6. Правовий статус особи: основні категорії. Поняття прав людини.

Правовий статус особи: основні категорії

Взаємостосунки держави і особи засвідчують про характер і сутність самої держави. Ці самі стосунки характеризують суспільство, ступінь його зрілості. Поза сумнівом, що в основі взаємовідносин держави і особи лежить правовий статус останньої. Що мають на увазі, коли говорять про правовий статус особи?

Відповідь на таке запитання передбачає розгляд цілого ряду категорій. По­чнемо з того, що саме поняття "правовий статус особи" означає нормативне ви­раження основних принципів відносин між державою і особою. Іншими словами, означає закріплення цих відносин в правових нормах. Сам термін "відносини" можна визначити як взаємні права і обов'язки названих двох суб'єктів. Тому пра­вовий статус особи можна також охарактеризувати як передбачені законодавством права і обов'язки індивіда.

Розглянемо окремі елементи структури правового статусу особи. Права особи - це формально-визначені, юридичне гарантовані можливості користуватися соці­альними благами, визначена державою міра можливої поведінки людини. Поряд з наведеним завжди міститься інше поняття - поняття свободи особи, по суті, це ті ж права людини, котрі проте мають певні особливості. Надаючи свободи, держава робить акцент саме на вільному, максимально самостійному визначенні людини своєї поведінки в деяких сферах суспільного життя. Вона намагається до мініма­льної регламентації поведінки громадян, забезпечуючи їх свободи невтручанням, як своїм власним, так і інших соціальних суб'єктів.

З поняттям і змістом прав і свобод тісно пов'язані законні інтереси особи. За­конні інтереси особи - це юридичне значимі і юридичне виправдані претензії лю­дини на соціальні блага, котрі не охоплені безпосереднім змістом прав і свобод громадян.

Юридичні обов'язки особи - це встановлені державою через правові норми вимоги до поведінки людини. Зайве говорити, що юридичні обов'язки особи тісно пов'язані з її правами і свободами.

В юридичній. літературі відзначається, яким вимогам повинен відповідати правовий статус особи у сучасній демократичній державі, а саме:

1) відповідати міжнародно-правовим стандартам про права і свободи;

2) характеризуватися ши­ротою і повнотою (в правовому статусі мають бути представлені політичні, соціа­льно-економічні, культурні та особисті права і свободи);

3) передбачати рівність прав, свобод і обов'язків. — за рівності прав і нерівності обов'язків юридична рів­ність стає ілюзорною;

4) встановлювати гарантії прав і свобод для забезпечення їх реальності, фактичної реалізації;

5) не допускати, виключати використання прав і свобод на шкоду суспільству, державі та іншим особам.

Поряд із поняттям загального правового статусу виділяють також "спеціаль­ний правовий статус" для окремих категорій осіб, який передбачає набір додаткових прав і обов'язків, заснованих на нормах спеціального законодавства, котрі пе­редбачають правове становище осіб, які входять до цих категорій (наприклад, суд­ді, військовослужбовці, студенти тощо).

Поняття прав людини

У сучасному світі збереглися різні підходи до взаємодії людини і держави, права і держави. Основними такими підходами зазвичай вважаються два: позити­вістський та природноправовий. Вони не замикаються в сфері наукових інтересів і знаходять своє відображення в конституціях сучасних держав. Так, у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії втілена природноправова концепція прав людини, в конституціях Австрії та ФРН — позитивістська.

В чому різниця між цими двома основними підходами? Спробуємо відповісти на таке запитання. Передусім, завважимо, що обмеження влади держави правами людини не повинно призвести до зменшення її ролі, котра важлива не лише в охо­роні цих прав і свобод, а й у наданні їм законодавчої, тобто загальнообов'язкової і з вищою юридичною силою, форми.

Мета природноправової доктрини - обмежити претензії держави на свій роз­суд визначати обсяг прав і свобод людини, не рахуючись з необхідним для норма­льної життєдіяльності індивіда набором прав, які об'єктивно властиві йому від на­родження, невідчужуваними, незалежними від волі держави. Держава не може не визнавати права людини на життя, гідність, недоторканість особи, житла. І хоча ці права належать людині від народження, але "захищеність" їм надає юридична фо­рма, тобто закон. Тому такі права не можуть бути протиставлені державі, котра повинна брати на себе їх формулювання, функцію їх захисту та забезпечення. Практика держав, які визнають природноправову доктрину походження прав лю­дини, зовсім не відкидає їх позитивного оформлення. Ще у французькій Деклара­ції прав людини і громадянина 1789 р. визначалося: "Мета будь-якого політичного союзу - збереження природних і невідчужуваних прав людини. Ці права передба­чають: свободу, власність, безпеку і опір гніту".

