Іван мазепа-колединський (1687—1709)

Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинсько- го чи подільського походження. Предки його в XVI ст. оселилися на Білоцерківщині. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, нале- жав до партії Виговського і брав участь в укладанні Гадяцького до- говору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокіевських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського манастиря. До смерти. в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана, що свідчить про її високу культурність та освіту."

Іван Мазепа народився, правдоподібно, 1639 року. Він дістав добру освіту в Києво-Могилянській колегії, а потім в Єзуїтській ко- легії у Варшаві. Після того був довший час. при дворі короля Яна- Казіміра. Король висилав його за кордон для вивчення гарматної справи, до Франції, Німеччини та Італії, де доповнював він свою освіту.

Вернувшись до Варшави, Мазепа не раз виконував відповідальні доручення короля: їздив до Виговського (1659 р.), до Юрія Хмель- ницького (1660 р.), до Тетері (1663 р.). Був прихильником ідеї Га- дяцької унії.

Року 1663 Іван Мазепа покинув королівську службу і 1669 рок) опинився в Чигирині, у гетьмана Дорошенка", де присвятив себ< українській справі.

У Дорошенка Іван Мазепа дістав рангу генерального осаула Він виконує важливі дипломатичні доручення гетьмана: в 1673 р їздить до Криму, до гетьмана Самойловича в справі об'єднання України, в 1674 р. — до Криму та Туреччини. Запорожці взяли бул» Мазепу в полон, але кошовий Сірко врятував його і видав Самой- ловичеві,

То був час, коли до лівобережного гетьмана переходили видатні Діячі Правобережної України, зневірившись у політиці Дорошенка Це були: Лизогуби, Ханенки, Кандиба, Гамалій, Скоропадські, Ко' чубей, навіть Дорошенки; до них приєднався і Мазепа. Він здобув довір'я Самойловича, став близьким до нього та його родини, навіть

посвоячився з ним. Мазепа мав вплив на гетьмана і брав участь в його політиці. З доручення гетьмана майже щороку їздив до Мос- кви у важливих справах, наприклад, у 1689 році із застереженням з приводу «вічного миру» з Польщею. Він нав'язав у Москві близькі стосунки з князем В. ґолщинии, фаворитом царівни Софії, фактич- ним керманичем московської політики, одним із найкультурніших людей Москви XVII ст.

Взагалі в 168(^их роках Мазепа став одним із найбільш впли- вових діячів Лівобережжя. Офіційно він мав рангу генерального осаула, але значення його було ширше. До цього треба додати, що він мав надзвичайний особистий чар, уміння приваблювати людей різного характеру, і це допомагало йому підносити престиж геть- манської держави та влади гетьмана.

Іван Мазепа був найпопулярнішою особою на раді під Колома- хом. Він мав тоді вже 50 років і був людиною з величезним жит- тьовим та політичним досвідом, здобутим довголітньою участю в управлінні України під булавою двох видатних гетьманів: Дорошен- ка та Самойловича. Крім того значно поширило його кругозір пере- бування в Західній Европі, зокрема у Франції часів Мазаріні."

Але який би не був цей досвід — становище, в якому опинився Мазепа, як гетьман, було дуже складне, і треба було мати також надзвичайний дипломатичний хист, щоб протягом понад 20 років вести корабель України по розбурханому морю анархії та руїни.

Обрання Мазепи зв'язане було з підписанням нових, «Коломаць- ких статтей». В основу їх покладено «Глухівські статті» Многогріш- ного з року 1669, але пороблено при тому багато додатків на ко- ристь Москви. Так, у пакті XX застережено, що Україна не сміє по- рушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добро- сусідські стосунки з Кримом. Знову, як і в зфальсифікованих «Пе- реяславських статтях» 1659 року, заборонено Україні вести дипло- матичні зносини з іншими державами. Крім залог та воєводів, що бу- ли в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська за- лога мала стати в гетьманській резиденції — Батурині — для по- стійного контролю над гетьманським урядом (пакт XVII). Цілком новий пакт (XIX) трактував про взаємини між Україною та Мос- ковщиною. Заборонялося «голосов испущать», що «Малороссийский край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути віль- ний перехід з Москви ва Україну. Гетьман і старшина повинні дба- ти про зміцнеяня зв'язків між двома народами (важливе е, що ска- зано тут чітко про два народи), зокрема — сприяти шлюбам між москалями та українцями.

