Археографія в колі інших історичних дисциплін

Археографія покликана сприяти створенню широкої, і в науковому плані репрезентативної, джерельної бази, яка би служила своєрідним інформаційним масивом вже опрацьованої ретроспективної інформації. Для здійснення цього археографія просто змушена співпрацювати з такими спеціальними історичними дисциплінами, як архівознавство, палеографія, дипломатика, хронологія тощо.

Археографія тісно пов’язана з архівознавством, об’єктом і предметом якого є відповідно документ і архівний документ. На думку Г. Боряка, “межа між архівознавством та археографією полягає в тому, що перша вивчає методи організації документальних фондів та відображення їх у науково-довідковому апараті за принципами структури та функцій архівного фонду, а археографія – методи їх вибіркової та цілеспрямованої наукової репрезентації – від пошуку і опису до публікації”.

Тісно пов’язана археографія із джерелознавством, об’єктом дослідження якого є документ (історичне джерело), а предметом – історичний факт. Джерелознавство займається виявленням та вивченням історичних джерел, а також розробляє методику їх критичного аналізу, що є необхідним знаряддям і для археографії.

Текстологія як історично-філологічна дисципліна займається документом найперше під кутом зору організації його тексту, що використовує археографія в цілях підвищення інформаційної значимості публікації чи опису. Безпосередній зв’язок має археографія з дипломатикою, яка вивчає походження, форму і зміст актових джерел та методику їх опрацювання. На думку Г. Боряка, “дипломатика вивчає один з видів історичних джерел, а археографія – практично все коло архівних джерел, зокрема, пов’язаних з писемністю”.

Найтісніше пов’язана археографія з палеографією – наукою, що вивчає тип та еволюцію письма. Без знання палеографії буде просто неможливо відчитати давній рукописний (кириличний чи латиномовний) текст.

Дещо допоміжне, але теж дуже важливе значення, особливо для едиційної археографії, мають такі спеціальні історичні дисципліни, як хронологія, що вивчає системи літочислення, зокрема способи написання дат і метрологія, без знання основ якої важко правильно визначити і прокоментувати системи мір; сфрагістика, яка допомагає при описі печаток та ряд інших дисциплін.

Польова археографія

Польова археографія ґрунтується на двох основних складових – археографічній експедиції та архівній евристиці.

Археоргафічна експедиція – це цілеспрямоване розшукування науковцями давніх рукописів і рукописних книг, а також стародруків. Можна виділити кілька напрямків цієї роботи:

– співпраця із священниками і огляд запасників сільських церков;

– експедиції в села разом із етнографами та музейними працівниками;

– огляд музеїв у селах і райцентрах;

– робота з краєзнавцями та колекціонерами.

Зацікавлення старими рукописами, гербівниками, стародруками з’явилося в Україні близько середини XVIII ст. і мало у своїй основі не останньою чергою практичний момент. Багатьом козацьким старшинам необхідно було довести своє благородне походження, а для цього відшуковували старі привілеї, родинні документи, формували домашні архіви. Значними збірками старих рукописів та рукописних матеріалів диспонували Олександр Безбородько (1747 – 1799), Василь Рубан (1742 –1795), Андріан Чепа (1760 – 1822).

Масовим збирання рукописів та давніх документів стало у ХІХ – на початку ХХ ст. Тоді цим стали цілеспрямовано займатися такі інституції як: Тимчасова комісія для розгляду давніх актів у Києві (1843 – 1921); Одеське товариство історії і старожитностей (1839 – 1922); Історичне товариство Нестора-літописця в Києві (1879 – 1914); Наукове товариство імені Шевченка у Львові (1873 – 1939); Історико-філологічне товариство при Харківському університеті (1877 – 1919); Подільське церковне історико – археологічне товариство (1865 – 1921); Таврійська архівна комісія (1887 – 1923); Чернігівська архівна комісія (1896 – 1920); Полтавська архівна комісія (1905 – 1917); Катеринославська архівна комісія (1903 – 1920); Історико-філологічне товариство при Новоросійському університеті (1889 – 1923).

Значна кількість рукописів та стародавніх документів осіла у приватних колекціонерів, тому що таке збирання на той час стало певною модою. Особливо уславилися колекції Дениса Зубрицького (1777 – 1862), Зигмунта Радзимінського (1843 – 1928), Антонія Ролле (1830 – 1894) та інших.

У ХХ ст., особливо у його першій половині, зі збиранням документів було важко (з огляду на війни та революції), радше можна говорити про втрати. Ситуація дещо покращилася після Другої світової війни. Щойно в 1965 р. ЦДІА України у Києві здійснив першу археографічну експедицію. Тоді ж , у 60-х рр., кілька експедицій здійснили працівники ЦДІА України у Львові.

Значно більше експедицій, особливо з 70 -х рр., здійснювали наукові центри Москви і Ленінграда (Санкт-Петербурга). З початку 70-х рр. серію експедицій в Україну провели працівники бібліотеки АН СРСР з Ленінграда (М. Бубнов, І. Мартинов, Н. Карасьова, К. Кукушкіна, А. Пореш), відвідавши одинадцять областей (Вінницьку, Житомирську, Київську, Одеську, Чернівецьку, Чернігівську, Сумську, Дніпропетровську, Запорізьку, Донецьку, Луганську). Було виявлено близько 70 екземплярів рукописів (найбільше у Вінницькій та Київській областях). Періоду XVI – XVIII ст. стосувалися 9 рукописів.

