Лекція на тему: Соціологія Е. Дюркгейма

Формальна соціологія Ф. Тьонніса і Г.Зіммеля. Соціологія М. Вебера і В.Парето

Социология Э.Дюргейма.

Еміль Дюркгайм

Еміль Дюркгайм Émile Durkheim
Народився	15 квітня 1858 Епіналь, Франція
Помер	15 листопада 1917 (59 років) Париж, Франція
Відомий	соціолог та етнолог

Еміль Дюркгайм (фр. Émile Durkheim; МФА: [emil dyʁkɛm]; 15 квітня 1858, Епіналь, Франція — † 15 листопада 1917 Париж, Франція) — французький соціолог і етнолог.

Вважається одним з засновників соціології як науки, що оперує власними емпіричними методами, які служать не тільки ілюстрацією до різноманітних гіпотез, а головним чином для їх доказу. В академічному курсі історії класичної соціології ім'я Еміля Дюркгайма стоїть поряд з такими засновниками наукової соціології як Макс Вебер, Фердинанд Тьонніс та Георг Зіммель.

Зміст 1 Біографія 2 Теоретична спадщина 3 Роботи 4 Цікаві факти

Біографія

Еміль Дюркгайм народився на північному сході Франції, у небагатій родині равина. В дитинстві майбутнього автора соціологічної теорії готували до релігійного поприща його предків, навчаючи давньоєврейській мові, Торі й Талмуду. Проте він досить рано відмовився продовжити родинну традицію. Біографи Дюркгайма підкреслюють, що значний вплив на це рішення зробила його шкільна вчителька-католичка. Деякий час він відчував схильність до католицизму, але католиком Дюркгайм не став, також не став він і атеїстом. З юних років і до кінця життя він залишався агностиком. Постійно підкреслюючи важливу соціальну й моральну роль релігії, він зробив предметом своєї віри науку взагалі й соціальну науку зокрема.

В 1879 році Дюркгайм з третьої спроби поступив до Вищої Нормальної школи (Ecole Normale Supérieure) в Парижі, де одночасно з ним навчались відомий філософ Анрі Бергсон та видатний діяч соціалістичного руху Жан Жорес, з яким Дюркгайм підтримував дружні стосунки. Серед професорів Нормальної школи найбільший вплив на формування поглядів майбутнього соціолога зробили видатні вчені: історик Фюстель де Куланж і філософ Еміль Бутру. Серед студентів Дюркгайм користувався великою повагою й виділявся серйозністю, ранньою зрілістю думки та любов'ю до теоретичних дискусій, через що товариші прозвали його «метафізиком».

Скінчивши в 1882 році Нормальну школу, Дюркгайм декілька років викладав філософію в провінційних ліцеях. У 1885—1886 рр. він побував в науковому відрядженні в Німеччині, де познайомився із станом дослідів й викладання філософії й соціальних наук. Особливо велике враження на нього справило знайомство з видатним психологом і філософом В. Вундтом, засновником першої у світі лабораторії експериментальної психології.

В 1887 р. Дюркгайм був призначений викладачем «соціальної науки і педагогіки» на філологічному факультеті Бордоського університету. Там же в 1896 р. він очолив кафедру «соціальної науки» — фактично, першу кафедру соціології у Франції.

З 1898 до 1913 р. Дюркгайм керував видавництвом журналу «Соціологічний щорічник» (було видано 12 томів журналу). Працівники журналу, прихильники дюркгаймівських ідей, створили наукову школу, що отримала назву французької соціологічної школи. Діяльність цього наукового колективу посідала чільне місце у французькій соціології до кінця 1930-х років.

З 1902 року Дюркгайм викладав у Сорбонні, де очолював кафедру «науки про виховання», що згодом була перейменована в кафедру «науки виховання й соціології». Викладацька діяльність була дуже інтенсивною, й багато з його наукових робіт народилися з лекційних курсів. Дюркгайм був блискучим оратором, і його лекції користувались великим успіхом.