Коломацькі статті вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але цей пакт не був зреалізований.

О. Оглоблин пише: «Коломацька угода... була безперечним успіхом Москви в її історичному наступі на Україну ...і лише дер- жавний геній і глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи зро- били так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилися нечинними."

Серед тяжкої спадщини Самойловича дістав Мазепа чорномор- ську проблему, розв'язувати яку треба було в інтересах Москви, а не України. Невдача походу 1687 року надала сміливости татарам, які почали знову чинити напади на Україну. Українські полки під командою полковника Іллі Новицького 1688 року не лише успішно оборонялися від татар, а й самі громили їх.

Тим часом Москва готовилась до нового походу. В березні 1689 року, під командою князя ґоліцина, рушило на Крим 120-тисячне військо. На Коломаку приєдналися до нього українські полки під проводок Мазепи. Ця величезна армія, перемагаючи труднощі по- ходу, примушуючи татар відступати, 20 травня дійшла до Пере- копу, але другого дня несподівано відступила. Причини цього від- ступу залишилися неясними. Сучасники казали, що нібито татари підкупили ґоліцина. Наслідки цього походу були трагічні для уря- ду царівни Софії: вони прискорили падіння Софії та ґоліцина і перехід влади до царя Петра 1.

Факт, що Мазепа, не зважаючи на дружні відносини з ґоліци- них, не потерпів під час перевороту, свідчить про його надзвичайне вміння пристосовуватись до людей та обставин.

Досвід двох невдалих походів показав, що для того, щоб здо- бути Крим, треба опанувати Чорноморське узбережжя. Почалися походи на долішній Дніпро, на Очаків. У походах на Очаків та Гази- Кармея в 1690 році та на Аккерман року 1691 брали участь лівобе- режні полки разом з правобережними із полковником Семеном Па- лієм на чолі. Року 1692 знову ходили на Гази-Кармен, а року 1694 — на Очаків та Буджак."

Року 1695 відбувся перший похід московського війська на Озів. З вим ішли й козаки під командою наказного гетьмана Івана Оби- довського, Мазепиного небожа. Сам гетьман з московським вій» ськом у той час атакував Гази-Кармея та інші турецькі фортеці над Дніпром. Завоювання їх мало велике значення для України, а ще більше для Озівськоі камттаиіт: року 1696 був здобутий Озів, і Мос- ковщина вийшла над Озівське море, хоч Керченська протока зали-

шилася ще в турецьких руках. Не зважаючи на успішні спільні виправи московських і українських сил, Очаків не був взятий.

Військові походи через Україну руйнували її, багато людей ги- нуло в боях.

Року 1699 Мазепа писав до царя, що за 12 років гетьманування відбув він одинадцять походів. Однак наслідки їх не відповідали жертвам. Дійсно «Священна Ліга» мало чого добилась, і 1699 року Австрія та Польща підписали з Туреччиною мирний договір в Кар- ловицях, а 1700 року Москва з Туреччиною в Константинополі: на ЗО років Москва дістала Озів та інші укріплення на північному бе- резі Озівського моря; турецькі фортеці над Дніпром мали бути зруй- новані; військовий престиж Московщини піднісся: року 1698 Мол- давія та Валахія визнали зверхність Москви.

Україна нічого не досягла. Навпаки, вона багато втратила: зобо- в'язана Коломацькою угодою брати участь в зовнішній політиці Москви, вона мусіла давати людей не лише для військових виправ, але й для суднобудівництва, копання окопів тощо. Головне ж було те, що Україна втрачала незалежність і втягувалась у політику Мос- кви, як її власна територія.

Таке становище дуже шкодило Мазепі, якого сучасники вва- жали за прихильника Москви, не здаючи справи з тяжкої ситуації, в якій він опинився внаслідок Коломацькоі угоди і не розуміючи, де кінчався примус, а де починалася добра воля гетьмана.

