1) Пам’ятки X – XIII ст.

– текст передається без відзначення закінчень рядків та сторінок;

– текст друкується сучасним шрифтом;

– невживані (застарілі) букви замінюються сучасними відповідниками;

– надрядкові букви без застережень вносяться в рядок;

– літери інших абеток передаються кирилицею;

– слова під титлами не розкриваються, просто додається список таких слів (для ХІ – ХІІІ ст. їх досить мало);

– лігатури розшифровуються без застережень;

– літерне позначення цифр передається арабськими цифрами;

– велика буква пишеться згідно з сучасними правилами;

– явні помилки виправляються;

– розділові знаки ставляться сучасні;

– ініціали та шматки тексту виконані в оригіналі кольором передаються різними шрифтами;

– пошкоджені чи нечитабельні місця відзначаються крапками.

2) Пам’ятки XIV – xviiIст.

Загальна тенденція – така ж, а саме: наближення правопису до нинішнього.

3) Пам’ятки xiх – XX ст.

Тексти XIX – XX ст. публікуються за вищеозначеними правилами для попередніх епох. У ХІХ ст. функціонували різні системи правопису: традиційно-етимологічне та фонетичне написання. Основні засади передачі текстів, писаних етимологічною орфографією (зокрема так зване “язичіє”), такі:

– твердий знак у кінці слів при метаграфії відкидається;

– м’який знак у кінці слова після губних і шиплячих відкидається;

– твердий і м’який знаки, що всередині слова вказують на роздільну вимову приголосних перед йотованим голосним, можна зберігати, але краще замінити апострофом;

– буква њ (ять), якщо вона передає звук і, заміняється сучасною літерою і, а там, де йотований і – літерою ї;

– буква ы (єри) передається літерою и.

Ще з кінця XVII – та у XVIII ст. на Лівобережній Україні поширилася звичка записувати українські тексти із використанням звукового значення кириличних букв у російській мові, а після Емського указу 1876 р. українські тексти дозволялось друкувати лише засобами російської азбуки. З огляду на те, що український передньо-середній звук и передавався російською буквою ы (єри), то в народі цей правопис назвали “ярижкою”. Нюанси передачі “ярижки” при метаграфії детально опрацьовані В. Німчуком.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. використовувалася орфографічна система, яку вперше застосував лексикограф Євген Желехівський (1844 – 1885) – так звана “желехівка”. Вона досить подібна до сучасної орфографії, однак мала деякі відмінні від неї риси. В. Німчук пропонує при передачі текстів, написаних желехівкою, вживати букву ї та апостроф згідно з нинішньою нормою, а частка ся має писатися разом з дієсловом.

Починаючи з 70 х рр. ХІХ ст., ряд текстів написані орфографією, що її запропонував Михайло Драгоманов (1841 – 1895) – так звана “драгоманівка”, особливість якої – вживання однієї букви на позначення одного звука. До “драгоманівки” був причетний відомий мовознавець Павло Житецький. “Драгоманівкою” була друкована у Женеві збірка “Громада” і у 1880 р. в Женеві “драгоманівкою” вийшло перше видання роману П. Мирного “Хіба ревуть воли як ясла повні”. Методика передачі цих текстів запропонована В. Німчуком.