Камеральна археографія

Камеральна археографія займається найперше науковим описом джерел та складанням довідників і покажчиків. До сфери камеральної археографії належить: джерелознавчий аналіз писемного джерела, створення системи його наукового опису та інформаційна подача опису в наукових виданнях та інформаційних системах. Об’єктом опису може бути окремий документ, група документів, рукописна книга.

Опис окремого документа

Найбільш зримо такий опис можна показати на прикладі пергаментних документів (грамот, універсалів), які є закінченим цілим. Суть цього опису полягає у якнайповнішій передачі даних внутрішньої і зовнішньої критики документа.

Можна виділити такі елементи опису:

1) дата: складається з трьох компонентів: року, місяця і дня; перший і третій компонент подаються арабськими цифрами, назви місяців у родовому відмінку словами (1780 р., квітня 15);

2) місце складання документа: подається назва міста, села чи іншої місцевості, на території якої складався і видавався документ;

3) анотація (регест) змісту документа – короткий зміст та обставини появи документа;

4) автентичність документа – оригінал, копія, фальсифікат;

5) мова – вказується мова, якою складений документ, якщо їх кілька, то вони перелічуються;

6) розмір аркуша документа – висота і ширина в сантиметрах, а також висота загортки;

7) відомості про наявність ініціальних літер, хрисмонів та художніх компонентів документа;

8) оригінальні підписи експонентів документа та додаткові (супутні) написи, нотатки на лицевій та зворотній стороні документа. Додаткові написи фіксуються мовою оригіналу, а також зазначається наявність чи відсутність печаток. Окремо подаються написи на лицевій і зворотній стороні та на загортці;

9) опис печатки – характер печатки, їх кількість, форма, матеріал, розмір, спосіб кріплення, стан збереження печаток та їх кріплень, зображення на печатках; відсутність печатки теж зазначається;

10) стан збереження документа вказується у тих випадках, коли є пошкодження – подертий, почорнілий, є дірки, дуже вицвілий, “згаслий” текст;

11) легенда – вказується місце збереження документа.

Опис групи документів

Опис групи документів можна поділити на кілька підвидів:

– тематична група документів (наприклад: Хроніка селянського руху на Україні (1569 – 1647) // Селянський рух на Україні. 1569 – 1647 рр.: Збірник документів і матеріалів. К., 1993. С. 366 – 481);

– видова група документів (наприклад: Каталог документів з історії Києва XV – XIX ст. К., 1982);

– пофондові довідники (наприклад: Архів Запорізької Січі: Опис матеріалів. К., 1931; Архів Коша Запорізької Січі: Опис справ. 1713 – 1776: Видання. друге, доповнене і виправлене. К., 1994; Микола Федорович Сумцов: Опис документальних матеріалів особистого фонду № 794. 1876 – 1921 рр. К., 1965);

– міжархівні довідники (наприклад: Національний реєстр втрачених та переміщених архівних фондів. К., 2006; Реєстр розсекречених архівних фондівУкраїни: Міжархівний довідник. К., 2005. Т. 2, кн.1 (компакт-диск).

Опис рукописних книг

Ще на початку ХХ ст. описування рукописів мало назву “археологія рукописних пам’яток”, а обговорення доповідей з цієї тематики слухались на археологічних з’їздах. Робота над виявленням пам’яток рукописної книжності в ХІХ ст. розглядалась як бібліографічна і бібліологічна діяльність, метою якої було укладання покажчиків рукописних і книжкових зібрань. Однак практичний досвід засвідчив, що на відміну від друкованої книги, опис якої не становить особливих труднощів, опис рукописної книги набагато складніший.

Одним з перших, хто заклав підвалини наукового опису рукописної книги, був Володимир Перетц (1870 – 1935), який розпочав займатися уніфікацією наукового опису книг, визначенням основних атрибутів рукописів для складання методики археографічного аналізу. Виділені вченим в одній із праць, що вийшла друком 1905 р., 14 пунктів опису лягли в основу сучасної практики опису рукописної книги. Зрештою, саме поняття наукового “опису” рукописів як методу наукового пізнання було введено до наукового обігу цим вченим. У подальшому, аж до кінця 30-х – 40-х рр., більшість здійснюваних описів робились, як тоді казали і писали – “за Перетцом”. Деякі зауваження до цих пунктів В. Перетца зробив у статті “Як описувати рукописи (методологічно-критичні уваги)” (1932 р.) Іван Огієнко.