Професійна діяльність займала головне місце в житті Дюркгайма, але, не зважаючи на це, він брав активну участь в різних суспільних організаціях і рухах. Він був людиною демократичних та ліберальних переконань, прибічником соціальних реформ, що базувалися на наукових рекомендаціях. Разом з тим Дюркгайм був супротивником революційного соціалізму, вважаючи, що глибокі соціальні зміни відбуваються в результаті довгої соціальної та моральної еволюції. З цих позицій він намагався примирити ворогуючі класові сили, розглядаючи соціологію як наукову альтернативу лівому та правому радикалізму.

Практична мета його професійної та суспільної діяльності полягала в тому, щоб вивести французьке суспільство із тяжкої кризи, у якій воно перебувало в останній чверті XIX ст. після падіння прогнилого режиму Другої Імперії, поразки у війні з Пруссією та кривавого придушення Паризької Комуни. У зв'язку з цим він активно виступав проти прибічників відродження монархії та прихильників «сильної влади», проти реакційних клерикалів та націоналістів, відстоюючи необхідність національної згоди на республіканських, світських та раціоналістичних принципах, на основі яких у Франції сформувалась Третя республіка.

Перша Світова війна завдала тяжкого удару по Французькій соціологічній школі, поставивши під питання загальний оптимістичний настрій соціології Дюркгайма. Деякі відомі працівники школи загинули на фронтах війни. Загинув і син засновника школи — Андре, блискучий молодий лінгвіст і соціолог, у якому батько бачив послідовника своєї справи. Смерть сина прискорила смерть батька. Еміль Дюркгайм помер 15 листопада 1917 року у Фонтенбло під Парижем у віці 59 років, не встигнувши завершити багато із розпочатого.

Теоретична спадщина

Дюркгайм ввів у науковий обіг теоретичне поняття «колективних уявлень» для позначення ідей, не запозичених з практичного досвіду, а ніби нав'язаних людям самим суспільним середовищем. Такий погляд на залежність мислення людини від пануючих у суспільстві уявлень розвинув Леві-Брюль своєю теорією «дологічного мислення».

Роботи

• Еміль Дюркгейм. Первісні форми релігійного життя: Тотемна система в Австралії. — Київ: Юніверс, 2002. — 423 с. — [1]

Э.Дюркгейм (1858-1917) “Правила социологического метода”- - ввел понятие “социального факта”, которые он считал независимыми от воли и сознания людей и являющихся принудительной силой, заставляющих людей действовать определенным образом. Д. подразделял соц. факты на материальные (демографические, географические и т.д.) и духовные -коллективные представления (привычки, традиции, обычаи, правила поведения). Общество по Д. - самостоятельное бытие, наделенное превосходством над индивидом. Главным критерием соц. развития Д. считал “социальную солидарность”, а силой созидающей социальное целое - разделение труда. Солидарность покоится на коллективном сознании - традициях и верованиях, которые разделяют члены общества. Коллективное сознание отражает характер народа, но независимо от него. Разделение труда обуславливает обмен, юридической формой которого является договор и взаимные обязательства членов общества, созидающие сотрудничество и кооперацию. Д. различает механическую и органическую солидарность. Первая покоится на принуждении, вторая на терпимости и демократии. Значительное место в системе коллективных представлений и механизмах солидарности Д. отдавал религии, включив в нее всю систему верований, развил концепцию “религии без Бога”.

Социология Тенниса (основные работы, принципы, понятия).

Тьоніс Фердинанд

Тьоніс Фердинанд

Фердинанд Тьоніс (Ferdinand Tönnies, 1855–1936) – німецький соціолог й історик філософії, один з основоположників соціології у Німеччині, один із засновників Німецького соціологічного товариства і його президент (1090–1933), співзасновник і президент Гоббсівського товариства (Societas Hobbesiana). З 1909 – екстраординарний профессор, з 1913 – ординарний профессор Кільського університету, де читав лекції аж до 1933 р., коли його усунули з посади нацисти.

