Описування та друкування історичних документів у хvііі ст.

З ХVІІІ ст. щораз частіше з’являються згадки про описування “архівних” документів, тобто розвиток, як би ми зараз сказали, камеральної археографії. У 1720 р. Петро І наказав Генеральній військовій канцелярії почати вести книги записів вихідної документації, тобто своєрідні регести / інвентарі. У 1739 р. канцеляристу Генеральної військової канцелярії Андрію Лишню, в допомогу якому виділили 25 осіб, було доручено упорядкувати архів канцелярії, уклавши при цьому своєрідні довідники (тематичні) та поширені регести до документів архіву. Подібну роботу в часи К. Розумовського було доручено архіваріусу Семену Дівовичу. До опрацювання та опису архіву Другої Малоросійської колегії був причетний Федір Туманський. Григорій Полетика уклав рукописну збірку привілеїв українській шляхті ХV – ХVІІІ ст., що було певним підсумком збирання ним історичних документів.

Після першого поділу Речі Посполитої галицькі землі відійшли до Австрії, а існуюча тут судова система зазнала змін. У 1783 р. були ліквідовані земські та гродські суди, а книги цих установ впродовж 1784 р. були звезені до Львова, де в колишньому Бернардинському монастирі створено архів. У грудні 1784 р. губернатор Й. Брігідо призначив регентом архіву Антонія Полетило, який у лютому 1787 р. разом із своїм заступником А. Лодинським склав проект зберігання і впорядкування архівних справ. Цей план отримав підтримку уряду і впродовж 13 років (до 1800 р.) 150 писарів укладали алфавітні, іменні та географічні індекси до архівних справ (загалом було укладено близько 6 тисяч томів). Щоправда, наукова вартість цієї описової роботи виявилася невисокою, з огляду на прив’язаність індексів до конкретних книг. До справи описування львівської збірки повернулись у 60-х рр. ХІХ ст., але тоді прийняли інше рішення – публікувати регести документів, що справно робили львівські історики-архівісти аж до 1939 р.

У ХVІІІ ст. було здійснено цілий шерег публікацій історичних документів на Правобережній Україні. У 1744 р. у Львові окремою книгою видано ухвали Замойського собору 1720 р. греко-католицької церкви. Передмову до збірки написав Атанасій Шептицький. Кілька документальних збірок видав Ігнатій Кульчицький, церковний історик та прокуратор василіанського чину, а в подальшому гродненський архімандрит: “Автентичні реляції про становище русинів-уніатів, що живуть у Польському Королівстві” (1727 р.), “Доказ руської церкви” і “Додаток до доказу руської церкви” (1733; 1759).

У 1747 р. у Львові вийшла збірка луцького єпископа Сильвестра Рудницького “Права і привілеї, надані русинам-католикам папами”. У 1755 р. та 1760 р. у Супраслі стараннями холмського єпископа Максиміліана Рилла вийшли “Старожитності руської церкви”. У почаївській друкарні у 1766 р. побачило світ тритомне видання “Булли і бреве пап, декрети конгрегацій і дипломи польських королів”. Десь приблизно в той же час були опубліковані уривки з сеймових конституцій, що стосувалися маєтків православних та уніатських церков.

Я. Ісаєвич наголошував, що специфічними публікаціями історичних документів були додатки до брошур-вимог певних юридичних сторін у тогочасних судових справах. Однією з найцікавіших таких брошур була: “Вимога руського духовенства до станів найяснішої Речі Посполитої”, видана в 1764 р. У додатку до цієї “Вимоги…” було поміщено 10 документів. Подеколи такі брошури були фактично збірками документів. Такою була брошура, що вийшла 1766 р. – “Стан справи з боку превелебного Феліціана Володковича, митрополита і Києво-Печерського архімандрита проти велебного Юрія Кониського, єпископа не уніата…”. У цьому збірнику було опубліковано 33 документи: 13 документів за ХVІ ст., 19 – за ХVІІ ст. і один з ХVІІІ ст. Значну кількість документів зібрав Георгій Кониський і лише частина з них увійшла до книги “Права і вольності дисидентів у Короні Польській” (1767 р.).

У підросійській Україні в ХVІІІ ст. колекціонування давніх документів стало певною модою і набрало поширення серед козацької старшини. Згодом для широкого загалу освічених людей прийшло усвідомлення вагомості цих документів.

Одним з найбільших ентузіастів у справі збирання давніх документів був Василь Рубан (1742 – 1795), який опублікував ряд документальних видань з історії Росії, зокрема цінні матеріали до історії Петербурга. З українських видань Василя Рубана, мабуть, найціннішим є твір Василя Григоровича-Барського “Мандрування по святих місцях …з 1723 по 1747 рік”. Здійснено це видання з археографічної точки зору було недостатньо добре, оскільки були усунені всі рисунки і креслення, наявні в оригіналі. Але, не зважаючи на це, публікація користувалася незмінним успіхом у читачів і витримала ще три видання за життя видавця. У 1773 р. В. Рубан видав “Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію…”, а в 1777 р. – “Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1776 року”.

До “рукописної археографії” XVIIІ ст. можна віднести десятки українських історичних рукописних хронік, досліджених Андрієм Бовгирою ( “Ніженський літопис”, “Літопис Квітки”, “Летописные заметки о разных отменах в Малороссии” тощо ).

Син генерального судді Федір Туманський (1757 – 1810) опублікував у видаваному ним журналі “Российский магазин” серію цікавих документів: універсал Б. Хмельницького до українського народу від травня 1648 р.; лист канцлера Л. Сапєги до полоцького архієпископа І. Кунцевича від 12.03.1622 р.; виписку із записки анонімного автора 1749 р. про вибори на Січі кошового отамана і старшини; щоденник генерала П. Гордона 1684 – 1685 р.; лист Ф. Прокоповича до професора Петербурзької академії наук Гроса від 1730 р.; лист гетьмана І. Мазепи до Петра І від 1700 р. з подякою за надання ордена Андрія Первозванного.

У другій половині ХVІІІ ст. збирачем документів на Слобожанщині був Ілля Квітка, який опублікував із зібраного лише один лист до нього Григорія Теплова (1775 р.), але більше десятка документів, зібраних І. Квіткою вже в середньої ХІХ ст. видав Осип Бодянський.