На тлі зовнішніх воєн зростало в Україні соціяльне та економіч- не напруження. Люди порівнювали сучасне життя з тим, що було «під ляхом», називали Мазепу «вітчимом» України. До того ж не припинялися повстання, що почалися з розрухів у війську під Ко- ломаком, якими зустріло козацтво обрання Мазепи. Повстання жорстоко придушувано. Війни вимагали грошей і тому треба було збільшувати податки. Селяни тікали на Запоріжжя, де був голов- ний осередок опозиції проти політики Мазепи, або на Слобожан- щину. З 80-их років вони з Лівобережжя знову почали були перехо- дити на Правобережжя, де поновлено козаччину. Мазепа вживав заходів, щоб заспокоїти народ: встановлено як норму дводенну пан- щину, на будування фортець виряджалося не селян, а козаків, але цього всього було замало."

Ще більше місце у внутрішній політиці займала опозиція різ- них груп старшини. Вже була мова про сильну опозицію проїм анти- турецької політики Москви, а разом з нею й України. Особливо сильна вона була серед старшини та купецтва південних полків;

невдалі війни 1687 та 1689 років розпалювали почуття незадоволен- ня політикою гетьмана.

Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією і вимо- гами Москви, погіршувало те, що серед старшини було багато сво- яків і приятелів Самойловича, з його небожем Михайлом Самойло- виче?л на чолі. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковни- ками своїх родичів, людей, відданих йому.

Першим значним об'єднанням опозиції був «бльок», як назвав О. Оглоблин, полтавської старшини, на чолі якого стояв генераль- ний писар, кандидат опозиції на гетьмана, Василь Кочубей. 1691 року старший канцелярист Генеральної Військової Канцелярії, Пет- ро Іваненко (Петрик), свояк Кочубея, подався на Запоріжжя, там був обраний на військового писаря і повів агітацію^проти Москви та гетьмана. 1692 року він їздив до Криму, де вів переговори від імени «Князівства Київського, Чернігівського, всього Війська Запо- різького та народу Малоросійського» і уклав угоду з кримським урядом. Проф. О. Оглоблин припускає, що вся та акція була відома не лише вищій старшині — Кочубеєві, тестеві Кочубея та Петрика, Жученкові, а навіть і гетьманові." Політична програма Петрика була проста: відібрати Україну від Москви з допомогою татар. Цей договір надзвичайно цікавий; він свідчить про існування в тих ча- сах виразної концепції державної самостійної соборної України, — концепції, яка була цілковитим запереченням Переяславського до- говору 1654 року і ідейно підготовляла виступ Мазепи 1708 року."

Акція Петрика не мала успіху, бо її не підтримало Запоріжжя, з якого вийшло лише кількасот «голоти». Проти Петрика, якого обрано на гетьмана, виступило кілька полків, сам гетьман і москов- ські війська. Петрикові союзники, татари, почали грабувати насе- лення, виводити ясир, викликаючи обурення людности. Петрик від- ступив до Перекопу. Старшинська опозиція була розгромлена. Де- кого (М. Самойловича) — заслано, інших — позбавлено урядів. Нев- далі були й інші походи Петрика, який став гетьманом Ханської України — між Богом і Дністром."*

Ще складнішою була справа з Правобережною Україною. Поль- ський уряд вживав заходів, щоб залюднити Правобережну Укра- їну, що залишалася пусткою після кровопролитних воєн та втечі населення. Перші спроби були невдалі. Степан Куницький неспро-

можний був викликати довір'я населення. Люди не вірили поль- ським общивкам. Тоді, з ініціятиви нового польського короля, Яна Собеського, який добре знав козаків, 1685 року поновлено козаччи- ну. На гетьмана призначено Андрія Могилу. Територію поділено на чотири полки: Богуславський (полковник Самійло Самусь-Іванович), Корсунський (полковник Захар Іскра), Брацлавський (полковник Андрій Абазин) та Білоцерковський (полковник Семен Палій); серед цих полковників визначався Палій.