З початку 70-х рр. пильну увагу польовій археографії почала приділяти кафедра джерелознавства історії СРСР Московського університету і найперше І. Поздєєва, яка запропонувала поділ польової археографії на два етапи – “стратегію” і “тактику”. “Стратегія” мала визначати підготовчу роботу, а “тактика” власне виїзди “в поле”. При цьому особливо враховувалися потенційні можливості регіонів майбутніх пошуків. Під час екпедицій велися щоденники, детальне анкетування знахідок та максимально можливі аудіо-, фото- та відеозйомки. Перша експедиція І. Поздєєвої в Україну відбулася в 1973 р., наступна – в 1974 р. на Вінниччину, а третя – в 1975 р. по території Вінничини та Хмельниччини. Під час цих експедицій було виявлено близько двох тисяч книг (стародруків та рукописів) за період XVI – початку XX ст.

З другої половини 90-х рр. ХХ ст. археографічні експедиції почали здійснювати і працівники Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Ряд експедицій по території Правобережної України, починаючи з 1998 р., здійснив Сергій Таранець, який досліджував старообрядські поселення. Під час експедиційної роботи досліднику вдалося зробити сотні фотознімків храмів, жител, одягу старообрядців, зафіксувати близько 300 стародруків та рукописів. Починаючи з 2001 р., під керівництвом Анатолія Бойка, ряд вдалих експедицій здійснили вчені Запорізького відділення Інституту української археографії. Зібрано величезний корпус джерел усної історії. Особливо плідною виявилася робота у селі Мала Білозерка, наслідком якої став друк історії цього села та виявлення і публікації “Історії…” Василя Рубеля. Готуються до друку кілька випусків матеріалів археографічно-етнографічної експедиції Запорізького наукового товариства ім. Я. Новицького. Запорізькими вченими розроблена також методика проведення експедицій.

Архівна евристика за родоначальника має бібліографічну евристику, одним із кращих знавців якої був П. Н. Берков (1897 – 1969) [автор книги “Библиографическая эвристика: к теории и методике библиографических разысканий”. Москва, 1960]. Визначення П. Н. Беркова щодо бібліографічної евристики за суттю і духом підходить і для архівної евристики: “…це сукупність теоретичних і практичних знань, що стосуються прийомів віднаходження будь-якого книжкового матеріалу або окремих його елементів”. Термін “архівна евристика” з’явився в одній із статей Б. М. Кочакова (1937 р.). У 60-70-х рр. тематику “архівної евристики” плідно опрацьовував ленінградський архівознавець Л. Є. Шепелєв, опублікувавши книги: “Работа исследователя над архивными документами” (Москва, 1966) та “Архивные разыскания и исследования” (Москва, 1971).

Архівна евристика передбачає виявлення документів, рукописів тощо та їх реєстрацію, систематизацію і класифікацію. За певних обставин архівні документи можуть бути не описаними і не зафіксованими в науково-довідковому апараті архівної установи, а отже, невідомими дослідникам, які просто не знають про їхнє існування. На щастя, таких документів не так уже багато і з кожним роком стає щораз менше. Аби розпочата архівна евристика була вдалою і максимально швидкою, доцільно звернутися до:

1) спеціальних бібліографічних покажчиків з архівознавства:

– Гроссман Ю. М., Кутик В. Н. Справочник научного работника. Архивы, документы, исследователь. Львов, 1983.

– Каталог архивоведческой литературы: 1917 – 1959. Москва, 1961. (і наст.)

2) довідники архівів України та колишнього СРСР:

– Архівні установи України: Довідник. К., 2000 (2-ге вид.К., 2005. Т.1: Державні архіви);

– Kennedy Grimsted P. Archives and Manuscript Respositories in the USSR: Ukraine and Moldavia. Princeton, 1988. – B. 1: Ganeral bibliography and Institutional Directory.

3) путівники по архівах та рукописних відділах бібліотек:

– Центральний державний історичний архів України, м. Львів: Путівник. Львів; Київ, 2001.

– Особові архівні фонди Інституту рукопису ЦНБ України ім. В. Вернадського: Путівник. К., 2002.

– Гуменюк Є. М., Баб’як П. Г., Дзьобан О. О. Особисті архівні фонди відділу рукописів ЛНБ ім. В. Стефаника АН УРСР: Анотований покажчик. Львів, 1977.

Основними етапами роботи дослідника під час архівної евристики можуть бути, зокрема, такі:

– вивчення літератури предмета та друкованих джерел;

– ознайомлення з фондами архіву та їх описами;

– ознайомлення з наявністю або відсутністю опублікованих чи рукописних подокументних описів архівних справ (див. наприклад: Володимирський гродський суд: Подокументні описи актових книг. Справи 1. – 5 (1566 – 1570 рр.). К., 2002. Вип.1;

– опрацьовуючи поаркушно архівні справи, доцільно робити виписки та фіксування не лише матеріалу, що безпосередньо стосується вибраної теми, але й того, який інколи є супутнім до опрацьовуваної тематики. В подальшому такий матеріал може знадобитися при коментуванні опублікованих документів;

– важливі документи копіюються повністю, або замовляються їх мікрофільм чи ксерокопія;

– для оперативнішої праці в архіві необхідно використовувати наявні заголовки-регести документів, хоча необхідно бути пильним, тому що вони не завжди точно і повно відображають зміст документів.