39. Верховенство права і верховенство закону.

Розглянемо основні підходи до розуміння принципу "верховенства права" в різних типах правових систем.

Англо-американській правовій традиції властива концепція "панування пра­ва", котра бере початок у XIII ст. як антипод "владі людини".

Видатний британський правник Альберт Дісей виділяє такі, на його думку, основні принципи концепції "панування права":

1. абсолютне верховенство адміністративного права, котре визначає межі ді­­яльності виконавчих органів;

1. рівність перед законом;

2. конституційне право є не джерелом, а наслідком прав людини.

На думку іншого британського вченого Йозефа Раза ідея "панування права" має два аспекти: а) люди мали би керуватися правом і слідувати йому і б) право би мало бути таким, що можна було би ним керуватися.

Між принципами "верховенства права" цей вчений виділяє такі:

1. усі закони мають бути опубліковані, доступні й зрозумілі;

2. закони мають бути відносно стабільними;

1. процес творення законів має визначатися опублікованими, стабільними і зрозумілими загальними правилами;

3. має бути забезпечена незалежність правосуддя;

4. мають бути захищені принципи природної справедливості;

5. суди повинні мати повноваження контролю над втіленням інших принци­­пів;

6. суди мають бути легко доступними.

Як уже вище відзначалося в Україні одним із останніх спеціально досліджу­­вав природу правової держави, зокрема принципу верховенства права доктор юридичних наук А. П. Заєць. Підтримуючи в цілому запропоноване львівським вченим П. М. Рабиновичем визначення принципу верховенства права як пануван­­ня права у суспільстві, визначальну роль у відносинах між усіма учасниками сус­­пільного життя, він підкреслює, що принцип верховенства права має сенс лише у­разі, коли право розуміється не просто як сукупність норм, встановлених держа­вою, а як правил, які легітимовані суспільством, базуються на історично досягну­тому рівні соціальної етики.

Верховенство права полягає в тому, вважає Заєць А. П, що право має найбільший соціальний регулятивний потенціал і значимість в системі регуляторів людської поведінки, в результаті чого правовими актами регулюються найбільш важливі сфери суспільного життя. При цьому особливо підкреслюється, що мова йде лише про принципове визнання верховенства права над іншими регуляторами, тому що Конституція надає дуже важливого значення й усім іншим регулятивним категоріям: моралі в цілому, традиціям, визнаючи їх основою для нації та особи, важливою детермінантою прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

Принцип верховенства права, на думку названого вченого, знаходить свій прояв і у власних регулятивних властивостях права, у тому числі:

1) мінімальній достатності правового регулювання суспільних відносин та всезагальності права;

2) позапартійності права, його відносній самостійності щодо політичних сил та де-ідеологізованості;

3) відносній самостійності щодо судової та виконавчої влади;

4) верховенстві Конституції та законів України.

Інший український вчений А. М. Колодій у теоретичному дослідженні правових принципів відзначає, що принцип верховенства права у правовій державі визначає умови життєдіяльності усього соціального організму, тобто порядок створення, існування і функціонування державних органів і громадських організа­цій, соціальних спільностей, відношення до них, а також між собою окремих гро­мадян, а тому є базовим, найбільш значущим. Завдяки цьому він модифікується у різних сферах функціонування держави і права, наприклад, у право утворенні, правореалізації, правоохороні. Він також означає, що не держава створює право, а навпаки, право є основою організації і життєдіяльності держави в особі її органів і посадових осіб, інших організацій. А звідси, на думку А. М. Колодія, випливає і твердження про те, що не держава надає права і свободи людині, а народ створює право, щоб, насамперед, обмежити ним державну владу.

­ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА - панування пра­ва у життєдіяльності громадянського суспіль­ства і функціонуванні д-ви. Термін «верхо­венство права» або «панування права» (англ. the rule of law) уперше вжив у 19 ст. брит, юрист А. Дайсі. Він вважав, зокрема, що іс­тотною, але не єдиною частиною права є численні суд. рішення, які «визначають пра­ва приватних осіб в окремих випадках». Де­які елементи концепції В. п. містяться ще в творах давньогрец. і давньорим. мислителів (Арістотель, Цицерон, Сенека) та реліг. дія­чів і філософів доби Середньовіччя (Ф. Ак-вінський та ін.). Ця концепція інтерпрету­валася у найширшому її розумінні, тобто як визнання необхідності підпорядкування «позитивного» (встановленого чи санкціо­нованого д-вою) права «непозитивному» (природні права людини, потреби людської природи, вимоги розуму, мораль тощо). У новій історії вагомий внесок в обгрунту­вання концепції В. п. зробили прихильники доктрини природ, прав людини - Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Л. Мон-теск'є, Т. Джефферсон, І. Кант, Б. Констан. У 19—20 ст. ідеї В. п. привертали увагу як укр. дослідників (М. Драгоманов, Б. Кістя-ківський), так і філософів та правознавців ін. країн (В. Соловйов, М. Бердяев, Ф. Хайєк, Дж. Роулс, Дж. Фінніс, Р. Дворкін, В. Нер-сесянц та ін.).

­Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип В. п. Це означає підпорядкованість д-ви та її інститутів пра­вам людини, визнання пріоритету права пе­ред ін. соціальними нормами (моралі, зви­чаїв тощо).

Принцип В. п. не тотожний принципу вер­ховенства закону. Відмінність між ними по­в'язана з розбіжністю у розумінні права і закону. Важливе значення має і співвідно­шення цих понять: принцип верховенства закону є більш конкретним. Панування за­кону означає насамперед верховенство пра­вового закону, бо не кожний закон є саме таким. Відповідність змісту закону праву є ще однією ознакою принципу В. п., важли­вим показником правової д-ви.

ВЕРХОВЕНСТВО ЗАКОНУ – визначальна роль закону в правовій (юридичній) системі в діяльності всіх суб'єктів права, насамперед держ. органів і посад, осіб. Цей прин­цип означає, що закон має вищу юрид. силу стосовно всіх ін. нормат.-правових актів та джерел юридичного, тобто д-вою встанов­леного («позитивного») права. Ця специф. властивість закону стосовно України вияв­ляється у ряді рис. По-перше, закони вида­ються єдиним органом держ. законод. вла­ди — Верховною Радою України. По-друге, закон не може бути змінений чи скасова­ний будь-яким ін. держ. органом, крім ВР України. По-третє, усі інші нормат.-правові акти, а також ненормат. юрид. акти мають відповідати законові як першоджерелу, не можуть йому суперечити, а тому їх назива­ють підзакон. актами.

Підвалиною принципу В. з. в Україні є ви­­мога верховенства Конституції д-ви як Осн.­ Закону. В країні «закони та інші норматив­­но-правові акти приймаються на основі­ Конституції України і повинні відповідати їй» (ст. 8 Конституції України).­В. з. є істотною передумовою керованості­ сусп. справ, гарантією режиму законності як однієї з осн. ознак правової держави. З цим принципом пов'язані заг. підходи до прав­гр-н та критеріїв їх реального забезпечення.­