Іван скоропадський (1708—1722)

Як уже сказано, негайно після того, коли Петро 1 дізнався про пе- рехід Мазепи до Карла ХП, він наказав обрати нового гетьмана. Ви- бір його зупинився на Скоропадському. Це був один із найвидатні- ших полковників часів Мазепи, його щирий однодумець.. Навіть обраний гетьманом, він ніколи не називав Мазепу «зрадником», як було прийнято в офіційній мові, а уживав назви «бувший гетьман» або «пан антецесор». Ці дрібні риски дають промовисту характери- стику нового гетьмана та його моралі.™

Іван Скоропадський, коли його обрано гетьманом, мав понад 60 років. Походив він з Правобережжя, але перейшов на Чернігівщину і зробив блискучу кар'єру завдяки своїм дипломатичним здібностям; в 1709 році мав усі права вважатися за одного з найповажніших пол- ковників. Таким чином, обрання його на гетьмана, проведене під тис- ком Петра 1, було цілком нормальним, і, якщо не було б цього тиску,

його однаково обрали б «вільними голосами» старшини, бо мав тільки одного суперника—Чернігівського полковника Павла Полуботка.'"

Гетьманування Скоропадського припало на період швидкого зро- стання могутности Московської держави, яка офіційно перетвори- лася в Російську імперію, і приниження Української держави.

Треба було багато такту, вміння лявірувати між тріюмфуючим переможцем, який не приховував уже свого бажання остаточно зни- щити Українську державу і прагненням врятувати рештки держав- ности.

Щоб уявити собі труднощі, які стали перед Скоропадським, треба познайомитися з листом князя ґоліцина до канцлера ґоловкіна. Цей лист подас політичну програму російського уряду супроти України. «Задля нашої безпеки, — писав Д. Іоліцин, — треба насамперед по- сіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має та- кої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами. . . Треба, щоб у всіх полках були полковники, незгодні з гетьманом; якщо миЬ гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі їхні спра- ви будуть нам відкриті».

Згідно з традицією Скоропадський після обрання звернувся до Петра 1 з проханням затвердити «статті». Цар відмовився, посила- ючись на воєнні обставини. Після полтавської катастрофи Скоро- падський знову звернувся до Петра з проханням підтвердити права та вольносгі України і ще з такими проханнями: 1) щоб українські козаки в містах залишалися під командою своєї старшини, а не мос- ковських офіцерів; Петро відмовив; 2) щоб повернули Україні гар- мати, що їх взято в Батурині, — відмовлено; 3) щоб московські воє- води не втручалися у внутрішнє управління України, — Петро обі- цяв, що накаже воєводам «не интересоваться» внутрішніми справа- ми України; 4) щоб не обтяжували населення постоями московських військ. Підсумок того всього був такий: «український народ з ласки царя має стільки вольностей, як ні один народ на світі»."*

Петро 1 призначив стольника Ізмайлова, брутальну людину, мі- ністром при гетьмані і дав йому дві інструкції — таємну і явну. В та- ємній інструкції наказував міністрові-резидентові стежити за геть- маном, прислухатися до розмов старшин та козаків і про все доно- сити. Гетьманську столицю перенесено до Глухова, на самий кордон з Московією.

Незабаром Ізмайлова відкликано і призначено на міністра-ре- зидента Протасьєва, який своєю брутальністю перевищував Ізмай- лова.  

Петро обіцяв амнеотію старшині, що повернеться від Мазепи, але після полтавської перемоги цю амнее-гію скасував. Чуйкевича, Мак- симовича, Зелеяського, Кандибу, Кожуховського, Гамалію та інших «мазепияців» заслано на Сибір, а маєтки їх сконфісковано. Не раху- ючись з правами України, Петро сам призначав полкову та сотенну старшину. На полковників Стародубського, Чернігівського, Ніжен- смюго були призначені москалі; призначав він на різні посади сер- бів, німців, волохів; роздавав маєтки, конфісковані у «мазепинців*, росіянам та іншим чужинцям. Призначені поза гетьманом, усі ці діоди не рахувалися з ним, а визнавали тільки владу царя. Вони пе- реселяли з Московії кріпаків і тим вносили кріпацтво, якого в Укра- їні не було. Жадні скарги на них не мали наслідків. Так — на полковника Гадяцького призначено серба Милорадовича; на полков- ника Прилуцького — Гната ґалатана, який допоміг зруйнувати Січ; на полковника Новгород-Сіверського — кол. священика Лісовсько- го. Багато українців також, поминаючи гетьмана, діставали посади та маєтки безпосередньо від царя. Значення та влада гетьмана схо- дили нанівець."*