Певний вклад у науково-практичне складання описів рукописів вніс Павло Попов (1890 – 1971). Описуванням рукописів XI – XV ст. плідно займався Микола Геппенер (1901 – 1971). Підсумком роботи вченого стала праця “Слов’янські рукописи XI – XІV ст., що зберігаються у фондах Відділу рукописів НБ  ім. В. Вернадського АН УРСР” (1969).У подальшому значний внесок у розвиток камеральної археографічної традиції опису рукописів зробили Геннадій Боряк, Микола Візир, Любов Дубровіна, Євген Гуменюк, Олександр Дзьобан, Віра Свєнціцька.

Певним підсумком у справі уніфікації системи опису була підготовка та вихід у світ капітальної праці “Сводный каталог славяно-русских рукописных книг, хранящихся в СССР. XI – XІІІ вв.” (Москва, 1984). Цей каталог став квінтесенцією роботи багатьох колективів, підсумований, зокрема, Л. Жуковською та Н. Шеламановою, і пропонував 17 параметрів опису (при цьому були враховані напрацювання таких знавців цієї тематики, як Д. Ліхачов та М. Тіхоміров). У 1989 р. зусиллями вчених Уральського університету побачили світ методичні рекомендації описування книг з метою комп’ютеризації цього процесу, які пропонували 24 рубрики опису.

На сучасному етапі питаннями наукового опису рукописних книг займається нещодавно виокремлена із археографії наука – кодикографія (фактично одна із підструктурних одиниць археографії), якою плідно займається київська дослідниця Любов Дубровіна. У своїй ґрунтовній монографії “Кодикологія та кодикографія української рукописної книги” (1992) дослідниця дала таке визначення кодикографії, а саме: “це спеціальна наука, яка вивчає характер, методи та види описів рукописної книги як інформаційно-культурологічної системи на основі всіх складових її частин, що відображають її форму, зміст та долю, а також передбачає галузь науково-практичної діяльності по створенню узагальнюючих (чи універсальних) систем (каталогів, покажчиків, довідників, автоматизованих інформаційних систем) обліково-охоронного та науково-інформаційного описів рукописної книги.”

Щодо терміну “опис”, то Л. Дубровіна виділяє два види: розпізнавальний та аналітичний. Опис розпізнавальний обумовлений необхідністю оперативного залучення джерела в науковий обіг і орієнтується на широкий загал спеціалістів. Зразками таких описів є переліки, покажчики, списки, інвентарні описи рукописних книг. Аналітичний опис передбачає дві основні форми подачі матеріалу у каталожному або науково-дослідницькому варіанті, залежно від мети опису.

Археографічний опис рукописної книги каталожного типу близький до бібліографічного опису стародруків, але, зважаючи на характер рукописної продукції, він є ширшим і водночас складнішим. Каталожний археографічний опис орієнтований на надання багатоаспектної інформації про рукописну книгу і ним може послуговуватися широке коло дослідників: літературознавці, філологи, філософи, історики.

Науково-дослідницький варіант археографічного опису рукописної книги складніший, поглибленіший і орієнтується на комплексне історико-кодикологічне дослідження, яке піддає рукописну книгу найскрупульознішому аналізу. Окрім того, археографічні описи різних за видом джерел повинні відрізнятися з урахуванням специфічних особливостей цих джерел. Обмеження системи археографічного опису універсальними ознаками неминуче, тому що воно диктується необхідністю виділення загальних закономірностей інформаційного відображення писемного джерела за допомогою сучасної системи комунікації (тобто йдеться про покажчики, каталоги, довідники тощо).

