Розвиток археографії в Україні у хіх – на початку хх ст.

На думку Олега Журби, на початку ХІХ ст. певним етапом у розвитку археографії був її так званий “журнальний період”. Дослідник вважає, що часописи початку ХІХ ст. були “…своєрідним містком між глибокою рукописною традицією (“рукописною археографією”), представленою численними історичними збірниками ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. та фундаментальними серійними виданнями джерел з української історії, здійсненими спеціалізованими історичними та археографічними установами імперії”. Йдеться передусім про харківські журнали “Украинский вестник” (1816 – 1819), “Украинский журнал” (1824 – 1825), “Молодик” (1843 – 1844). Понад десять публікацій, здебільшого з історії Гетьманщини, було поміщено в “Украинском вестнике”. В “Украинском журнале” були опубліковані подорожні описи окремих міст, зокрема Кременчука і Гадяча, та видано О. Марковичем підбірку документів під назвою “Малороссийская старина” з історії Гетьманщини (універсали Ю. Хмельницького, І. Мазепи, І. Скоропадського та листи І. Скоропадського, А. Маркевича). Ряд цінних публікацій з’явилося в журналі “Молодик”. Василь Казарін у статті про заснування Харківського колегіуму опублікував десять документів, а в статті про Харківський університет документи з його історії. В. Каразін і І. Срезнєвський опублікували ряд матеріалів з рукописної спадщини Г. Сковороди. У журналі “Молодик” побачили світ шість листів, що стосувалися І. Мазепи та заповіт генерального обозного Івана Ломиковського. Археографічний рівень цих публікацій не був високим, адже власне в той час щойно почали викристалізовуватися основні вимоги до видаваних документів.

Діяльність Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (Київська археографічна комісія)

Поступальний розвиток історичної науки у першій половині ХІХ ст. вимагав розширення кола історичних джерел для подальших студій. Їх необхідно було відшукувати, вводити до наукового обігу, публікувати. Займатись цим окремим ентузіастам, як це було у ХVІІІ – на початку ХІХ ст., ставало не під силу. Очевидною була потреба створення групи істориків-професіоналів, які б цим займались. З відкриттям 1834 р. київського університету з’явилась необхідна кількість таких спеціалістів. До цієї об’єктивної причини прилучилась і суб’єктивна. Вона полягала в тому, що російський царизм шукав різноманітні засоби впливу на українську громадськість Правобережної України, особливо після польського повстання 1830 – 1831 рр. З цих міркувань був закладений київський університет, з цих же побуджень власті підтримали ідею створення Тимчасової комісії, яка мала б розшукувати та публікувати історичні документи, які б викривали полонізацію Правобережної України та сприяли її русифікації.

Як зазначав О. Журба, ще до заснування “Тимчасової комісії…” київські історики робили спроби об’єднати свої зусилля в справі вивчення історії краю. За ініціативою М. Максимовича у 1835 р. в Києві був створений “Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей” – організація, що мала проводити археологічні розкопки в Києві та околицях. Однак брак потрібної кількості грошей та відсутність досвіду археологічної роботи гальмували розвиток досліджень. У подальшому цей комітет був об’єднаний з “Київською археографічною комісією”(1845). У 1841 р. М. Максимович спробував створити у Києві історичне товариство, навіть розробив статут – однак далі цього справа не рушилась.

Нарешті у 1843 р. мрії М. Максимовича та інших київських істориків почали здійснюватись. У квітні 1843 р. київський генерал-губернатор Дмитро Бібіков, звернувся до міністра внутрішніх справ А. Петровського з проханням випросити у царя дозвіл на створення комісії, аналогічної утвореній в 1842 р. у Вільнюсі. У травні 1843 р. А. Петровський повідомив про згоду царя. Комісія мала функціонувати в системі міністерства внутрішніх справ. Д. Бібіков листом від 2.11.1843 р. звернувся з проханням до Станіслава де Шодуара, відомого колекціонера, аби він разом з відомими істориками М. Максимовичем, М. Іванішевим, В. Домбровським підготували необхідні документи для заснування Комісії. Це було зроблено 19.11.1843 р. – цей день і вважається днем утворення Комісії.

Головою Комісії було призначено М. Писарєва, який займав посаду правителя канцелярії в Д. Бібікова. Особа М. Писарєва була досить одіозною, бо він зловживав службовим становищем задля власного збагачення. Віце-головою став С. де Шодуар, який реально керував Комісією до 1858 р. Наступником М. Писарєва став Михайло Судієнко (1848 – 1857), поміщик з Чернігівщини, великий шанувальник старожитностей. У подальшому головами комісії були: М. Юзефович (1857 – 1889), В. Вельяминов-Зернов (1889 – 1904), В. Іконніков (1904 – 1921). Головними редакторами Комісії були М. Іванішев (1861 – 1863), В. Антонович (1863 – 1882), М. Владимирський-Буданов (1882 – 1916), М. Ясинський (1916 – 1921).

