Розвиток археографії в Радянській Україні у міжвоєнний період (1921 – 1941 рр.)

1917 р. приніс руйнування і випробування, які не оминули і наукового життя України. Створена у листопаді 1918 р. Академія наук не встигла отримати підтримки від уряду П. Скоропадського. У лютому 1919 р. правління над АН перебрав на себе більшовицький уряд, видавши наказ Наркомату освіти про матеріальне забезпечення АН та її розвиток.

У квітні 1921 р. шляхом об’єднання Київської археографічної комісії з археографічною комісією УАН та археографічною комісією Українського Наукового Товариства була створена Археографічна комісія ВУАН. У положенні про Археографічну комісію була визначена тематика майбутніх видань: “літописи; акти, що стосуються окремих епох української історії; акти, що торкаються юридичного побуту України; документи про станові відносини; матеріали… економічного побуту України; документи про колонізацію та заселення України; матеріали з історії церкви”. Хронологічно зацікавлення комісії закінчувалися кінцем XVІIІ ст. Комісія видавала “Український археографічний збірник” (1926 – 1930 рр.), “Український архів” (1929 – 1931 рр.). У цих збірниках, а також у журналі “Україна” (1924 – 1930 рр.), який видавала історична секція АН УСРР, було опубліковано значну кількість документів, здебільшого за період до кінця XVІIІ ст. Окрім того, публікація документів здійснювалася на сторінках “Записок” історико-філологічного відділу АН УСРР.

У 20 – 30-х рр. XХ ст. були опубліковані такі важливі джерельні пам’ятки, як: “Цехова книга бондарів, стельмахів, колодіїв, столярів міста Кам’янця-Подільського” (1932 р.); Літопис Самійла Величка (1926 р.); “Українські грамоти XІV – XV ст.” (1928 р.), “Книга Глухівського калачного цеху” (1926 р.); “Переписні книги 1666 р.” (1933 р.); “Генеральне слідство про маєтності Стародубського полку” (1929 р.); “Коденська книга судових справ” (1931 р.); “Опис Новгород-Сіверського намісництва” (1931 р.) тощо. Певна увага археографічною комісією приділялася збиранню історичних матеріалів.

У квітні 1921 р. постановою ВУЦВК створюється Комісія, що мала займатися вивченням історії Жовтневого перевороту, зокрема, збором документальних матеріалів та їх публікацією. Значну кількість таких документів було видано в журналі “Літопис революції” (1922 – 1933 рр.).

У 1928 р. була створена Археографічна комісія Центрального архівного управління (ЦАУ) УСРР. Очолив її Михайло Рубач. На думку Г. Папакіна, ця комісія створювалася на противагу академічній, якою керував М. Грушевський. Археографічну комісію ЦАУ УСРР хронологічно найперше цікавили XІХ – початок ХХ ст. У Комісії мали бути секції: з історії селянських рухів, робітничого руху, історії Радянської влади та архівознавча секція. Найшвидше з цих секцій запрацювала архівознавча, яка займалася найперше камеральною археографією і готувала різноманітні довідники та путівники. Значним доробком цієї праці став вихід у 1929 р. путівника по Київському центральному архіву давніх актів за редакцією В. Романовського. Значну увагу Археографічна комісія ЦАУ УСРР приділяла евристичній роботі, розшукуючи необхідні для публікацій документи не лише в українських архівах Києва, Харкова, Одеси, але й відправляючи експедиції до Москви та Ленінграда.

Стараннями В. Романовського, М. Горбаня, В. Веретникова в 1929 – 1930 рр. були розроблені правила видання історичних документів. В. Романовський плідно працював над вдосконаленням та уніфікацією методики описування актових книг. Діяльність Комісії знаходилася під пильною увагою політичних органів і неодноразово піддавалась критиці за надто повільну, а часом незадовільну роботу щодо згуртування радянських істориків для налагодження на класових позиціях археографічної роботи. Це стало мотивацією згортання роботи Комісії.

Від початку 30-х рр. XХ ст. спостерігається відхід археографів України від підготовки корпусних, серійних видань і надання переваги тематичним збірникам. Менше уваги починають приділяти історії до кінця XVІIІ ст., більше XIХ ст. і особливо XХ ст. Очевидною стає ідеологічна заангажованість видань. З історії XІХ ст. вартими уваги можна назвати такі видання: “Рух декабристів на Україні” (1926 р.), “Галичина й Україна в листуванні 1862 – 1884 рр.” (1931 р.), “Матеріали до історії селянських революційних рухів на Чигиринщині (1875 – 1879 рр.)” (1934 р.), “Селянські заворушення в Харківській губернії (1861 – 1862 рр.)” (1941 р.). Видань з історії класової боротьби початку ХХ ст. та наступних революційних подій і так званого будівництва соціалізму було найбільше, але назвати їх науковими можна лише з великою “натяжкою”.

Друга світова війна перервала і так досить кволу археографічну роботу в Україні. За роки війни було втрачено величезну кількість української документальної спадщини (як шляхом знищення, так і через вивезення з України). У цей час архівістами була проведена колосальна робота щодо повернення в Україну архівних фондів та збереження наявних. У серпні 1944 р. РНК УРСР прийняла постанову “Про заходи до утворення документальної бази з історії України та історії Вітчизняної війни і про впорядкування архівного господарства УРСР”. Архівістам та історикам було доручено підготувати до друку збірки документів з історії України та історії Вітчизняної війни.