82. Особливості державного режиму в Україні.

Конституція 1996 р. закріпила статус України саме як "демократичної" дер­жави (ст. 1). Основний Закон визначає механізм народовладдя, формулює основні права і свободи людини і громадянина, гарантії їх захисту. Спочатку вдамося в короткий екскурс у недавнє минуле. Демократизація по­літичної системи розпочалася реально в 1989 р. і в її розвитку можна виділити кі­лька етапів.

Перший етап (1989-1991 pp.). З прийняттям у жовтні 1989 р. нових виборчих за­конів, які вже дозволяли висування і голосування по кількох кандидатах на одну виборчу посаду, розпочалося реальне реформування тоталітарної системи в тоді­шній Українській РСР.

1 грудня 1991 р. одночасно з всенародними виборами першого Президента України вперше було апробовано інститут безпосередньої демократії - проведено всеукраїнський референдум.

Другий етап (1991-1996 pp.). Цей період характеризується початком економі­чних реформ, зниженням життєвого рівня більшості населення. Але одночасно зростав ступінь захисту особистих прав громадян - з прийняттям, до прикладу, в 1992 р. Закону "Про адвокатуру". Але головні події цього етапу - проведення в 1994 p. парламентських (відносну більшість здобула Компартія) і особливо прези­дентських виборів. У червні того року з обранням нового Президента України від­бувся перехід влади: мирний, законний і демократичний. Консти­туційним договором між собою 8 червня 1995 р. Верховна Рада і Президент домо­вилися з порушенням чинного тоді законодавства про припинення більшої части­ни діючої в той час Конституції 1978 р. і перерозподіл владних повноважень між собою.

Третій етап (розпочався в 1996 р.) знаменував собою три події, котрі ще три­валий час впливатимуть на становлення демократії. По-перше, 28 червня 1996 р. парламентом була прийнята нова Конституція України, котра крім традиційних (вибори, референдум) заснувала нові для нашої держави демократичні інститути: Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Конституційний Суд України (у січні 1997 р. провів перше засідання), спеціалізовані суди, суди присяжних, мож­ливість розгляду безпосередньо в суді будь-якого спору, що випливає з правовід­носин у державі тощо.

По-друге, в 1997 р. Верховною Радою України було ратифіковано Європей­ську конвенцію з прав людини, що, крім іншого, означало для громадян України можливість звернення до Європейського суду з прав людини в разі порушень їх прав державою.

По-третє, законом про вибори народних депутатів України 1997 р. вперше введено змішану (мажоритарно-пропорційну) систему парламентських виборів. Вперше політичні партії безпосередньо взяли участь у виборах, що сприяло і їх розвитку, і формуванню дієвої і відповідальної влади.

Четвертий етап, на нашу думку, розпочався у листопаді 2000 р. після виго­лошення політичною опозицією звинувачень на адресу глави держави ("касетний скандал"). Хоча звинувачення не були підтверджені жодними доказами громадсь­ка думка була сфокусована на реально існуючих проблемах демократії: свободі слова, захисту журналістів від протиправних посягань, удосконалення діяльності правоохоронних структур тощо.

По-перше, здійснено ряд заходів щодо зміцнення свободи слова, недопущен­ня закриття засобів масової інформації контролюючими органами. По-друге, в че­рвні 2001 р. проведено так звану "малу судову реформу", котра сприяла підви­щенню ролі судів у захисті прав людини. У лютому 2002 р. було схвалено нове за­конодавство про судоустрій, яким систему правосуддя було приведено у відповід­ність з вимогами Конституції України. По-третє, починаючи з квітня 2001 р. було схвалено до десятка кодифікованих актів, котрі від 1995 р. виступали об'єктом зо­бов'язань України перед Радою Європи у сфері правової реформи. Особливо вели­ке значення для підтримки демократичного режиму має новий Кримінальний ко­декс України, котрий набув чинності з 1 вересня 2001 р. По-четверте, в жовтні 2001 р. було схвалено новий закон про вибори народних депутатів України, кот­рий розширив права суб'єктів виборчого процесу, зокрема політичних партій, зро­бив виборчу кампанію більш "прозорою", ускладнив використання "адміністрати­вного ресурсу". Нарешті, по-п'яте, у серпні 2002 р. Президент України Л. Кучма ініціював проведення в країні політичної реформи, котра би передбачала розши­рення прав парламенту щодо формування уряду, а також введення пропорційної виборчої системи в "чистому" вигляді. Крім іншого, це означатиме зростання ролі політичних партій.

Спробуємо з'ясувати основні показники демократії в Україні на сучасному етапі.

Права людини. У цій галузі, якщо брати до уваги 12-річний строк незалежно­сті, спостерігається очевидний прогрес. Як уже відзначалося, вони закріплені в Конституції України, причому не можуть бути обмеженими чи відміненими кон­ституційною поправкою.

Вільні вибори. Перерахуємо фактори, котрі все ще будуть перешкоджати проведенню чесних виборів:

а) підкуп виборців є поширеним явищем в Україні. Завважимо, що подібні порушення протягом виборчих кампаній 1998-2002 pp. носили масовий характер,

б) використання "адміністративного ресурсу" в ході виборчої кампанії та під час підрахунку голосів;

в) державні органи і посадові особи через державне телебачення, радіо й пре­су й надалі мають можливість маніпулювати громадською думкою. Україна зали­шається чи не єдиною (крім Білорусі) державою посткомуністичного світу, де стовідсотково державними (комунальними) є, наприклад, в кожній області телерадіоцентри, в кожному районі, місті та області по одній газеті.

Партійна система України продовжує своє формування і вже зараз зареєст­ровано більше 120 політичних партій (в Польщі, до речі, близько 200 партій).

­Контроль суспільства за збройними силами і правоохоронними органами. Найвідоміший сучасний дослідник демократії із США Р. Даль серед п'яти умов, які "сприяють демократії" на перше місце поставив "контроль за армією та поліці­єю, що здійснюється виборними посадовими особами". Політико-правова ситуація в Україні протягом останніх років засвідчила, що неконтрольовані суспільством "силові структури" своєю діяльністю можуть стати джерелом соціальної напруги та гострої політичної кризи.

Отже, на початку XXI ст. Україна непослідовно й занадто повільно, але все ж рухається у напрямку до демократії. Правда, враховуючи економічну ситуацію, відсутність демократичних традицій й рівень правосвідомості суспільства та його політичної еліти, напрям розвитку України може бути й іншим.