Петро вживав усіх заходів, щоб ослабити Україну. Десятки ти- сяч людей — козаків та посполитих — виряджалося на споруджен- шт фортець, копання каналів біля Ладозького озера (тому такі при- мусові роботи називали в Україні «канальськими»), будування но- вої столиці Санкт^Петербурґу на фінських болотах, тяжкому, особ- ливо для українців, кліматі. Вони ж будували укріплення над Кас- пійським морем, вад Тереком, на Кавказі, копали канал між Вол- гою і Доном, коло Царицина. Кожного року, на місце померлих, по- калічених козаків, висилали нових — і знову тисячі їх умирали з холоду, голоду та епідемій, а додому верталися каліки. Тяжко під- рахувати, скільки втратила Україна своїх людей, своєї молоді. На ладозьких каналах обраховували, ну) загинуло ЗО"/» усіх, що там працювали. Мабуть, не буде помилкою поширити цей обрахунок на загальну кількість усіх працівників. До цього треба додати вислання козаків на війну з Персією р. 1721 — під Дербент, а особливо в так званий Гилянський похід, де загинуло їх величезне число не від ^уль» а від хвороб. За офіційними відомостями в 1725 році з 6.800 козаків тільки 646 повернулося додому . . .

Одночасно, коли козаки та посполиті гинули на роботах, їхнє гос- подарство руйнувалося: йшла реквізіція коней, волів, збіжжя; по селах стояли російські полки на повному утриманні населення. Нас- лідком цієї політики Україна за 20* років після упадку Мазепи збід- ніла, що стали помічати й московські воєводи, які перекидали один на одного відповідальність за зубожіння. Ця політика мала й мо-

ральний наслідок: протягом 20 років козаків уживали як звичайних чорноробів, і козацький, військовий дух їх почав підупадати. На це сиаржився в 1735 році фельдмаршал Мініх.

Українська старшина бачачи, як політичний провід виходить з П р^к, щоб зберегти своє становище, звертає увагу на економічний стан: поширює земельні посілості, забезпечує себе робітними рука- ми, включається в торгівлю."'

Торговельні інтереси наприкінці XVII і на початку XVIII ст зв'язували Україну з Польщею, Німеччиною та Туреччиною, а не з Московщиною.'" Петро 1 вирішив спрямувати українську торгів- лю на Московщину, і тому з 1701 року лише туди наказано було ви- возити деякі продукти; року 1711, коли завойовано Ригу, дозволено вивозити продукти до Риги; року 1714 додано дозвіл вивозити й до Петербургу. Всі ці обмеження дуже гальмували експорт. Ще гірше було з імпортною торгівлею: Петро примушував купувати певні то- вари на російських фабриках і забороняв ввозити їх з-за кордону. До цього треба додати регляментацію торговельних шляхів, якими треба було везти товари, і тяжку митну політику. Все це руйнувало уііраїиську торгівлю.

Деморалізація дедалі більше охоплювала вищі верстви суспіль- ства. Гетьман втрачав свій авторитет, і не тільки чужинці, але й українці, звертаючись до московських бояр, виходили цим брудним шляхом на поверхню життя — здобували вигідні посади і маєтки. Гетьман не почував себе в силах вести з ними боротьбу. Російське начальство охоче приймало скарги на українську старшину та на самого гетьмана, і Петро 1 грав ролю захисника гнобленого старши- ною народу.

1722 року засиовадо Малоросійську Колегію із шістьох москов- ських старшин з президентом-бриґадиром Вельяміновим на чолі. Вона мала приймати від населення скарги на українські) суди, конт- ролювати фінанси, стежити, щоб старшина не обтяжувала козаків У грамоті до українського народу Петро 1 заявив, що Малоросійську Колегію засновано для того, щоб «народ український не був ш від кого обтяжений — ані неправими судами, ані утисками старшин».'"

Таким чином Малоросійська Колегія позбавляла гетьмана навіть тієї влади, яка йому залишалася. Старий гетьман 1. Скоропадський пробував був протестувати, але марно. Він не переніс удару і незабаром — 3 липня 1722 року — помер.