Репринт

Це репродукція стародруків та інших друкованих джерел. Як правило, для репринтів відбирають першодруки джерел, або найповніше видання, якщо їх було два і більше. У випадку, коли зберігся один примірник стародруку, і в ньому є зіпсований листок чи кілька, то “реставрувати” його не дозволяється. Гіпотетичне відчитанння дається в коментарях. Помилки не виправляються, а коментується у додатку. Якщо у стародруках є печатки, дарчі записи, есклібриси тощо, то вони залишаються, їх не потрібно “очищати”. Обов’язково має бути подана титульна сторінка. Коментарі, покажчики, словники тощо, якщо вони є, додаються наприкінці книги, або окремою книгою. За краще вважається робити таке видання однотомним, тобто в одній книзі. Якщо в оригіналі відсутня пагінація, то вона подається на вільному полі видання. Бажано, щоб оправа факсимільного чи репринтного видання була подібною до оригіналу.

Приклади репринтних видань: Смотрицький М. Граматика. К., 1979; Лексикон словеноруський Памво Беринди. К., 1961; Русалка Дністрова. К., 1972; Боплан Г. Л. Опис України. К., 1990; Гийом Левассер де Боплан Описание Украины. Москва, 2004.

Скриптура

Необхідність скриптурної передачі тексту джерела зумовлена двома основними моментами. По-перше, станом писемного джерела – досить часто він незадовільний (вицвілий, згаслий, дуже забруднений тощо) і тому непридатний для факсимільного відтворення. По-друге, досить прозаїчним моментом – невмінням відчитати текст писемного джерела. В. Німчук виділяє два основних методи метаграфії (з грецької – переписувати): дипломатичний та критичний.

Дипломатичний метод

Завданням цього методу є передача тексту документів засобами друкарського набору у повній відповідності з його написанням в оригіналі. Втручання у текст не допускається. Цим методом видаються особливо цінні й унікальні тексти, як правило, невеликі за обсягом. Основні параметри цього методу такі:

– текст передається сторінка в сторінку, літера за літерою, без проміжків між словами, коли таких немає в оригіналі;

– зберігаються іншомовні вкраплення;

– втрачені та нечитабельні знаки відновленню не підлягають (можливе оговорення в коментарі);

– надрядкові букви та інші знаки друкуються над рядком на відповідних місцях;

– текст друкується рядок у рядок із збереженням їхнього взаємного розташування; зберігаються всі кириличні літери, вжиті в оригіналі;

– зберігаються мала й велика букви, розділові знаки вжиті в оригіналі;

– лігатури (виносні буквосполучення) по змозі залишаються, або розшифровуються і вносяться в рядок курсивом, або підкреслюються;

– зберігаються діакритичні (з грецької – розпізнавальний) значки. Цим методом видані такі публікації: Высоцкий С. О. 1) Древнерусские надписи Софии Киевской: XI – XIV вв. К., 1966; 2) Средневековые надписи Софии Киевской (По материалам граффити XI – XVII вв.). К., 1976; 3) Киевские граффити XI – XVII вв. К., 1985.

Критичний метод

Цей метод за В. Німчуком має дві модифікації: дипломатично-критичний та критично-дипломатичний, використання яких залежить від особливостей оригіналу і намірів видавців. Для обох методів характерним є максимальне збереження тексту, а також мінімальне втручання у нього.

а) Дипломатично-критичний метод

Основні засади цього методу такі:

– повна відповідність рядків і сторінок є бажаною але не конче необхідною; їх закінчення позначається: рядків – похилою рискою (/), сторінки – двома похилими , паралельними рисками (//);

– зберігаються внизу сторінки рекламанти або купони рукописів та кустоди стародруків (початкові склади або слова нової сторінки);

– номер сторінки джерела проставляється на лівому полі друкованої сторінки;

– у публікацію переносяться всі надрядкові букви, а також літери, що позначають один звук;

– зберігаються букви, що вийшли з ужитку;

– зберігаються літерні та надрядкові знаки (придихи, наголоси), а також нелітерні знаки в рядку – крапка, кома, крапка з комою, знак оклику, дужки тощо;

– скорочені написання з титлами чи без них не розкриваються;

– лігатури по можливості зберігається, а в’язь розшифровується;

– зберігається літерне (буквене) позначення цифр;

– зберігається архітектоніка тексту (тобто членування на слова, абзаци, параграфи, розділи тощо);

– бажаним є збереження написання великої та малої літер оригіналу;

– помилки не виправляються, а коментується;

– зберігається пунктуація оригіналу;

– ініціали або частини тексту, писані кіновар’ю, виділяються шрифтом (півжирним, жирним, курсивним);

– пошкоджений або нечитабельний текст відзначається крапками.

Таким методом доцільно видавати писемні джерела X – XV ст. Прикладами таких публікацій є: Изборник 1076 года. Москва, 1965; Успенский сборник XII – XV вв. Москва, 1971; Апракос Мстислава Великого. Москва, 1983.

б) критично-дипломатичний метод

На практиці це є спрощений дипломатично-критичний метод, який полегшує сприймання тексту. Застосовується здебільшого для документів XVI – XVIII ст. Основні засади цього методу такі:

– закінчення рядків не відзначають, а закінчення сторінки позначають двома похилими рисками (//);

– текст друкується сучасним шрифтом, дозволяється використовувати при друці старі літери, що вийшли з ужитку заміняти нинішніми формами;

– надрядкові літери вносяться в рядок і виділяються курсивом;

– скорочення під титлами не розкриваються;

– лігатури і в’язь розшифровуються і оговорюються;

– літерне позначення цифр зберігається;

– зберігається архітектоніка джерельного тексту (глави, параграфи);

– велика буква пишеться за теперішніми правилами орфографії;

– помилки оригіналу не виправляються, а коментуються;

– допускається вживання сучасних розділових знаків;

– ініціали та текст виконані іншим чорнилом “відтінюються” курсивом, напівжирним шрифтом.

– пошкодження і нечитабельні слова позначаються крапками.

Зразками цього методу можуть бути такі публікації джерел: Ділова мова Волині і Надніпрянщини XVII ст. К., 1981; Книга київського підкоморського суду (1584 – 1644). К., 1991; Волинські грамоти XVI ст. К., 1995; Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 р. Житомир, 2002р.; Пересопницьке Євангеліє. К., 2002.

Публікація джерел популярного класу

Скриптура у виданнях науково-популярного класу ще більше адаптовує текст джерела, наближаючи його до читацького загалу. В. Німчук поділяє тексти, видавані цим методом, на групи, залежно від часу їх створення: 1) X – XIII ст.; 2) XIV – XVIIIст.; 3) XIX – XX ст.