Від самого початку діяльності Комісії в її роботу включився Пантелеймон Куліш – він, зокрема, здійснив археографічну експедицію по Київщині. Загалом, археографічні експедиції стали складовою роботи Комісії. У цій діяльності особливо відзначився В. Домбровський, який об’їздив майже всю Волинь, заодно склавши стислі описи архівів Волині. Широко закроєна пошукова робота Комісії з часом дала свої плоди – і Комісія стала диспонувати значною кількістю джерел з історії України. Ця робота мала ще одну добру грань, бо члени Комісії постійно нагадували властям на місцях про потребу утримувати документи у належному стані.

Дійсних членів Комісії було більше десяти чоловік, загальна чисельність – декілька десятків, але безпосередньо у редагуванні видань брали участь лише кілька чоловік: М. Іванішев, М. Максимович, О. Селін, М. Рігельман, В. Чехович. Комісія поставила у 1845 р. перед Петербурзькою археографічною комісією питання про повернення в Україну вивезених звідти раніше документів, на що отримали категоричну відмову. Комісія започаткувала вивчення приватних архівів, взяла їх на облік, – виявилося, що їх було лише 84 на Волині. Правда, проникнути до них часто було досить важко, бо в основному це були архіви польської шляхти, яка добре розуміла спрямованість діяльності Комісії. Тут багато допоміг Д. Бібіков, який, діючи за принципом “батога і пряника”, таки змушував шляхтичів допускати дослідників до своїх архівів. Для потреб Комісії з архівосховищ Москви, Петербурга, Варшави та інших міст робились копії документів. Ряд документів та копій надіслав Комісії відомий історик та археограф Львова Денис Зубрицький.

У 1845 – 1847 рр. співробітником Комісії як художник, збирач етнографічних матеріалів був Тарас Шевченко. Влітку 1845 р. під час поїздки по Київщині та Полтавщині Т. Шевченко, виконуючи завдання Комісії, змальовував архітектурні пам’ятки, записував народні пісні й легенди, хоча юридично дійсним членом Комісії став лише в грудні 1845 р. Щоправда, коли в березні 1847 р. Т. Шевченка заарештували, то його заднім числом виключили з членів Комісії.

Зібраний Комісією впродовж 1843 – 1844 рр. матеріал ліг в основу підготовленого видання – “Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов…” (т. 1., 1845 р.). Видання структурно поділялось на 3 відділи за тематикою: 1) джерела з історії українських братств; 2) документи з історії землеволодіння і становища селянства; 3) матеріали про Хмельниччину та період Руїни. При підготовці першого тому Комісія змушена була врахувати побажання Д. Бібікова про потребу вміщувати російський переклад документів, що публікувались. За основний принцип передачі текстів брався метод “буква в букву”. У перших трьох томах “Памятников…” були опубліковані документи луцького, київського, львівського братств; “Устава на волоки” 1557 р.; матеріали луцьких та володимирських актових книг; серія матеріалів з історії козацтва середини ХVІІ ст. З огляду на фінансові труднощі четвертий том видання вийшов щойно у 1859 р. – у ньому побачили світ описи українських замків 1545 р.

До 1859 р. Комісія видала ще кілька важливих видань. М. Іванішев підготував двотомник “Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни” (1849). Особливістю видання була наявність значної кількості приміток, які доповнювали та роз’яснювали текст. З 1848 р. Комісія приступила до публікації українських літописів, видавши в тому ж році перший том “Літопису Самовидця” (т. 2. 1851; т. 3. 1855; т. 4. 1864). У підготовці до видання “Літопису Самовидця” взяли участь М. Костомаров, М. Рігельман, І. Самчевський, В. Антонович. Рукопис оригіналу був наданий через М. Рігельмана московським істориком М. Погодіним. З археографічної точки зору це видання важко назвати досконалим. У 1853 р. Комісія опублікувала літопис Григорія Грабянки, поклавши в основу видання найдавніший список М. Судієнка. Тиражі видань не були великими: 800 – 1200 екземплярів. Вартість “Памятников” – 4 крб.; літопис Самійла Величка – 2,5 крб. По тих часах це були значні суми, тому Комісія мала проблеми із збутом своїх видань.

У 1857 – 1858 рр. М. Іванішев розробив план нової видавничої серії, яка отримала назву “Архив Юго-Западной России…” Видання складається з восьми частин (за тематичною ознакою), які своєю чергою мали певну кількість томів. Загалом було опубліковано 35 томів. Видання мало деякі археографічні зміни: воно почало орієнтуватися на фахівців-дослідників, тому були усунені переклади текстів російською мовою; відбувся перехід від транслітерації до транскрипції текстів; обов’язковими стали ґрунтовні передмови. Такі нововведення призвели до звуження кола читачів, а це вплинуло на тираж – він, як правило, коливався в межах 400 – 800 екземплярів.

