ГЕТЬМАНЩИНА -частина1

ДЕМЯН МНОГОГРІШНИЙ (1669—1672)

ІВАН САМОЙЛОВИЧ (1672—1887)

ІВАН МАЗЕПА-КОЛЕДИНСЬКИЙ (1687—1709)

УКРАЇНА І ПІВНІЧНА ВІЙНА

УКРАЇНА ПЕРЕД ПОЛТАВСЬКОЮ КАТАСТРОФОЮ

ПОЛТАВСЬКА КАТАСТРОФА

ЕМІГРАЦІЯ І СМЕРТЬ ІВАНА МАЗЕПИ

ПИЛИП ОРЛИК (1710—1742)

ІВАН СКОРОПАДСЬКИЙ (1708—1722)

 

В той час, як Правобережна Україна кривавилася в боротьбі з поляками, турками, татарами, в боротьбі за владу гетьманів і різ- ного роду ватажків, а квітуча країна оберталася на пустку — на Лівобережжі життя йшло іншими шляхами.

Об'єднавши на короткий час Правобережжя та Лівобережжя, Дорошенко 1668 року вернувся до Чигирина, а на Лівобережжі за- лишив наказного гетьмана, Чернігівського полковника Многогріш- ного. Він був, як сам казав про себе, чоловік «простий і неграмот- ний», але твердої вдачі, прямий, наполегливий і користався поша- ною в північних полках.

Коли Дорошенко повернувся на Правобережжя, московські вій- ська з Ромодановським на чолі рушили на Сіверщину. Становище Многогрішного було тяжке, бо Дорошенко не надсилав допомоги, власних сил було замало, а люди, з архиепископом Чернігівським Лазарем Барановичем на чолі, намовляли Многогрішного піддатися Ромодановському. Нарешті він так і зробив. Старшинська Рада в Новгороді Сіверському обрала його на гетьмана.

 

Демян многогрішний (1669—1672)

Дем'ян Многогрішний прийняв титул «гетьмана Сіверського» Становище його було складне: Дорошенко його не визнав, Сівер' Щина була фактично в московських руках. Не зважаючи на це Многогрішному пощастило домовитися з московським урядом, бо в Москві знали про загальне незадоволення в Україні і стали по- міркованішими у своїх вимогах. Наслідком цього в Глухові підпи- сано «статті» — договір Москви з Україною. Згідно з ттаі договором московські воєводи мали залишитись тільки в Києві, Чернігові, Ні- «єні, Переяславі й Острі. Компетеяція їх була звужена тільки до- командування московськими залогами; вони не мали права втруча- тися у внутрішні справи та суд. Всі податки впливали до гетьман- ської скарбниці. На з'їзди, які стосувалися України, вона когла ви- силати своїх депутатів. Число війська встановлено на 30.000. Цей до- говір укладено як між двома державами, і в цьому була велика

заслуга Многогрішного. Звичайно, це було не все, чого він добивав- ся, але все ж таки це була автономія Лівобережної України."

Під владу Мвогогрішного вступили полки — Прилуцький і Пе- реяславський. Замирився з ним і Дорошенко. Вони були однодумці в політичних справах, головно у відношенні до Москви.

Бувши гетьманом Лівобережної України-Гетьманщини, як нази- вали П, Многогрішний намагався встановити порядок і спокій. Він приборкував повстання, головним чином, з допомогою «компаній- ців» — найманого війська, боровся зі старшинською олігархією. Він сах призначав та зміняв полковників, сотників, без суду їх карав, накладав податки на старшину, духовенство. В тих умовах тільки твердою владою можнабулопривернутилад. Завдякийому «Гетьман- щина скінчила часи Руїни і ввійшла в новий період миру й добробу- ту», — характеризує правління Многогрішного 1. Холмський."

Самовладність, різкість Многогрішного, його абсолютизм викли- кали незадоволення старшини. Можливо, обурювало також стар- шину бажаивя гетьмана закріпити владу за своїм родом: так, у 1671 році він призначив наказним гетьманом свого брата, Василя. Проти Многогрішного почали снувати змову, писали доноси. 1672 ро- ку гетьмана з усією родиною ув'язнено 1 після тортур заслано на Сибір, де в страшних злиднях довгі роки прожив цей перший полі- тичний засланець з Украйви."

Постать Дем'яна Многогрішного звернула на себе мало уваги дослід- ників, бо ії заслоняли блискучіші: Дорошенко, Самойлович, Мазепа. Протягом трьох місяців правила старшинська олігархія, нама- гаючись обмежити владу наступного гетьмана. Свої вимоги старши- на провела на Раді в Козачій Діброві, біля Путивля, де зібралася, щоб обрати гетьмана та поновити договір з Москвою. На гетьмана обрано генерального суддю Івана Самойловича.

 

Іван самойлович (1672—1887)

Це була людина освічена, з широким світоглядом, талановитий політик і безперечно патріот, що прагнув незалежної України, але в той же час умів добре ладнати з Москвою.

