130. Правова культура суспільства і особи: поняття і ознаки.

Правова культура за своїм змістом виступає свого роду юридичним багатст­вом, яке виражається в досягнутому рівні регулятивних властивостей права, на­громаджених правових цінностей, тих особливостей права, юридичної техніки, ко­трі належать до духовної культури, до правового прогресу.

Саме поняття правової культури складається з таких елементів:

1. стан правосвідомості в суспільстві, тобто: а) певний рівень правового ми­­слення і чуттєвого сприйняття правової дійсності; б) належний ступінь знання на­­селенням законів; в) високий рівень поваги до норм права;

1. стан законності, який характеризується певним ступенем розгортання всіх її вимог, реальністю їх здійснення (міцністю правопорядку);

1. стан процесів правотворчості і реалізації права;

2. наслідки правової діяльності у вигляді духовних і матеріалізованих благ, створених людьми (законодавство, судова практика тощо);

3. стан практичної роботи спеціальних юридичних установ (судів, прокура­­тури, інших правоохоронних органів), які застосовують право. Якісний рівень їх діяльності відображає реальну роль цих установ у правовій системі.

З аксеологічної точки зору можна говорити про високу і низьку правову культуру. Але такі визначення будуть, звичайно, відносними - в кожному суспіль­стві є свої критерії й оцінки.

Так, вітчизняний дослідник цієї проблеми Твердохліб Л. В. відзначає, що найвищий еталонний рівень досить повно охоплює найсуттєвіші характеристики правової культури особистості. Показниками цього рівня, на думку цієї вченої, є:

1. Усвідомлення необхідності існування правових норм; усвідомлення своїх прав і свобод у їх нерозривному зв'язку з обов'язками перед суспільством; усвідо­­млення необхідності правомірної поведінки, дотримання правових норм, законів.

1. Володіння знаннями (впевнено і в повному обсязі) про правовий устрій­ України, його історію, правовий устрій інших країн; самостійність у поширенні знань та спонукання до цього інших; наполегливе й постійне прагнення до оволо­­діння національною духовною спадщиною України, прилучення до цього інших осіб з найближчого оточення; досконале володіння українською мовою, прагнення до подальшого вдосконалення цих умінь, залучення до цього інших.

2. Активне опанування правового досвіду.

3. Прагнення до правового самоконтролю; співставлення власного способу життя з нормами життя суспільства (правова самооцінка); вміння контролювати об’єктивність власних правових міркувань, оцінок (самоконтроль правового мис­­лення); висока соціальна рефлексія.

4. Досягнення узгодженості принципів, що оголошуються на словах, та своєї реальної діяльності та поведінки (правова принциповість, що виключає правове лицемірство).

5. Виражений інтерес до правознавчих наук, прагнення до творчого опану­­вання ними поза межами шкільної програми; відчуття бажання присвятити себе ­правознавчій або правоохоронній діяльності.

131. Правовий нігілізм і правовий ідеалізм.

Нігілізм як загальносоціальне явище виражає негативне ставлення суб'єкта (групи, класу) до певних цінностей, норм, поглядів, ідеалів, окремих, а часом і всіх сторін людського буття. Це одна з форм не лише світогляду, а й спеціальної поведінки. Характерною ознакою нігілізму взагалі є не об'єкт заперечення, а ступінь, інтенсивність, категоричність цього заперечення - з переважанням індивідуальних начал. Тут проявляється гіпертрофований сумнів у певних цінностях і принципах. При цьому, обираються, як правило, найгірші способи дій, які межують з протиправною поведінкою. Все це поєднується з відсутністю якої-небудь позитивної програми, або її абстрактність і аморфність.

Правовий нігілізм є різновидом соціального нігілізму як родового поняття. Його суть полягає в загальному негативно-заперечному без усякої поваги ставленні до права, законів, нормативного порядку, правової системи в цілому. В дисер­­тації з проблеми правового нігілізму (автор Чернєй В.В.) це явище визначаєть­ся як негативне ставленням громадян до права, законів, наявністю у них і посадових осіб установки на досягнення соціальне значимих результатів неправовими засобами. У практичній діяльності правовий нігілізм харак­теризується відсутністю солідарності з правовими приписами чи з їх ви­конанням у корисливих інтересах чи під загрозою примусу. Аналіз сутно­сті правового нігілізму доводить, що в українському суспільстві, яке пе­ребуває в кризовому стані, він набуває демонстративний, агресивний та зухвалий характер, є глибоким, масовим і охоплює широкі сфери суспіль­ства, всі владні структури, маючи значний руйнівний, деструктивний по­тенціал і гальмуючи процес розбудови правової держави. Боротьба з ним буде складною і тривалою.

