Форма видань

Форма видань характеризується обсягом публікації. Виділяють такі форми видань:

• серія: це найперше багатотомні видання. До них належать: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Росии. СПб., 1863 – 1892. Т. 1 – 15; Архив Юго-Западной Росии. К., 1859 – 1914. Т. 1 – 35; Akta grodzkie i ziemskie. Lwów, 1868 – 1915. – Т. 1 – 25; Archiwum książąt Lubartowiczów-Sanguszków. Lwów, 1887 – 1910. Т. 1 – 7.

• окремий збірник – це фактично тематичні збірники, а також однотомні збірники корпусних видань;

• публікації у періодичній пресі (журнальні підбірки). Наприклад: Чухліб Т. В. Богдан Хмельницький очима сучасників // Український історичний журнал. 1995. №4. С. 121 – 128 (опубліковано 11 документів); Ляхоцький В. П. Листи особових фондів ЦДАВО України як джерело до вивчення видавничої діяльності І. І. Огієнка // Архіви України. 1995. № 1/3. С. 20 – 35 (опубліковано 12 листів); Морозова О. Гетьманські універсали: З архіву Ніжинської полкової канцелярії та міського магістрату // Київська старовина. 1995. № 2. С. 1 – 17 (опубліковано 10 універсалів).

• публікації в додатках до друкованих праць: Наприклад: Ковальський М. П. Джерела про початковий етап друкарства на Україні (Діяльність першодрукаря Івана Федорова в 70-х – на початку 80-х рр. XVI ст.). Дніпропетровськ, 1972. – С. 65 – 82 (опубліковано 21 документ); Грабовецький В. Олекса Довбуш (1700 – 1745). Львів, 1994. С. 216 – 270 (опубліковано 27 документів).

Вибір теми публікації

Тема публікації  окремого документа, групи документів, збірника, повинна бути науково обґрунтована. Йдеться про наукову актуальність, новизну, доцільність. Потрібно передбачити такі аспекти, як: ступінь знаності документів, що готуються до публікації; рівень доступності цих документів і фінансове заперечення для їх видання та врахувати кадровий ресурс (тобто наявність фахівців, здатних здійснити публікацію).

Якщо публікація документів готується у формі збірки, то необхідно обґрунтувати хронологічні та регіональні рамки – і це важливо, бо інколи широко затитулована праця має насправді вузьку регіональну спрямованість. Суттєво і те, як назвати збірник документів, бо якщо він не претендує на вичерпність / корпусність, то доцільно вживати назви на кшталт “Матеріали до…”

Для того, щоб заплановані до опублікування документи були ґрунтовно до цього підготовлені, і що теж важливо, аби до них були складені добрі коментарі, необхідно детально вивчити літературу придмета та існуючі уже друки джерел. До публікації може бути поданий і археографічний повтор, але на якісно новому рівні. Так двічі видавався опис справ архіву Нової Січі (Архів Запорізької Січі: Опис матеріалів. К., 1931; Архів Коша Нової Запорізької Січі: Опис справ. 1713 – 1776. Видання друге, доповнене і виправлене. К., 1994).

Принципи виявлення і відбору документів

Виявлення документів для планованої публікації має бути повним чи максимально повним, тобто необхідно прагнути до корпусності видання. Наукова робота в архівах та рукописних відділах бібліотек передбачатиме етапи уже описані в рубриці “архівна евристика”. Варто пам’ятати, що необхідні для публікації документи можуть зберігатися не лише на території України, але й у архівосховищах сусідніх держав (найперше тих, у складі яких тривалий час перебували українські землі). Цьому допоможують відповідні довідники архівних установ необхідних країн. На виявлені документи доцільно складати картки, в яких відображається: заголовок / регест , легенда, примітки тощо.

Відбір документів здійснюється на основі загальних принципів джерелознавчого аналізу документів і проходить два основних етапи: попереднього – ще під час виявлення – та остаточного, тобто після того, коли закінчено збирання матеріалу. Вивчення документа передбачає визначення його історичної та наукової вагомості, що в подальшому вплине на спосіб його публікації (цілком, частково, регест) чи не публікації. Кожен тип видання має свої особливості відбору документів. Важливе місце для перевірки достовірності інформації, що міститься в документах належать методу співставлення і порівняльного аналізу (скажімо, співставлення різних донесень, реляцій, конфесат полонених з одного і того ж питання).

Емендація (передача / відтворення)

кириличних текстів історичних документів

Принципи передачі текстів залежать від типу видань та часу створення документів. Один із кращих знавців проблематики емендації текстів Василь Німчук, схему та методику якого щодо передачі кириличних текстів подаємо нижче, виділяє правила публікації джерел двох класів: наукового і популярного.

Публікація джерел наукового класу

Така публікація подається шляхом репродукції або скриптури.

Репродукція

Загальноприйнято вважати, що найкращим є видання джерел факсимільним способом, бо воно найбільш повно передає оригінал (факсиміле – фр. fac-similé, від лат. fac simile – зроби подібне, тобто йдеться про точне відтворення рукописного джерела, зроблене ручним, механічним або фотографічним способом). Однак навіть таке видання не може передати всі нюанси оригіналу, а є лише його наближеною копією (практично неможливо точно передати фізичний стан пам’ятки, фактуру й товщину предмета, на якому зроблено напис, а також важко точно відтворити кольорову палітру). Якщо текст оригіналу добре збережений, то його факсимільне відтворення, як правило, не супроводжується скриптурою (лат. scriptura – писання), хоча вважається ідеальним видання, коли ліва сторона – факсиміле, а права сторінка – скриптура.

До факсимільного видання варто додати фотографію із загальним виглядом пам’ятки. Факсимільне видання доцільно видавати у масштабі 1:1, або у зменшеному, але обов’язково оговорити, в якому саме. Сторінки факсимільного видання потрібно подавати на фоні (білому) сторінки сучасного книжкового блоку. У коментарях необхідно подати інформацію про погано збережені деталі оригіналу, вдаватися до ретуші вважається крайнім заходом.

Прикладами факсимільних видань можуть бути: Київські глаголичні листки. Найдавніша пам’ятка слов’янської писемності. К., 1983; Денисюк Н., Янко Я. Київські глаголичні листки. К., 2003; Шевченко Т. Мала книжка. К., 1984.