На формування поглядів Тьоніса значний вплив справили політична філософія Гоббса, ірраціоналістична філософія Шопенгауера та Е.фон Гартмана, а також погляди основоположників марксизму. Тьоніс є автором біографій Гоббса і Маркса. Соціологія Тьоніса – один із перших досвідів побудови системи формальних, «чистих» категорій соціології, які дозволяють аналізувати будь-які соціальні явища в минулому і в сьогоденні, а також тенденції соціальних змін. Тьоніс поділяє соціологію на «загальну» і «спеціальну». Першу він не розглядає докладно. За задумом Тьоніса, вона повинна вивчати всі форми співіснування людей, включаючи біоантропологічні, демографічні та інші аспекти, спільні з формами соціального життя тварин. Друга, що поділяється на «чисту» (теоретичну), «прикладну» й «емпіричну» (соціографію) вивчає власне соціальне життя. Власне соціальне виникає, за Тьонісом, коли люди, котрі співіснують, перебувають у стані «взаємоствердження». В основу соціального зв’язку Тьоніс кладе волю (він же вперше ввів термін «волюнтаризм» для позначення відповідних філософських учень). Тип волі визначає тип зв’язку. Можливе взаємовідштовхування, взаємозаперечення воль, але воно не повинне розглядатися в межах «чистої» соціології, оскільки там, де ворожнеча грає першорядну роль, є певна сукупність людей, але немає справжнього соціального зв’язку.

Типологія взаємоствердної волі детально розроблена Тьонісом у його основній праці «Спільнота та суспільство» (1887). Тьоніс розрізняє «волю, оскільки в ній міститься мислення, і мислення, оскільки в ньому міститься воля». Перший тип волі Тьоніс називає «сутнісною», другий – «виборною» волею. Сутнісна воля є «психологічним еквівалентом тіла». Тому всі емоційні, афективні, напівінстинктивні потяги й спонуки, котрі реалізуються в діяльності, розглядаються саме у зв’язку з даним типом. Мислення ж передбачає, що воля як організм уже вповні сформована; у ній є численні зародки, уявлення майбутньої діяльності. Мислення формує їх у систему, вибудовує ієрархію цілей. Якщо сутнісна воля постає у формах інстинктивних потягів, звички й пам’яті, то виборна – у формах «навмисності» (вільної поведінки взагалі), «зволення» (окремих дій) і поняття (що пов’язує саме мислення певним слововживанням).

Сукупна форма виборної волі, що містить у собі елементи волі сутнісної, являє собою розумову систему цілей, намірів, засобів, повний «апарат», який міститься в людських головах і називається «прагненням». Усі типи й форми волі знаходять вираження у певній діяльності чи поведінці. Соціальні, взаємоствердні стосунки людей виникають із волі, яка направляє їхню діяльність. Звідси – основна типологія соціальності у Тьоніса: спільнота (община), де панує перший тип волі, і суспільство, де панує другий. Суб’єктом сутнісної волі Тьоніс називає «самість», тобто органічну єдність, яка визначена сама собою, але здатна вміщувати в себе інші, менші органічні єдності або, співвідносячись з іншими, рівними собі, єдностями, конституювати й репрезентувати ціле. Так, у родинних стосунках сім’ю як ціле репрезентують її частини: мати й діти, брати й сестри, батько (це різні види стосунків і позицій у сім’ї), причому кожна людина – самостійна органічна одиниця; лише в сім’ї як цілому він батько чи брат, а сім’я як ціле конституйована стосунками її членів. Одночасно це ціле є формою, яка не залежить від даних конкретних людей, котрі складають її минущу матерію. У цій якості вона є предметом чистої соціології. Окрім сім’ї до стосунків «общинного» типу належать сусідство й дружба.

