Археографія

Термін “археографія” давньогрецького походження і в перекладі означає: arсhaios – давній, grapho – пишу; тобто давньописання. Приживлення цього слова в науці мало свою довгу історію досить добре вивчену відомим дослідником Сигізмундом Валком. У словнику французького вченого – візантиніста та лінгвіста XVII ст. Шарля Дюканжа (1610 – 1668) – “Глосаріум” при поясненні слова “антикварій” подається відсилка на твір Ісидора Севільського (жив і працював у Іспанії в м. Севільї близько 560 – 636 рр.) “Етимологія”, в якому автор, згадуючи про писарів, зазначає, що ті з них, які переписували і давні, і нові рукописи називаються “лібраріями” (лат. librarius – переписувач книжок); ті ж, хто переписував лише давні рукописи називаються “антикваріями” (лат. antiquarius – давній писар, дослідник старовини). Ш. Дюканж додав від себе до латинського ще грецький відповідник “антикварія” – “археограф”, тобто переписувач давніх рукописів.

Французький дослідник XVII ст. Шарль Спон у передмові видання “Загальна наука античності” (1685 р.) писав, що науку, яка досліджує минувшину можна назвати археологією або археографією і в подальшому віддає перевагу другому терміну. За Ш. Споном, “археографія” є поясненням і знанням античних пам’яток, за допомогою яких давні прагнули свого часу розповсюджувати релігію, історію, політику та інші мистецтва і науки, а також передати їх нащадкам.

Наприкінці XVII ст. французький вчений Обен Луї Міллєн у праці “Вступ до археології” писав: “Археологія – це знання про все те, що стосується норовів і звичаїв давніх; того, хто володіє такими знаннями, називають археологом, або, що більш прийнято, антикварієм. Однак перша назва більш вживана стосовно тих, хто вивчає норови і звичаї, друга ж – стосовно тих, хто вивчає пам’ятки давнини, цього останнього звуть ще археографом”.

Таке викривлене, на сучасний погляд, уявлення побутувало і у XVIІI – XIX ст. У подальшому в європейській літературі до дослідників старовини почали використовувати термін – “археолог”, а назва “археограф” у цьому сенсі змушена була поступитись власне археології. Термін “археографія” не зник, але наповнився іншим звучанням. Тепер це спеціальна історична дисципліна, яка займається збиранням, опрацюванням і виданням писемних пам’яток давнини. Правда, так є далеко не у всіх країнах, а найперше у деяких слов’янських: Чехія, Болгарія, Росія, Білорусія, Україна, а також частково в Німеччині та Англії. У більшості ж країн археографія у нашому звичному трактуванні має назву едиторство (лат. – еdere – видавати, оголошувати), яке покликане займатися лише підготовкою і виданням історичних джерел. Суперечка про так зване “широке” і “вузьке” трактування археографії триває не одне десятиріччя. Частина дослідників схильна вважати, що археографія повинна займатися всією тріадою: збиранням, опрацюванням і виданням документів – це так зване широке розуміння археографії (М. Тихомиров, С. Валк, В. Черних, І. Поздєєва, Л. Дубровіна, Г. Боряк). Інша частина вчених (М. Селезньов, В. Кондратьєв, В. Хевроліна, В. Козлов, І. Бутич, С. Яковлєв) вважають, що археографія повинна займатися опрацюванням принципів, методів і способів підготовки історичних джерел до друку та їх публікацією – так зване вузьке трактування археографії. Кожна із сторін подала вагомі твердження своєї правоти. Перші звертають увагу на тяглість та комплексність археографічних студій, інші не без резону відзначають, що подальший розвиток архівознавства, яке охоплює і комплектування (збирання), і науково-технічне опрацювання (описування), залишають археографії найперше питання підготовки і видання джерел.

Окрім того, деякі дослідники порушують питання про доцільність введення ще одного уточнюючого терміну. Так, Василь Німчук науку, що досліджує проблеми вивчення й використання джерел нового та новітнього часів пропонує назвати кайнографію (від гр. кайнос – новий), або новографією (від лат. novus – новий), і в цьому є певний сенс, бо термін “археографія” стосовно видання документів ХХ ст. є певним нонсенсом. Противники цього, зокрема Г. Боряк, заперечують, вважаючи що це розриватиме цілісність об’єкта археографії та її предмета.

То яке ж визначення можна дати археографії? Зусиллями колективу Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України дано таке визначення: “Археографія – це наука, що займається усім комплексом проблем, пов’язаних із введенням письмових джерел до наукового обігу на етапі їх пошуку і збирання (польова археографія), наукового опису (камеральна археографія) та публікації (едиційна археографія)”.Тим же Інститутом визначені об’єкт та предмет археографії.

Об’єктом української археографії є “вся багатоаспектна писемна спадщина, яка зберігається в архівах, бібліотеках, музеях і охоплює всі сфери української історії, культури та науки всі види і типи документів, будь-коли складених на території України, поза її межами про Україну або складених українцями, які зробили вагомий внесок у розвиток української та світової історії і культури”.

Предметом української археографії є “весь комплекс теоретичних досліджень і науково-практичної діяльності, пов’язаної з введенням історичних джерел (і передовсім рукописних матеріалів та архівних документів) до наукового і суспільного обігу”.

Завдання, які постають перед сучасною українською археографічною наукою окреслені зазначеним Інститутом таким чином:

1. Теоретичне обґрунтування та створення методичного інструментарію української археографії з урахуванням кращих надбань спадщини таких її корифеїв, як В. Антонович, М. Грушевський та інші, а також величезного досвіду світової науки;

2. Визначення основних напрямів науково-інформаційного опрацювання різноманітних за часом та походженням історичних джерел, розробка серії науково-довідкових археографічних видань та створення національного зведеного комп’ютерного банку даних “Архівна та рукописна Україна”;

3. Систематичний розшук джерел з історії України, розпорошених за кордоном та організація повернення їх (або копій з них) на Батьківщину;

4. Реалізація та доопрацювання попередньої концепції едиційної діяльності (публікація джерельної спадщини України в рамках започаткованих та планованих серій) з урахуванням наукових та суспільних потреб і суспільних запитів та наявності потенціалу спеціалістів – археографів у системі установ НАН, Держкомархіву України, Міністерства культури та освітніх закладів;

5. Публікація раритетних праць з питань історіографії та джерелознавчих досліджень видатних вчених минулого;

6. Розробка системи координацій у галузі наукових досліджень та археографічних видань із спорідненими установами різних відомств;

7. Визначення та реалізація першочергових невідкладних заходів щодо підготовки спеціалістів різного профілю у галузі археографічних досліджень.