Тепер поговоримо про позитивістське розуміння прав людини. Позитивізм як течія в юриспруденції виник у другій половині XIX ст. і з самого початку виступав проти доктрини природного права (А. Меркель, К. Бергбом, Д. Остін). Своїм головним завданням він вважав систематизацію права. Джерелом права (і прав лю­дини) визнавалася держава, котра стоїть над суспільством і формує загально­обов'язкові закони. Позитивістські уявлення були розвинуті в нормативістській теорії Г. Кельзена, який вважав, що держава не може бути вторинною щодо права, "стояти позаду права", так як вона виступає втіленням правопорядку.

Наслідком позитивістського підходу щодо права і держави, трактування пра­ва як продукту суверенної державної влади став розгляд прав людини не як її при­родних невід'ємних властивостей, а як "дарунку" з боку держави. Такий підхід може призвести (і протягом XX ст. призводив) до підкорення людини державі, особливо якщо позитивістське формулювання державою прав і свобод не враховує не лише природні права, а й норми моралі та інші загальнолюдські цінності.

Конституційна практика розвинутих країн до певної міри ліквідувала проти­стояння названих двох підходів шляхом закріплення основних прав і свобод, яке виключає тиск і насилля держави щодо особи, відстоюючи її автономію і пріори­тет прав людини щодо держави. Цікаво про це сказав колишній голова Федераль­ного конституційного суду ФРН Р. Герцог: "Поняття прав людини несе наванта­ження і в плані їх походження і захищеності. Позитивізм вважає, що права діють в силу того і в тому обсязі, в якому вони гарантуються державно-правовими норма­ми (нормативістська теорія Кельзена). Від цих прав відрізняються ті, джерелами яких є християнські цінності, котрі не потребують державного визнання, а діють як надпозитивні права. Однак особливого практичного значення такий підхід в ФРН не має, оскільки Основний закон і без того містить широкий набір прав і не було особливої необхідності проголошувати чи звертатися до надпозитивних прав, хоча на початку своєї діяльності ФКС користувався таким поняттям. Основний за­кон виключає конфлікт між діючою конституцією і надпозитивними правами. Додержавні права - це ті ж самі права людини, санкціоновані державою".

Отже, становлення і розвиток прав людини має тривалу історію, супроводжу­ється боротьбою доктрин і традицій, характерних для тої чи іншої країни. Незва­жаючи на давність виникнення самої ідеї прав людини, справжній смисл вони на­бувають лише на основі принципів демократії, свободи, справедливості, визнання самоцінності людини.

Уже в наші дні права людини були науково систематизовано. З огляду на їх еволюцію можна виділити три покоління прав людини.

Перше покоління - це невідчужувані особисті (громадянські) і політичні пра­ва, сформульовані в перших актах національного законодавства щодо прав люди­ни. До таких документів належать: Хабеас корпус акт 1679 р. і Білль про права 1689 р. у Англії, Декларація незалежності 1776 р. і Білль про права 1791 р. в США, Декларація прав людини і громадянина 1789 р. у Франції.

Друге покоління прав людини - це розширення обсягу особистих (громадян­ських) прав та розвиток соціально-економічних і культурних прав і свобод. До них належать такі як право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу, вільний доступ до культурних цінностей тощо. Вони вперше були сфо­рмульовані після першої світової війни, а стали поширеними в конституціях євро­пейських держав після другої світової війни.

Третє покоління прав людини - це права людини, котрі мають за своїм зміс­том колективний (солідарний) характер. Такі права людини безпосередньо не пов'язані з особистим статусом індивіду, а виходять з його приналежності до пев­ної соціальної спільноти: народу, соціальної групи чи вужчої асоціації. До них на­лежать такі як право на мир, безпеку, здорове навколишнє середовище, право на людський розвиток, на інформацію тощо. Всі ці права знайшли своє відображення в конституціях посткомуністичних країн Східної Європи, які приймалися протя­гом 90-х років минулого століття, в тому числі в Конституції України 1996 р.

Не можна не завважити ще кілька факторів, котрі впливатимуть на четверте покоління прав людини.