Усунувши Многогрішного, старшина, обираючи Самойловича, поставиха ряд умов, які обмежували владу гетьмана. Самойлович прийняв їх і провадив лінію старшинської верстви, надаючи дер- жаві аристократичного характеру. Він не скликав Загальної Ради,

а обмірковував усі справи з Радою Старшин; створив інститут бун- чукових товаришів, до якого входили переважно сини старшин, що перебували в близькому оточенні гетьмана. За його правління, яке тривало 15 років, зформувалася гетьманська держава з монархіч- ним характером.

Іван Самойлович намагався об'єднати всі українські землі-і бо- ровся проти тенденцій Запоріжжя вести окрему політику Вище вже була мова про те, як він старався підкорити Правобережну Україну Він притягнув під свою булаву правобережних полковників- у 1674 році передав йому булаву Ханенко, в 1676 — Дорошенко. Після того Самойлович став іменуватися «гетьманом обох сторін Дніпра».

Щоб поширити границі України, Самойлович радив цареві за- явити Польщі претенсіі на Західню Україну, Волинь, Підляшшя, Поділля, Підгір'я, Червону Русь, які завжди були частиною Укра- їни. Він намагався також приєднати до України Слобожанщину, яка була заселена українцями. Обидва домагання не мали успіху. З Москвою Самойлович довгий час жив у згоді. Там виховувалися його сини, свою дочку одружіш він з боярином Ф. Шереметьєвим. Він погодився, щоб київський митрополит прийняв висвяту від московського патріярха." Але й цей мудрий та обережний гетьман загинув від руки Москви.

Розходження Самойловича з царем спричинила московська по- літика супроти Криму. На початку 1680-их років Австрія, Венеція, Польща, Ватикан та Москва почали укладати антитурецьку, а разом з тим антикримську коаліцію. Запрошено представника і від Укра- їни, але Самойлович відмовився від участи в «Священній Лізі», по- боюючись, що знищення татарського ханства може пошкодити в дальшому ході подій незалежності України, яка буде оточена московськими володіннями. Взагалі Самойлович був проти збли- ження Москви з Польщею і перестерігав царя відносно Польщі. Всупереч бажанням далекозорого гетьмана, року 1686 підписано •вічний мир» Москви з Польщею. Лівобережна Україна та Київ ві- дійшли під владу Москви.

Року 1687 почалася війна проти мусулманського світу. Австрія, Польща та Венеція мали вдарити на Туреччину, а Москва — на Крим. Перспектива війни з Кримом була дуже непопулярна серед української старшини, в лавах якої було багато колишніх «доро- шенківців». Не розкриваючи дійсних причин, Самойлович марно про- бував переконати московський уряд, що похід великої армії влітку через спалені сонцем степи буде зв'язаний з великою небезпекою.

Похід почався в квітні 1687 року. Московське військо йшло під комавдою В. ґоліцина, фаворита правительки царівни Софії, а укра- їнське військо провадив сам гетьман. Не доходячи до Січі, над р. Ка- рачокрак, ґоліцик несподівано наказав військам повернути назад. Лише 40 тисяч московського та українського війська під командою Неплюева та гетьманича Григорія Самойловича пішла на Запоріж- жя. Причини відступу ґоліцина залишаться неясними. Офіційну версію — брак паші для коней — сучасники спростовували, бо паші було досить. Причини були глибші. Можливо, що, знаючи про не- хіть старшини, Гетьманича Григорія і самого гетьмана супроти походу — ґоліцин побоявся заганятися далеко в степи. Однак, треба було перекласти на когось відповідальність за невдачу, і для цього вико- ристано останній донос старшини на гетьмана.

«Останній» — бо дойосів було багато, але московський уряд «не давав їм руху». Ввесь час правління Самойловича старшини скар- жилися на його самовладність, на те, що уникав він скликати Ради, роздавав уряди своїм родичам, брав хабарі. Закидали старшини гетьманові й те, що він був не козак, а «попович». А головною при- чиною незадоволення було намагання Самойловича перетворити Гетьманщину на спадкову монархію. Спочатку хотів був він пере- дати владу старшому синові, Семенові, а після його смерти — мо- лодшому, Якову (з середнім, Григорієм, батько не жив у злагоді).

В доносі, поданому ґоліцинові, обвинувачували гетьмана в зраді Москви, у зв'язках з татарами. Донос підписала стара, заслужена старшина, серед неї — Дунін-Борковський, Кочубей, Лизогуб, За- біла, Гамалій та інші.

Військо стояло над р. Коломаком, коли з Москви прийшов на- каз про арешт гетьмана та гетьманича. Старого Самойловича з ро- диною заслано до Тобольська, а його сина Григорія, після тортур, страчено в Севську." Величезні гетьманські скарби поділено на дві частини: половину взято до Москви, а половину передано до вій- ськового скарбу.

На першу вістку про заарештування Самойловича козаки від- повіли розрухами: в Прилуцькому та Гадяцькому полках побили старшину, в інших — пограбували П."

25 липня 1687 року скликано Генеральну Військову Раду, в якій взяло участь 2.000 козаків. Вона ухвалила нові статті — Коломацькі, в основу яких покладено Глухівські статті 1672 року. Тоді ж обрано яа гетьмана геніального писаря Івана Мазепу.