Семен Паливода (Палій) народився десь біля 1640 р., мабуть, в мі- щанській родині; походив з Борзий, де мав садибу та гай: мав непо- гану освіту.'** Наприкінці 70-их років пішов на Запоріжжя, де від- значився адміністративними здібностями та сміливістю; там здобув собі прізвище Палій.

1686 року Семен Палій зі своїм полком переселився на Правобе- режжя, на Хвас-гівщину. Незабаром він осадив багато міст і став фактичним володарем території — Паліївщини, що охоплювала все Правобережжя від Полісся до «Дикого Поля». Цілі села визнавали його владу й «покозачувалися». Палій притягав до себе людей з ці- лої України тим, що вів невпинну боротьбу з панами; до нього йшли люди з Польщі та Молдавії.'* Росли села, міста; поля знову засіва- лися збіжжям. В цих володіннях Палія, не зважаючи на універсали короля, які застерігали права панів на землю та працю селян, фак- тично скасовано дідичні права. Зберігалися лише права київських манастирів. Деякі панські прибутки Палій переніс на себе. Взагалі він руйнував економічну базу польського панування на Україні.'" Польська шляхта скаржилась на Палія; магнати раз-у-раз учиняли наїзди, руйнували села, вбивали селян. Регімеятар Дружкевич пи- сав у 1692 році Явові Собеському, що Палій влаштував коло Хва- стова удільну область і заявляє претенсії на ввесь край до Случа. Року 1694 Яблоновський скаржився, що Палій майже все Полісся привернув під свою владу.'**

Року 1689 поляки арештували Палія під Немировом і ув'язнили в м. Підкамені, але завдяки допомозі козаків йому пощастило звіль- нитися і повернутися до Хвастова."*

Для Палія не залишалося сумнівів, що перемогти Польщу можна тільки об'єднавши Лівобережну та Правобережну Україну. Про це

він ще 1688 року писав Мазепі і воєводі Ромодановському, але цар- ський уряд не давав згоди ні на прийняття Паліївщини, ні на допо- могу йому проти поляків: Москва не хотіла псувати відносин з Польщею. Уряд пропонував Палієві персональний захист: перейти з частиною козаків на Запоріжжя, а відти до Гетьманщини. Від цього Палій рішуче відмовлявся, не бажаючи покидати своїх лю- дей на поталу полякам. У той час Палій був потрібний Польщі для захисту від турецьких та татараських нападів, і в цій боротьбі він мав великий успіх. 1690 року ходив він на Кизи-Кермен, року 1691 — на Аккерман, 1692-го на Очаків, 1693-го — знову на Кизи-Кер- мен, 1694-го — знову на Очаків. Всі ці походи переводились спіль- ними силами правобережних та лівобережних полків і були дуже успішні."* Вони ще більше підкреслювали конечність об'єднання Правобережної та Лівобережної України. До цього прагнули керма- ничі обох частин України — і Мазепа, і Палій.

Проте, на практиці справа об'єднання України натрапляла на великі труднощі не лише в політиці Москви, яка не хотіла заго- стрювати відносин з Польщею, не міг щиро прагнути цього й Ма- зепа, поки на чолі Правобережної України стояв Палій: на переш- коді стояли ідеологія обох вождів і тактика їх боротьби. Мазепа прагнув збудувати в Україні станову державу, створити зі старшин упривілейований стан, щоб спертися на них, а не на широкі маси народу. Мазепа брав за зразок сучасні західньоевропейські аристок- ратичні держави з абсолютними монархами."' Палій — навпаки — спирався на народні маси, селянство, що тікаючи з Лівобережжя. з неймовірною швидкістю залюднювало Паліївщину. Настрій пра- вобережного селянства, що вело боротьбу зі шляхтою, перекидався на Лівобережжя, як іскри з вогнища, і це лякало Мазепу. Соціяльна політика Мазепи викликала постійні конфлікти з Запоріжжям, яке ввесь час було в опозиції проти гетьмана. На Запоріжжі укладалось пляни, небезпечні для Мазепи. В 1693 році запорожці казали: «Як буде Палій гетьманом, то зможе управитися з усією начальною старшиною. . . і буде при ньому, як було за Хмельницького».'" Ця загроза суперництва була цілком реальна. Палій спирався на ря- дове козацтво, на селян, яких переводив на козацтво, на міщан. Він мав тісні зв'язки з православним духовенством і робив манастирям Щедрі надання, переважно млини. 1701 року коронний гетьман По- тоцький попереджав шляхту, що Палій «намагається йти слідами Хмельницького, що він запалив смолоскип хлопської війни».