Черней В. В. відзначає також, що найбільш впливовою ідеологією, що сприя­ла розвитку правового нігілізму, була теорія права, котра розвивалася в руслі мар­ксистсько-ленінської філософії, і яка абсолютизувала насилля, захищала "револю­ційне беззаконня", ігнорувала світову юридичну практику. В роботі аналізуються погляди, що виникли в руслі "сталінської" філософії права і обґрунтували тоталі­тарну концепцію держави та права, зокрема, вчення Е.Пашуканіса - мінову теорію права, приказне праворозуміння Л.Кагановича та А.Вишинського, яке на довгі ро­ки стало офіційною доктриною радянського правознавства. При всій їх зовнішній різновидності всі вони під виглядом критики "буржуазного права" заперечували саму суть права і правової держави.

Одним із ключових моментів правового нігілізму виступає несприйняття пра­ва як базової, основоположної ідеї, ставлення до нього як до другорядного явища в загальній шкалі людських цінностей. У нашій країні правовий нігілізм має глибокі історичні корені.

Розглянемо основні форми вираження правого нігілізму:

1. Прямі порушення діючих законів й інших правових актів (навмисні або з необережності). Сюди належить вся сукупність правопорушень: злочинів, адмініс­­тративних проступків тощо.

2. Повсюдне і масове невиконання (недотримання) правових приписів, коли суб’єкти (громадяни, посадові особи, державні органи, громадські організації) по­­просту не співвідносять свою поведінку з вимогами правових норм, а намагаються жити і діяти за "своїми правилами". Невиконання законів у масових масштабах - ознака безсилля держави. Нерідко державні чиновники публічно відмовляються виконувати ті чи інші закони, бо, на їх думку, вони "застарілі" або "невірні".

3. Видання суперечливих, паралельних і навіть взаємовиключних актів, які ніби нейтралізують один одного. Нерідко підзаконні акти (укази президента, по­­станови уряду) стають "надзаконними". В той же час значні ділянки суспільних відносин залишаються неврегульованими правом, хоч і потребують такого врегу­­лювання. На жаль, нова Конституція України не зовсім чітко розмежувала предме­­ти законотворчості й указотворчості.

4. Підміна законності політичною, ідеологічною або прагматичною доціль­­ністю, виходи на неправове поле діяльності, бажання різних суспільних сил реалі­­зувати свої інтереси поза конституційними рамками.

­5. Врешті, можна виділити теоретичну форму правого нігілізму, котра пов'язана з сугубо заідеологізованими, викривленими уявленнями про державно-правову дійсність та її розвиток (відмирання держави і права, примат політики над правом, класовий підхід тощо).

Правовий ідеалізм

Якщо правовий нігілізм означає недооцінку права, то правовий ідеалізм - його переоцінку. Обидва ці явища базуються на деформованій правосвідомості, де­фіциті політико-правової культури.

Хоча зовнішньо правовий ідеалізм менш помітний, не так кидається в очі, це явище завдає такої ж шкоди державі, суспільству, як і правовий нігілізм. Справа в ому, що на право не можна покладати нездійсненні надії - воно не є всесильним. Наївно вимагати від нього більше, ніж воно завідомо може дати, йому необхідно водити те місце і ту роль, які випливають з об'єктивних можливостей даного інституту. Разом з тим, в умовах виниклої ще в період "перебудови" правової ейфорії у багатьох сформувалося переконання, що достатньо прийняти хороші, ро-думні закони і після цього всі найскладніші проблеми і гострі проблеми суспільства будуть вирішені. Прийняти пакет законів - і життя покращиться, вважали вони.

Однак чуда не відбувалося, час ішов, закони приймалися, а справи стояли на рісці або навіть погіршувалися. Внаслідок цього наступило певне розчарування в законах. Виявилось, що швидких і легких рішень просто немає. ї Інерція політичного і правового ідеалізму йде ще від старих комуністичних часів, коли існував свого роду культ всеможливих планів, рішень і постанов - "іс­торичних" і "доленосних". Насаджувалась безоглядна віра в їх магічну силу. І всі вони, як правило, переводилися на мову законів, які із-за цього сильно нагадували партійні резолюції.

Рецидиви цих явищ зустрічаються й зараз у формі популізму, непродуманих заяв, шокових ривків у законотворенні. Як і раніше, поспішно приймаються зако­ни, укази або окремі юридичні норми, які завідомо нездійснимі в принципі. Так Наприклад, ст. 48 Конституції України проголошує: "кожен має право на достатній Життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло". Зрозуміло, що в нинішніх кризових умовах це не є неможливим. Забіганням наперед можна також вважати закріплене в новій Конституції України положення Про те, що Україна є "демократичною, соціальною правовою державою" (ст. 1). Це скоріше ціль, символ, перспектива, але не факт.

Буває й так, що закони, укази видаються з метою не їх реального впливу на Суспільні відносини, а зняття соціальної напруги. Такі акти, носять в основному Популістський або коньюктурний характер і дають не вирішення проблем по суті, а лише заганяють їх вглиб. Досягається лише тимчасовий і обманювальний ефект. Згодом проблеми виникають знову, вже в гострішій формі.