Сучасні концепції праворозуміння

Розпочинаючи до визначення поняття права, ми повинні знати, що йтиметься не про безпосередньо-соціальне, а про юридичне право, не про природне, а про позитивне право, тобто про право, виражене в законах, інших джерелах, які є результатом цілеспрямованої вольової діяльності законодавців, суддів, самих суб'єктів права. Відокремлюючи позитивне право від природного, слід зважувати й на те, що юридичні норми можуть бути одночасно втіленням природного права, носієм природно-правових цінностей. Коротше це можна сказати так: «позазаконодавче» (природне) право може стати і стає «законодавчим».

Отже, ми розглядатимемо, головним чином, «законодавче» право, юридичне право, позитивне право, котре є волевиявленням держави, полягає у регулюванні суспільних відносин за допомогою норм і забезпечується її примусовою силою.

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. Є кілька оригінальних концепцій походження, сутності та призначення права, створених за тисячоліття.

Сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: вихідна форма буття права — громадська свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття-права — норма права, право — норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

3. Соціологічний: вихідна форма буття права — правовідносини; право — порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті — у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

Віддати перевагу слід інтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння.

44. Ознаки права.

Ознаки права є тими його властивостями, що, з одного боку, характеризують право як соціальне явище, а з іншого боку - його відмінність від інших регулято­рів поведінки людей (моралі, звичаїв тощо).

До основних ознак слід віднести:

1) Нормативність - виражається в тому, що право складається з норм - за­гальних правил поведінки. Не всяке правило поведінки є нормою. Правило пове­дінки, що стосується конкретного життєвого випадку і застосовується одного разу ­має не нормативний, а індивідуальний характер. Норми ж діють невизначену кіль­кість разів і щодо невизначеного кола суб'єктів суспільних відносин.

2) Системність - означає, що норми права утворюють розвинуту систему, котрій притаманна внутрішня єдність, узгодженість між її елементами (окремими нормами, правовими інститутами та галузями). Кількістю деструкцій (неузгодже­ності, протиріч) у системі права у зворотній пропорції, звичайно, вимірюється ступінь досконалості, рівень розвитку права тої чи іншої країни.

3) Загальнообов'язковість. Якщо попередні дві ознаки хоч якоюсь мірою властиві деяким моральним чи релігійним системам, то загальнообов'язковість ха­рактерна лише для права. Вона означає, що норми права є обов'язковими для всіх суб'єктів правовідносин в межах їх чинності (за простором, часом, колом осіб).

4) Право покликане врегульовувати суспільні відносини через наділення учас­ників суспільних відносин певним набором прав і обов'язків. Можна відповісти на таке запитання в такий спосіб - це поведінка людей у суспільстві, котра може бути активною (певні дії) та пасивною (бездіяльність).

5) Забезпеченість реалізації права державою з допомогою різних способів, в тому числі з використанням примусу. Держава, яка має монополію на примус, ви­ступає необхідним зовнішнім фактором функціонування права. Загалом держав­ний примус реалізується в двох напрямках.

По-перше, він забезпечує захист суб'єктивного права, примушуючи правопорушника до виконання обов'язку в ін­тересах іншої сторони.

По-друге, за правопорушення, передбачене законом і в по­рядку, передбаченому законом, винна особа притягується до юридичної відповіда­льності.

6) Формальна визначеність. Право функціонує у встановлених державою формах (джерелах). Чіткі формулювання змісту правових норм у нормативному ­акті чи судовому прецеденті та доступність до них з боку населення - такі цілі до­сягаються через державно-офіційний спосіб їх закріплення. Але з цього не можна перевищувати роль держави і вважати, що право - продукт лише державної діяль­ності.

7) Держава створює право або санкціонує його норми. Разом з тим, не слід забувати, що демократична держава є однією з публічних організацій суспільства, через яку останнє й здійснює правотворчу функцію.

8) Право, виражаючи загальну волю суспільства, має відповідати засадам природного права, в першу чергу не порушувати невід'ємних (природних) прав людини, принципу справедливості.

Без жодної з наведених вище ознак право не може функціонувати й здійсню­вати свої соціальні функції.