Політичні обставини змінилися не на користь Палія. 1699 року підписано Карловицький договір. Поділля повернулося під поль- ську владу; поновлено права володіння землями, і польська шлях- та посунула на Поділля, Брацлавщину та південну Київщину. Се- лянство мало знову відбувати панщину; міщанство було обмежене в правах (не мало права мешкати в Кам'янці). Сойм 1699 року ухва- лив розв'язати козаччину: полковникам під загрозою кари смерти наказано негайно розпустити козаків і покинути королівські, шля- хетські та церковні добра. Польські полки рушили на Паліївщину Коли посланці гетьмана Яблоновського з'явилися до Хвастова з ви- могою виконати його наказ, Палій відмовився. «Я оселився у віль- ній Україні, і Речі Посполитій нема ніякого діла до цього краю. Тільки я, справжній козак і вождь козацького народу, ма^о право порядкувати тут», — сказав він.'"

У вересні 1700 року 4-тисячна польська армія з гарматами ата- кувала Хвастів, але була відбита. Палій готується до боротьби з Польщею, гуртує правобережних козаків, зноситься з Лівобереж- жям, з Запоріжжям. Почалися селянські повстання на Поділлі, на Брацлавщині, Київщині. Самусь проголосив селянам вічну волю від панського гніту. Козацтво визнало Палія своїм проводирем. У 1702 році Самусь розгромив польське військо під Бердичевом: поляки втратили 2.000 чоловіка. Того ж року козаки зайняли всю Брацлав- щину та частину Поділля. Здобута була твердиня поляків на Пра- вобережжі — Біла Церква.

Багато козаків ішло з Лівобережжя на Правобережжя, не зва- жаючи на жорстокі кари. Почалися повстання в Переяславському полку. Особливо гостро настроєні були на Запоріжжі: запорожці загрожували йти на Гетьманщину, бити старшину. Мазепа характе- ризував це так: «Не такі страшні запорожці, як те, що за малим не вся Україна тим же запорозьким духом дихає»."'

Зрозуміло, що в таких умовах не міг Палій мати допомоги від царя і гетьмана. Москва вела війну зі Швецією в союзі з Польщею. Замість підтримки, московський уряд вимагав від Палія та Самуся, щоб вони припинили боротьбу. А тим часом поляки почали перема- гати: зазнав поразки Самусь на Брацлавщині, під Ладижином пере- могли поляки, спалили місто, взяли в полон і замордували Абазина Почалася жорстока помста; населення знову тікало. Лише Київщи- на трималася в руках Палія. Року 1704 повстання селян охопили все Правобережжя.

Року 1704 Мазепа вступив до Київщини. Незабаром Палій був заарештований разом з його ближчими співробітниками. Інші виз- нали владу Мазепи. Палія заслано на Сибір."'

На Правобережжі почалася влада Мазепи, бо Польща, знесилена війною зі шведами, які окупували значну частину її, була неспро- можна боротися за Правобережну Україну. Мазепа доводив цареві, що під час війни зі Швецією конче потрібно вдержати гетьманське володіння на Правобережжі. Мазепа збільшив число полків з 4 до 7, залишив декого зі старих полковників і призначив нових, переваж- но з правобережної старшини. Він почав запроваджувати той самий суспільно-економічний лад, який був на Гетьманщині: надавав зем- лі старшині та манастирям, дозволяв заводити салітряні майдани, давав доручення «осаджувати» міста та села.

Так під булавою гетьмана Івана Мазепи на короткий час об'єд- налися Лівобережна і Правобережна Україна. Діяльність Мазепи була обірвана подіями 1708-1709 років.