57. Народний суверенітет: поняття і механізм.

Концепція народного суверенітету, яка виникла в часи європейських антифе­одальних революцій в Англії та Франції, виступає сьогодні провідною ідеєю (по­ряд з правами людини) конституціоналізму й чи не основним принципом функці­онування демократичних держав.

Завважимо, суверенітет народу може розумітися в співвідношенні лише з од­ною силою — державною владою. Саме тому концепція народного суверенітету якраз і означає верховенство і первинність влади народу порівняно з владою дер­жави.

До ознак народного суверенітету належать:

а) народ формує державну владу, виключно йому належить установча влада;

б) народ здійснює контроль за функціонуванням державної влади;

в) народ визначає межі діяльності державної влади;

г) народ в окремих випадках безпосередньо здійснює державну владу. В цьому плані народ виступає, на думку згадуваної Л.Т. Кривенко, "не тільки дже­рело влади, а й її суб'єкт;

д) право народу на суверенітет є невід'ємним (природним) і не може бути узурпованим державою. У протилежному випадку народ має право боротися з ти­ранією. У багатьох західних країнах таке право народу закріплено на конституцій­ному рівні.

Механізм народного суверенітету включає дві складові: пряме і представни­цьке народовладдя.

Пряме або безпосереднє народовладдя охоплює сукупність способів безпосе­реднього волевияву народу на загальнодержавному або місцевому рівнях:

1) референдум - прийняття рішення, котре має юридичні наслідки, шляхом голосування громадян;

2) плебісцит — прийняття рішення через голосування громадян, яке, хоч і не має юридичних наслідків, виражає позицію народу з певного питання і вже тому, безумовно, враховується державною владою;

3) участь у виборах;

4) народна ініціатива - збір підписів за внесення законопроекту до парламе­нту чи за проведення референдуму з певного питання;

5) відкликання члену парламенту - лише в країнах, де зберігається імперати­вний мандат депутатів, наприклад в Україні;

6) проведення зборів жителів за місцем проживання.

Конституцією України, наприклад, передбачені такі форми безпосереднього волевияву народу як вибори, референдуми, мирні збори, мітинги, походи і демон­страції, референтні ініціативи, звернення. Одночасно завважимо, що Закон Украї­ни "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачає форми безпосередньої де­мократії на місцевому рівні: місцеві референдуми (ст.7), загальні збори громадян (ст.8), місцеві ініціативи (ст.9), громадські слухання (ст. 13).

Представницьке народовладдя охоплює сукупність способів здійснення на­родом владних повноважень через своїх обраних представників в органах держав­ної влади та місцевого самоврядування.

У жодному разі не слід протиставляти пряму демократію її представницькій формі.

58. Легальність державної влади: поняття, критерії.

Термін "легальний" походить від латинського "legalis" і означає "законний". У сучасних умовах юридичне поняття легальності державної влади означає встановлення, визнання, підтримку даної влади законом, передусім конституцією. Словом, влада має опиратися на закон. Але при цьому необхідно врахувати два моменти.

По-перше, конституції можуть бути прийняті, змінені й скасовані різни­ми способами. У багатьох країнах створені внаслідок військових переворотів вій­ськові чи революційні ради декретом відміняли конституції й нерідко без яких-небудь особливих процедур проголошували нові тимчасові конституції.

По-друге, інколи конституції і закони, прийняті відповідно до встановлених процедур, за своїм змістом легалізували відверто тоталітарну владу. Такими були радянські конституції, конституційні закони гітлерівської Німеччини, расистське законодав­ство ПАР (до 1994 p., коли була прийнята тимчасова конституція).

Спробуємо визначити основні умови легальності сучасної державної влади:

1. Органи державної влади формуються за процедурою, чітко визначеною законом;

2. Процедура формування владних структур має відповідати вимогам демо­кратії, котрі є загальновизнаними й закріпленими в нормах міжнародного права. Наприклад, якщо це вибори, то вони мають бути вільними з таємним голосуван­ням, якщо це призначення судді, то має бути спрямованим на досягнення незалеж­ності суддів, їх неупередженості.

3. Влада реально має належати саме тим державним органам, які вказані в законі.

4. Конституція та закони мають схвалюватися лише легальними органами відповідно до їх правотворчих функцій, визначених законом, або безпосередньо народом (виборчим корпусом).

5. Зміст самих законів не має суперечити загальногуманним цінностям люд­ства, тобто закон повинен бути правовим (наприклад, закон не може порушувати міжнародно-правових стандартів з прав людини).

6. Державна влада та її органи не вправі ухилятися від виконання обов'язків, покладених на них законом. Це може виражатися, наприклад, у відмові в призна­ченні виборів в строк, визначений законом, або в невиплаті заробітної плати пра­цівникам держбюджетної сфери.

7. Органи державної влади не можуть перевищувати своїх повноважень, ви­значених законом.

8. Діяльність владних органів має провадитися виключно за процедурою, визначеною законом. Будь-яке рішення, прийняте владою з порушенням процеду­ри, повинно визнаватися недійсним.

Антиподом легальної державної влади є злочинна влада, котра опирається на їй відомі цінності, а не на закони. Класичним прикладом такої влади є більшови­цька влада в роки "воєнного комунізму" в Росії.