два основних компонента: заголовки і легенди.

Заголовки

Загальні вимоги до заголовків сформулював ще Олександр Лаппо-Данилевський (1863 – 1919), який писав, що “…кожний окремий документ повинен мати оглав, що складається: з назви акта, номера, дати, позначення від кого й кому дано акт і його змісту”.

У сучасній археографічній науці прийнято, що заголовок повинен містити загальну характеристику документа: різновидність, зазначення автора і адресата, зміст, дату, місце написання, діловий номер (якщо він вказаний у документі). Нещодавно київський дослідник з великим практичним досвідом Віктор Страшко видав рекомендації до складання подокументних описів актових книг, в яких пильну увагу приділив методиці укладання заголовків та їх типологізації. Скорочений заголовок доцільно використовувати тоді, коли при систематизації матеріалів у виданні виділяються окремі групи документів, пов’язані між собою тематичною чи іншою ознакою. Власний заголовок документа, якщо такий є, може бути використаний трояко: включений повністю до редакційного заголовку, включений частково до редакційного заголовку, а у випадку, якщо він відповідає всім параметрам заголовка, то замість редакційного заголовка. Виділяють і ще один заголовок документа, включеного до складу іншого документа – це коли, наприклад, публікується витяг з протоколу засідання певної комісії тощо.