Зважаючи на те, що, мабуть, кращим знавцем цього питання в Україні є Л. Дубровіна, подаємо запропоновані дослідницею рубрики (позиції) археографічного опису рукописної книги:

1. Збереження: країна, місце, сховище, шифри.

2. Ідентифікація: автор, назва рукопису (біблія, псалтир, часослов, хроніка, літопис).

3. Класифікація за змістом: біблейські книги, богослужбові із зазначенням ритуалу, полемічно-догматичні, історико-літописні, музичні, природничо-наукові.

4. Склад рукопису: кількість частин із зазначенням аркушів, наявність вторинного тексту (глоси , анотації, коментарі, резюме).

5. Мова: основна, вкраплення інших мов, мова вторинного тексту (вставки, приписки, коментарі, доповнення).

6. Локалізація: місце написання, скрипторій.

7. Датування: дата створення рукопису (століття, десятиліття, точна дата), хибна дата.

8. Стан: вигляд (без початку і кінця, повний, незавершений, пошкоджений, уривок тощо), збереженість (аркушів, оправи, оздоблення, блоку).

9. Обсяг: кількість аркушів основного тексту, загальна кількість аркушів.

10. Розмір: формат, склад зошитів, розмір аркушів, нумерація, сигнатура.

11. Матеріал рукопису: вид матеріалу (папірус, папір, пергамент), філіграні.

12. Матеріал письма: чорнило, олівець, кіновар.

13. Організація сторінки: розліновка рядка (кількість рядків, колонок), спосіб розліновки (металевим стержнем, чорнилом), поле тексту (розміри: висота, ширина).

14. Організація тексту: рубрикація тексту (кольором, формою, заголовком, колонтитулом, ініціалами, кінцівками, позначками на полях), структура (присвята, передмова, розділи основного тексту, епілог).

15. Письмо: алфавіт (кирилиця, глаголиця, латинка), тип письма (устав, півустав, скоропис), кількість почерків, пунктуація (знаки розділові, надрядкові), правопис.

16. Оправа: характер оправи (первісна, непервісна, реставрована, використана оправа з іншого рукопису), датування (століття, точна дата), розмір (довжина, ширина), матеріал кришок (дерево, картон, шкіра), тип покриття (суцільний, комбінований), матеріал покриття та колір (шкіра, папір, тканина), фурнітура (застібки, зав’язки, ланцюжки), оздоблення (тиснення, рисунок, аплікація, гравіровка по шкірі).

17. Оздоблення рукопису: в’язь (лігатури, підпорядкування одної літери іншій, включення однієї літери в іншу), ініціали (рослинний, плетений, зооморфний, антропоморфний, сюжетний), заставки за формою (геометричні, плетінчаті, стрічкові, архітектурно-композиційні), заставки за стилем (старовізантійський, балканський), кінцівки, мініатюри (загальна кількість, опис у довільній формі, місце розташування на сторінці), гравюри (загальна кількість, сторінки).

18. Зміст: перелік текстів, лакуни (пропуски), довідкові розділи, вторинний текст (доповнення).

19. Творці кодексу: редактор, укладач, коментатор, перекладач, переписувач, ілюмінатор, палітурник.

20. Історія побутування: замовник, власник, вкладник, читач, власницькі знаки, локалізація.

21. Мікротексти вторинного рівня: записи творців кодексу, записи, що стосуються історії кодексу (власницькі, купівлі-продажу, історичні, молитовні, фольклорні, побутові, випадкові).

22. Вивчення та використання рукопису: надходження на зберігання (дата та звідки), опрацювання (дата та виконавці), бібліографія (за умови її наявності), укладач опису.

Окремо варто зауважити, що Л. Дубровіна цілком резонно акцентує увагу на потребі розрізняти поняття рукопис і рукописна книга. Остання – за визначенням дослідниці – це “окремий вид комплексного історичного джерела, який створювався у сукупності зовнішньої та внутрішньої книжної форми і змісту на основі єдиних за походженням та призначенням ідеї, структури, технології, мистецтва, а також єдиної мети, яка обумовлюється його соціальними функціями”.