54. Міжнародний захист прав людини: поняття і механізми реалізації.

Лише в другій половині XX ст. становлення і зміцнення принципу поваги до­прав людини стає провідною тенденцією розвитку сучасного міжнародного права.­ Хоча, відзначимо, перші спроби закріпити і гарантувати права людини на міжна­­родно-правовому рівні мало місце після першої світової війни з утворенням Ліги­ Націй. Однак, широкомасштабне ця робота була проведена лише після другої світової війни із перемогою союзників над гітлерівською Німеччиною і заснуванням­ ­ООН. Це пояснюється, в першу чергу, тим, що світова громадськість дізналася (й була шокована) про масові, безпрецедентні за масштабами вбивства мирного на­селення і військовополонених, вчинені нацистами на території окупованих країн. В той час, правда, людство не знало про ще масштабніші злочини комуністичної системи в СРСР - тоді ця держава була серед переможців. Поступово зріло розу­міння, що взаємостосунки держави з власними громадянами не може повністю охоплюватися суверенітетом даної держави. Світова спільнота поступово почала формулювати мінімальні правила (стандарти) поводження держав з своїми грома­дянами — так з'явилося поняття міжнародно-правових стандартів прав людини, обов'язкових для усіх країн.

Положення про права людини відображені вже в Статуті ООН 1945 p., кот­рий, по суті, став першим документом у цій галузі міжнародного права. У грудні 1948 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила Загальну декларацію прав людини. Цей документ, а також Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняті ООН в 1966 p., і факультативний протокол до останнього складають нині так званий Міжнародний білль прав людини. Ця група документів виступає нині основною нормативною базою для міжнародно-правових стандартів людини та їх захисту.

Інша, друга група таких документів включає міжнародні конвенції про захист прав людини в період збройних конфліктів. Сюди належать окремі положення Га­азьких конвенцій 1899 р. і 1907 р. про закони і звичаї війни, а також чотири Же­невські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них, прийняті в 1977 р.

Нарешті, третя група міжнародних документів стосується відповідальності за злочинне порушення прав людини як у мирний час, так і період збройних конфлі­ктів. Цю групу складають Нюрнберзький статут і вироки Міжнародних військових трибуналів в Нюрнберзі і Токіо, Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за них, Конвенція про незастосування строків давності до військових злочинів і злочинів проти людяності, Конвенція про припинення злочинів апартеї­ду і покарання за нього, Статут Міжнародного Кримінального Суду.

В кожному регіоні земної кулі, крім того, діють регіональні міжнародні до­кументи з питань захисту прав людини. Так, у Європі основним документом у цьому ряді виступає Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, прийнята 4 листопада 1950 р. в Римі членами Ради Європи. Цінністю цієї Конвенції є не лише те, що вона зафіксувала права і свободи, а , в першу чергу, в створенні нею механізму реального їх застосування. На основі цього документу були створені два органи - Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини, які наділися повноваженнями з розгляду скарг як держав, так і окремих осіб. У травні 1994 р. члени Ради Європи схвалили протокол №11 до Єв­ропейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, який надав інди­віду, неурядовим організаціям і групам осіб можливість направляти петиції безпо­середньо до Європейського суду з прав людини. Цей протокол вступив у дію у жовтні 1997 p., коли всі держави-учасники підписали і ратифікували його. Згідно протоколу Європейська комісія з прав людини була ліквідована і єдиним органом залишився Суд. Рішення Суду обов'язкові для держав-учасників, і за їх здійсненням наглядає Комітет міністрів Ради Європи.

Окремо варто зупинитися на проблемі допустимості втручання міжнародно­го співтовариства, в тому числі військовими засобами, до тих країн, де порушу­ються основні права людини. Ця проблема активно дискутується юристами-міжнародниками. Радянські вчені неодмінно вважали такі кроки недопустимими, кваліфікували їх як "акт збройної агресії". Події останнього десятиліття вивели проблему в практичну площину - застосування збройної сили західними держава­ми в Боснії та Герцеговині, а пізніше в Югославії, крім іншого, довели ефектив­ність цього міжнародного засобу захисту прав людини.

Російський вчений В.А.Карташкін наводить критерії правомірності гумані­тарної інтервенції:

1) грубі порушення прав людини мають бути неминучими або такими, що вже відбуваються;

2) всі можливі мирні засоби повинні бути вичерпа­ними;

3) державі треба пред'явити ультиматум з вимогою припинити грубі пору­шення прав людини;

4) якщо дозволяє час, держава повинна повідомити Раду Без­пеки ООН про намічені цілі, котрі мають бути досягнуті в ході гуманітарної інтер­венції;

5) гуманітарна інтервенція може бути здійснена, якщо Рада Безпеки не діє;

6) у тих випадках, коли це можливо, бажано отримати запрошення від держави на введення на її територію військ;

7) мета застосування сили повинна полягати тіль­ки в припиненні грубих порушень прав й не використовуватися у будь-яких інших інтересах держави;

8) застосування сили не повинно бути спрямованим на зміну політичного або соціально-економічного устрою держави, повалення уряду;

9) в ході гуманітарної інтервенції має застосовуватися обмежений контингент військ, і лише в масштабах, необхідних для досягнення мети;

10) збройні сили повинні ви­користовуватися тільки обмежений час і, як тільки мета гуманітарної інтервенції досягнута, повинні бути терміново виведені з іноземної території.

Зрозуміло, що реалізація принципу прав людини не повинно заперечувати інший принцип міжнародного права - принцип невтручання, їх співвідношення відомий вчений-міжнародник Р. Мюллерсон формулює в такий спосіб: "Цей прин­цип...(принцип невтручання - В.Л.) не є абсолютним. Це означає, що він не забороняє інтервенцію за будь-яких обставин. З огляду на розвиток міжнародного права, прав людини й, особливо, беручи до уваги той факт, що масові порушення прав і свобод у будь-якій країні не тільки шокують свідомість людства, а й пося­гають на досить практичні інтереси інших, особливо держав-сусідів (проблеми бі­женців, прикордонні питання, необхідність для недемократичної країни мати зов­нішніх ворогів боротьби з незадоволенням в самій країні тощо), гуманітарна ін­тервенція не суперечить принципові невтручання. Законність конкретної інтерве­нції залежить від різноманітних умов інтервенції. Політичні міркування тісно пов'язані з юридичною оцінкою інтервенції".