Суб’єкт виборної волі – «особа» (що передбачає формально-юридичні поняття). Єдність «самості» забезпечене її внутрішньо необхідним самовизначенням. «Особа» є зовнішньою механічною єдністю, що визначається зовнішнім, випадковим чином. Це ідеальна конструкція мислення, що шукає єдності в множинності проявів, і як така може стосуватися й індивіда, і колективу. Природний представник «індивідуальної особи» – окрема людина, яка в цій якості незалежна від інших осіб. Вони рівні, необмежено вільні в цілепокладенні й виборі засобів – звідси й раціонально-виборні, а не емоційно-органічні стосунки між ними.

Багато осіб можуть скласти систему й конституювати «фіктивну особу», представлену зборами чи знову-таки окремим індивідом. Якщо «общинні» стосунки передбачають «вищу самість», то суспільні – «фіктивну особу». Звідси випливає й розрізнення економіко-правових категорій. У першому випадку (спільнота) мова йде про «володіння», «землю», «територію», «сімейне право»; в другому (суспільство) – про «власність», «гроші», «зобов’язальне» (торгове) право. Сюди ж Тьоніс додає і протилежність статусу й контракту (договору). Ці опозиції дають Тьонісу можливість не лише побудувати розгалужену систему «чистих» соціологічних категорій, а й розглянути під цим кутом зору процес і сенс історичних змін, що стало завданням другої частини його «спеціальної соціології» – прикладної соціології.

Основна ідея Тьоніса полягала в тому, що «общинна» соціальність в ході історії все більше витісняється соціальністю «суспільною». Звідси відкривався шлях для аналізу звичаїв, права, сім’ї, господарювання, сільського й міського життя, релігії, держави, політики, суспільств, поглядів тощо. Згодом Тьоніс уклав схему, запропоновану в ранній праці, внісши до неї такі характеристики, як: щільність соціального зв’язку (більший чи менший ступінь єдності), кількість учасників, товариський характер зв’язку на противагу стосункам панування й підкорення. У результаті виходила дуже детальна схема, в якій, наприклад, стосунки можуть бути общинно-товариськими або общинно-змішаними (тобто такими, що базуються на зміщенні товариськості й панування – підкорення) тощо. Могли додаватися й інші засади поділу (наприклад, групи могли поділятися на природні, душевні й соціальні). У повному вигляді ця схема представлена в одній з останніх праць Тьоніса – «Вступ до соціології» (1931). Тьоніс був широко відомий і як соціолог-емпірик, організатор великих статистичних і соціографічних досліджень. Але в історії соціології він залишився передусім як автор «Спільноти та суспільства», що справила значний вплив не лише на німецьку, але й на всю західну соціологію.

Фердинанд Тённис (1855-1936) - “Общность и общество”, “Введение в социологию” - рассматривает социологию как науку о человеке, его физической, психической и социально-природной сущности. Соц. сущность человека по Т. заключается в его мыслительных способностях, определяющих существование людей. Человеческие мысли находят выражение в формах человеческого бытия: обществе, церкви, государстве. Общество является выражением взаимосвязи людей, к которым относятся симпатии и антипатии, доверие и недоверие, свобода и обязанности. Эти социальные связи Т. определяет как общественные сущности, определяющие общественное поведение и сущности индивидов. Связи порабощают человека если он не осознает их, осознание помогает представить зависимость как естественную, как взаимозависимость и управлять ей, освобождаясь от порабощения. Результатом осознания является появление общественной воли, составляющей основу общества и общности (общины). Воля проявляет себя в двух формах - простой (сущностной или эмоциональной) и рациональной - осознанной. Высшим выражением эмоциональной воли является творчество, рациональной - производство. Тённис разделяет понятие общества, где господствует рациональная воля и общности (общины), где господствует естественная, эмоциональная воля. Ассоциации, где перемешаны общество и общности (общины) Т. называет общественными системами и различает: социальные связи - общины (общности по духу), коллективы (симбиоз духа и выгоды) и организации (общности на основе выгоды). Социальность основанная на общности (коммунизм) в ходе исторического прогресса заменяется общественной социальностью (государством) , высшим выражением которой Т. считал “международный социализм”.