Новий етап у своїй діяльності Комісія розпочала вже за головування Михайла Юзефовича (1802 – 1889), дворянина з Полтавщини. Особа М. Юзефовича, як відомо, досить одіозна. З іншого боку, він 32 роки (1857 – 1889) очолював Комісію. Його головування теж важко оцінити однозначно. Він, наприклад, виступав з нападками на В. Антоновича за його українофільство і усунув його з посади головного редактора. Водночас як адміністратор М. Юзефович дбав про фінансову забезпеченість Комісії, і як людина впливова мав змогу відстоювати інтереси Комісії. Значну увагу М. Юзефович надавав, як ми би зараз сказали, – рекламі видань Комісії. Книги дарувались єпископам, міністрам, сенаторам, членам царської родини, особисто царю. Це створювало певний імідж Комісії. М. Юзефович досягнув того, що з 1863 р. книги, видавані Комісією, не проходили цензури – цензором був визнаний сам М. Юзефович. У часи М. Юзефовича остаточно викристалізувалася структура Комісії. Ключовими посадами були: голова, головний редактор, діловод.

Наступники М. Юзефовича В. Веніамінов-Зернов та В. Іконніков мало втручалися у справи Комісії, займаючи ці посади як синекури. Реальне керування Комісією перейшло до головного редактора. З 1863 р. до 1882 р. посаду головного редактора займав В. Антонович (1834 – 1908). Вчений підготував і видав 9 томів “Архива Юго-Западной России” (2200 документів обсягом понад 4 тисяч сторінок), три томи літописних пам’яток. У 1874 р. Комісія преміювала В. Антоновича за плідну роботу (вчений зібрав для Комісії понад 8 тисяч історичних документів). Ряд історичних пам’яток В. Антонович видав у “Киевской старине” (“Щоденник Ст. Освєнціма”, “Записки Карла Хоєцького” тощо). Коштом “Киевской старины” вийшло два випуски “Мемуаров, относящихся к истории Южной Руси” (1890, 1896), які редагував В. Антонович. Тут побачили світ мемуари Михайла Литвина, “Щоденник Еріха Лясоти”, “Щоденник Ф. Євлашевського” та ін. Археографічний рівень видань, здійснених В. Антоновичем досить високий. Окрім того, вчений був автором великих передмов-розвідок до публікованих збірок документів.

З подачі М. Юзефовича новим головним редактором після В. Антоновича став Михайло Владимирський-Буданов, який був добрим фахівцем історико-правничого напряму. Перебування його на посаді головного редактора тривало до 1916 р. і було цілим етапом у діяльності Комісії.

З 1886 до 1916 р. Комісія, за підрахунками Олега Журби, видала 34 публікації: 22 томи “Архива Юго-Западной России”, 3 картографічні видання, том літописів і різні дрібніші речі. Особливо видавці цікавились соціально-економічною тематикою та історією суспільної думки. Якщо до середини 80-х рр. ХІХ ст. джерельною базою видань слугували матеріали київського архіву, то в подальшому активно стали залучатися матеріали з архівосховищ інших міст (Москви, Петербурга, Варшави). Ряд серйозних публікацій історичних пам’яток у той час підготував Степан Голубєв (1849 – 1920), відомий фахівець з історії Церкви. Вчений видав три томи (ч. 1. т. 7 – 9): “Памятники литературной полемики православних … з латино-униатами…” (твори І. Вишенського, Г. Смотрицького, П. Могили). Це був новий струмінь, бо поряд із документальними та наративними джерелами стали публікувати твори полемічної літератури. У 90-х рр. ХІХ ст. до роботи в Комісії був залучений Михайло Грушевський, який опублікував (ч. 8. т. 1 – 2. 1893 р.) “Акты Барского староства ХV – ХVІІІ вв.”

Новим у роботі Комісії з 90-х рр. ХІХ ст. стало приділення пильної уваги допоміжним історичним дисциплінам і особливо картографії та палеографії. Головним картографом Комісії був Веніамін Кордт (1860 – 1934), який видав два випуски “Материалов по истории русской картографии” (1899, 1910) – загалом 105 карт.

Значний внесок у розвиток української палеографії зробив Іван Каманін (1850 – 1921). У 1899 р. вчений видав “Палеографический изборник: Материалы по истории южнорусского письма в ХV – ХVІІІ вв.” Це видання отримало схвальні відгуки вченої громадськості.

Злам ХІХ – ХХ ст. був періодом найбільш інтенсивної роботи Комісії. Окрім того, редакційний портфель Комісії наповнювали не лише готові до друку праці, але й досить широкі перспективні плани видань. З початком Першої світової війни робота Комісії загальмувалась. У 1915 р. Комісія була евакуйована до Саратова. Ці події стали “початком кінця”. Революційні події 1917 р. принесли чергові випробування. У листопаді 1917 р. новий (з 1904 р.) голова Комісії Володимир Іконніков (1841 – 1923) звернувся до Володимира Вернадського, що очолював Комісію з навчальних закладів і підприємств при Міністерстві народної освіти, з проханням підпорядкувати Київську археографічну комісію (саме так офіційно стала називатись Комісія) Міністерству народної освіти. Час від часу члени Комісії збиралися на засідання, але, незважаючи на наявність готових до друку матеріалів, видати щось так і не змогли. Єдине, що Комісії більш-менш вдавалося, так це розповсюдження власних, раніше видрукуваних, видань.

У 1919 р. при Академії наук була створена Археографічна комісія, до якої в 1921 р. була приєднана Київська археографічна комісія у складі 12 чоловік. На цьому діяльність Київської археографічної комісії була припинена.